35 років тому бахмутського викладача Бориса Іщенка забрали на 3 місяці працювати біля розтрощеного вибухом реактора Чорнобильської АЕС. Відмовитись їхати туди можливості не було. Що він робив за кількасот метрів від 4-го енергоблоку, які наслідки опромінення має зараз та чи відчуває, що все було не дарма — ми розпитали в чоловіка особисто.
26 квітня кожного року Борис Іщенко зустрічається з товаришами та згадує тих ліквідаторів Чорнобильської катастрофи, кого вже немає. Зараз він очолює Бахмутську міську ветеранську організацію інвалідів “Спілка Чорнобиль України”. Працює заввідділенням Бахмутського коледжу транспортної інфраструктури — навчає електромеханіків для залізниці. Тут він працював й навесні 1986-го. Далі – розповідь Бориса від першої особи.
…Вже дуже багато людей пішли. Перший тост — поминаємо. Це один зі святих днів для нас, і ось такий є ритуал. Це день трагедії. Коли ми там працювали, то про подвиг не думали. Слово “подвиг” таке складне… Але, мабуть, щось таке ми зробили, що врятувало нашу та інші країни.
Ми всі розділені на 2 категорії — ті, кого призивали по лінії військкомату “на збори”, та цивільні — ті, хто їздив у Чорнобиль у відрядження (наприклад, медики, водії).
Коли ми туди їхали, це вважалося як учасники бойових дій. І кожному з нас, хто був офіцером, одразу посаду підвищували на одне звання. Для кадрових військових це була якась перспектива. Кожному стаж йшов “1 за 3”, тобто місяць перебування там враховувався за 3 місяці додаткового стажу. Навіть по цьому нюансу було зрозуміло, що все це складно.
Тому що всі розуміли, що це таке. Багато хто з нас навчався в інститутах, і ми знали що таке радіація. Були граничнодопустимі дози одноразові, які дозволялось отримувати. Не знали як ліквідувати аварії з такими масштабами та наслідками. Була вказівка приховувати фактичний рівень радіації.
Дезертирів я там не бачив, і всі хто працював там, — всі намагались виконати свою роботу та швидше поїхати додому. Вже тоді ми розуміли, що та Зона буде зачинена надовго. І що чим швидше ми все це зробимо, тим менше дістанеться нашими дітям, онукам та іншим країнам. Мабуть, це був один з головних мотиваційних моментів.
Про аварію на ЧАЕС я дізнався з телебачення на початку травня 1986-го. У Києві жили наші родичі, вони розповіли: почалась паніка, в Чорнобиль масово пішла техніка. А публічні новини “ретушувалися”.
У 1983-1985, після інституту, я був начальником речової служби будівельного батальйону у Єревані (Вірменія, — ред.) Приїхав звідти й пішов тимчасово попрацювати викладачем в Артемівський залізничний технікум. З технікуму мене й забрали у Чорнобиль начальником речової служби Новожданівського полку цивільної оборони. 17 чи 18 червня до мене прийшли та вручили повістку. Мені було тоді 27 років, я був одружений та мав 3-річну дитину. (Ось вже й порушення: мали брати з 28-ми років, і в кого було двоє дітей).
Тоді не питали “поїдеш-не поїдеш?” Хто відмовлявся — це була кримінальна справа. Ми були військовозобов’язані. Тому можна було “загриміти” по статті за ухиляння від військового обов’язку. На військкомат приходили рознарядки на людей: потрібні стільки-то тих фахівців, стільки-то тих. І військкомат шукав відповідних людей. Зі мною тоді з міста їхали 5 людей.
19 червня мене відвезли в Донецьк, потім у Білу Церкву. Там в армійському складі ми залишили свій цивільний одяг, нас перевдягнули та 20-го повезли в Оране Київської області — там був штаб.
Що найперше вразило? Кількаметрові бур’яни, ледь не під дахи будинків! Хоча казали, місяць там вже не було дощів (спеціально літаками хмари розганяли).
Також вразив спокій всіх людей у частині: ніби як всі ходили на роботу — ніякої паніки.
Я потрапив у батальйон хімзахисту. Наша частина була єдиною, яка стояла всередині 30-кілометрової Зони. А точніше — в 16-ти км від реактора. Ми міняли Донецький полк цивільної оборони — люди отримали свої дози у 25 рентгенів, і їх необхідно було міняти. Хтось набирав цю дозу за 2 тижні, хтось за місяць. Нам в день писали не більше 2 рентген.
Жили ми в палатці, як і всі. Спали на ліжках. Кожний підрозділ виконував якусь свою задачу. Наша частина працювала “на ґрунті”. Знімали верхній шар ґрунту та зверху вкладали плити. Їх з часом теж знімали, тому що вони теж вже накопичували радіацію. (Якщо вже матеріал, техніка опромінилась та стала радіоактивною, то вже й вони самі ставали джерелом радіоактивного випромінювання).
Хтось з наших працював на ПуСО – пунктах санобробки: обробляли транспорт, який виїздив із Зони. Його мили спеціальними порошками. Також наші хлопці монтували робота, який мав з даху ядерного реактора скидати високорадіоактивні уламки. Але доза опромінення на даху реактора була така, що електроніка тих роботів одразу виходила з ладу.
Я особисто організовував баню, зміну постільної білизни раз на тиждень та натільної двічі на тиждень. Як тільки обмундирування набирало радіацію, його викидали у яму, а потім вивозили на могильник. Решту часу — їздив чистити територію до Станції (Чорнобильської атомної електростанції, — ред.): вантажив ґрунт лопатами в ящики для сміття. Це було у 200-250 метрів від кута 4-го реактора ЧАЕС.
Зазначу, нам не можна було їздити на Станцію кожного дня. Ті, хто їздив на Станцію на роботи, набирали максимальну дозу за 3-4 тижні.
І ще вразила брехня вищого керівництва. За 2 тижні як я там пробув, приїхала вища комісія Міністерства оборони, яка звітувала: Зона чиста. Це зробили для того, аби потім зменшити фінансові відрахування після нашого повернення додому.
Нас відверто дурили. Адже в самій Зоні нам платили самі відрядні. А зарплата йшла за місцем фактичної роботи. Згодом виявилось, що нам спеціально занижували кратність: на Станції занижували показник радіаційного фону, тут теж все занижували… Також, наша місцевість відносилась спочатку до 2-ї зони, а потім зробили “нульову”, тобто з двократної оплати нас перевели на голу ставку. А “найбрудніша” зона була там, де були генерