Яким побачив життя та працю шахтарів Донеччини століття тому український класик Спиридон Черкасенко (ФОТО)
Шанована професія, великі зарплати та регреси, підтримка профспілки, пільги й ранній вихід на пенсію за виснажливу та смертельно небезпечну працю у нетрях землі. Шахтарі Донбасу мали таке не завжди. 120 років тому молодий вчитель Спиридон Черкасенко приїхав навчати дітей гірників Донеччини. Побачене у шахтарських селищах він змалював у своїх оповіданнях. Деякі тодішні реалії настільки далекі від сучасних, що просто шокують.
Дитяча праця на шахті, жорстоке поводження та експлуатація тварин під землею, сексуальні домагання до шахтарських дітей та дружин, жахливі побутові умови, неповажне ставлення начальства до шахтарів та деградація самих працівників — все це побачив 25-річний вчитель з Херсонщини Спиридон Черкасенко у Юзівці (нинішньому Донецьку) у 1901 році.
Гортаємо першу збірку його оповідань “На шахті”, яку у 1908 році надрукувало українською мовою товариство “Просвіта”.
Дитяча праця на шахті
На початку минулого століття на шахтах Донбасу працювали шахтарські діти 8-14 років (щоправда, на поверхні).
Діти по 12 годин перебирали вручну видобуте вугілля, вибираючи з нього шматки породи (яку тоді називали глеєм).
“Он сновигають по високій скрипучій драбині невеличкі дитячі тіні. Дід знає, що то хлопчаки й дівчатка — глейщики й глейщиці — по черзі злазять погріти біля машини свої закацюблені пальці, сірі од глею, чорні од вугілля. О, він гаразд ще й досі знає, що то за праця — вистояти щодня дванадцять годин на тремтячім низенькім ослоні, нахилившись над грохотом, по котрому в шаленім танку скачуть униз чорні, блискучі шматки вугілля, такі жаркі в огні й такі з біса пекуче холодні на грохоті” (оповідання “Чорний блиск”).
Грохот — це вібраційні сита для розділення вугілля по розмірах шматків. Свою назву прилад здобув за шум при роботі.
“По обидва боки грохотів стоять хлопчаки й дівчатка з посинілими від морозу рученятами й почервонілими мокрими носами. Он Кравцева Тетяна й Жолобова Христя не видержують далі, бо навіть сльози позамерзали їм на віях і сияли, як перлини. <…> Вони побігли погрітись до машини.<…> Вони були такі малі, не було молодших од 8 літ і старших од 14…”.
А хлопців, яким вже було 14, могли брати на роботи й під землю.
Домагання до дівчаток-шахтарок просто на роботі та поза нею
У шахтарських поселеннях на Донеччині дівчат до 14 років сексуально домагалися старші колеги навіть під час роботи на шахті, у всіх на очах.
“З своїми чистими серцями, прозорими душами, променистими ясними очима — вони були надзвичайно хороші, як і всі діти, але вони знали більш од звичайних дітей, вони вже знали мерзоту, й ця свідомість труїла їхню дитячу душу. Вони знали, що коли декотрі з більшеньких дівчаток спускаються униз до машини, то туди приходять смазчики, обмітчики, погоничі, погано лаються й погано поводяться з дівчатками. А коли часом грохотам бракує роботи, то всі глейщики збираються до машини й покотом сплять біля неї на підлозі, підклавши під голови кулаки. Приходять підлітки, лягають біля дівчаток і ночують з ними. Дід Лаврін тяжко зітхнув і раптово зацмокав своєю люлькою… Його Одарка теж була глейщицею…”.
Подекуди дівчата-підлітки у шахтарських селищах фактично займались проституцією, а сутенерками були їхні рідні матері.
“Сосновський знав, що то дочка коваля Коропа, і що ковалиха за гроші продає на яку годину отсю дочку, то одному, то другому шахтареві; знав він і те, що ковалиха потай продає шахтарям горілку, під самим носом у поліцейського надзирателя, і що в неї щовечора розпуста й пияцтво”.
Застарілі назви шахтарських спеціальностей, яких нині більше немає.
В оповіданнях Спиридона Черкасенка зустрічаємо шахтарські професії, яких більше немає: штейгер, десятник, глейщиця, рукоятчик, смазчик, погонич, коногон, обмітчики, саношник тощо. Деякі з них зараз називаються інакше, а деякі стали непотрібні через механізацію праці.
“То парубчак саношник обперся лежачи на свої санки, повні вугілля, й спочиває, заплющивши очі”.
“- Ей, рукоятчик!.. Хто на “породі”?
Із будинку вийшов на вал сердитий штейгер в шинелі з піднятим смушковим коміром”
Рукоятчик — шахтар, який доглядає за спусканням та підійманням кліток, а також лічить, скільки робітників спускається в шахту і скільки вагончиків вугілля підіймається з шахти нагору.
Штейгер — доглядач за роботою в шахті.
“- Я тут, ваше благородіє! — виступив наперед чепурніш од інших зодягнений шахтарь. То був десятник”.
Десятник — старший, відповідальний у групі робітників у шахті.
“… побачив тільки, як мигнула униз, між вагончиками, лямпочка, що була причеплена погоничеві на голові, і раптом погасла. Залізний вагончик з неймовірною силою вдарився об другий, одскочив і знов вдарився, під натиском задніх. “Коногон” як лежав, так більш і не підводивсь, навіть не ворушився”.
Коногон, погонич — робочий, який керував кіньми у шахті до того як у шахтах стали використовувати електровози та конвейєри. Коней використовували на шахтах для транспортування руди на деяких шахтах до середини 20 століття.
У 19 та на початку 20 століть у шахтах використовували тварин — коней, які підвозили вагонетки з навантаженою сировиною чи породою зі штреків до підйомників. А вглиб відвозили матеріали для укріплення шахти.
“Нудно в шахті… Воронько (кінь, — ред.) тільки й знав, що возив по рейках сюди та туди залізні вагончики: далеко в глибинь — порожні або з дубовими стойками (стовпцями), а звідтіля — повні сірого глею або чорного вугілля”.
Часто з тваринами поводились жорстоко та експлуатували їх до самої смерті.
“Довгонога замордована шкапа спинилась і, тяжко відсапнувши, похнюпилась, похиливши мало не до землі свою довгу, байдужу до всього голову. Старий шахтарь злісно штовхнув її ногою в черево”.
Коней ніколи не підіймали на поверхню, вони жили у суцільній темряві до скону.
“Років з чотири тому, його ганебно закрутили вірьовками люди й спустили сюди, в цю темряву, повного весняних згуків, соняшного сяйва й тепла, спустили в пекло й цілий місяць дбали про те, щоб він вважав убоге миготіння чадного каганця — за сонце, за світло, а вохке, смердюче, нерухоме повітря — за ніжний подих вільного, запашного степового вітру, могильні підземні згуки — за чудову музику степу, гнітючу, пекельну темряву — за дивну, теплу, ласкаву, зоряну ніч”.
Тварини хворіли, їхній вік був у вологих шахтах недовгим.
“Воронько возив вагончики, їв, пив. Од доброї їжи він зробився гладкий, круглий, як опецок, але від постійної шестилітньої біганини по калюці занепав на ноги. <…> Дід Антип давно вже зауважив, що з Вороньком діється щось погане”.
Хоча іноді вони рятували життя шахтарів завдяки своїм інстинктам.
“- Но! — повернувся дід до Воронька. Але Воронько, піднявши голову й гостро напружившись, з скаженим переляком дивився в глибинь штрека й ловив вухами, йому самому тільки чутні, згуки.
Воронько присів на задні ноги, захріп і посунувся назад в темряву. — Чи не здурів оце кінь! — здивувався дід.
<…>Кінь смиконув головою, вирвав у нього з рук поводи й, стукаючи копитами по рейках та шпалах, зник в пітьмі. <…> Страшенна думка блискавкою промайнула старому шахтареві в голові. Він не своїм голосом гукнув:
— Хутчій тікай, хлопці, зараз завалиться!.. Скотина чує лихо…
Не треба було вдруге гукати. Шахтарі ледве встигли вихопитись, як важка стеля в стовбі й над штреком, з надзвичайним грюкотом і тріском, завалилася, пощепивши товсті дубові підпори на тонісінькі трісочки.
Мабуть, з хвилину стояли люди нерухомі, скам’янілі, пополотнілі від жаху; смерть зазирнула їм у вічі” (оповідання “Воронько”).
Жахливі побутові умови шахтарів: до родин у тісні халупи підселяли й одинаків. Через це були бійки та вбивства.
“— Панько, люди добрі, ходив, благав завідуючого,— сипала, як горохом, висока жвава шахтарка,— щоб перевели з його халупки отого злодія… Та хіба ж їх, харцизяк, допросишся. Самі, бач, які горниці позаймали! Живе один як палець у п’ятьох кімнатах, а нас по дві, по три сім’ї в одну халупку. Погань та п’янство й не виводяться — яково ж воно з дітьми!<…> Хоч би одну кімнаточку на сім’ю, а то… Скажи йому, а він тобі: геть, каже, з рудника, коли не до вподоби. От ти й кажи.
— А так, так, душо мила,— додавала друга,— що вже там говорити! живемо, як собаки в псюрні. От хоч би і в мене: два катюги на постої, мов солдати. Чоловік у шахту — вони й пристають.
— Хо-хо-хо! — реготавсь поліцейський. — А ти не піддавайся” (оповідання “Чепуха”).
Фізичне насилля з боку начальства
Шахтарів десятники лаяли та навіть били.
“Дід Антип не поворухнувся. Він знав, що то галасує десятник, але не звернув уваги. Багацько їх бачив він на своїм віку й звик до їхніх покриків, лайки й навіть биття” (оповідання “Воронько”).
На шахтах охочіше працювали прийшлі росіяни, ніж місцеві мешканці
“…Хіба можна знайти оправдання самому існуванню такої праці, як отся шахтарська, що завчасно псує життя людям і наближає їх до смерті?.. Він розуміє тепер, чому бідний обідраний степовик неохоче стає до роботи на шахти. Степовик воліє краще пухнути з голоду, не зібравши нічого на своїй убогій ниві, ніж заробляти на прожиток у шахті. Він — син степу: зроду степ привчив його відчувати красу свого простору, вільного запашного повітря й сонця. “На шахті — то робота кацапська”,— зневажливо одповідає він, як спитаєте, чом він не йде на заробітки до шахти. Й справді: на шахтах сила робочого люду — захожого з московщини; хіба вряди-годи стрінеш наших людей, та й то тільки на поверховій роботі…” (оповідання “Весною”).
Моральна деградація шахтарів
Змушені жити в дуже поганих побутових умовах та тяжко працювати, шахтарі, на думку автора, жили гірше тварин.
“…гидкі ті люди, що присилували отсих людей жити так… так… Не по-звірячому, ні… Звірі живуть хороше, в згоді з природою — природа по суті своїй не може бути гидкою. Вони присилували їх жити так, як жодна тварина не живе на світі. Гидкі й ті, що скорились їм і гинуть у цих брудних оселях, де саме повітря повне зарази… Ні, вони не гидкі… вони мізерні, в їх дух пригас, голод і шахта підтяли їхню силу, душу, серце, розум, почуття; в їх не зосталось навіть звірячого природного почуття, бо й птиця знає й любить гніздо своє, а звір — кубло, і живуть вони як хотять: сміються до сонця, радіють з дітей, журяться, як їх немає… А ці?.. Вони давно вже позбулись навіть потреби в сміхові або в сльозах; злість, запекла зненависть опанувала їхньою душею, серцем, розумом. А коли й сміються вони часом, то сміються гидко, а плачуть од злості…” (оповідання “Весною”).
Спиридон Черкасенко — класик української літератури, якого не вивчають в школах
Український письменник, драматург та педагог народився 145 років тому, у 1876 році, на Херсонщині у селянській родині, закінчив двокласну школу й потім Новобузьку учительську семінарію. Вже у 19 років він працював вчителем у різних народних школах Катеринославщини. У 1901-1910 роках працював на Донбасі, навчаючи шахтарських дітей і проводячи культурно-освітню роботу.
Як більшість української інтелігенції тих часів, Спиридон Черкасенко вітав створення Центральної Ради, проголошення УНР та її незалежності. Він працював в органах влади УНР: укладав підручники для українських шкіл. А коли УНР в Україні ліквідували більшовики, виїхав з країни.
Черкасенку часто пропонували повернутися до Радянської України за умови “публічного каяття” — відмови від своїх ідей та позицій. Помер літератор 8 лютого 1940 у Празі, похований на Ольшанському цвинтарі.
За такі погляди та вибір життєвого шляху народного вчителя та письменника в радянські часи викреслили з літературного процесу й заборонили на території України від початку 1920-х років. А його творчість знову почали вивчати тільки в незалежній Україні.
У шкільній програмі з української літератури один-два оповідання Спиридона Черкасенка на вибір вчителя вивчають лише у позашкільній програмі як літературу рідного краю або позакласне читання.
Читайте також:
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.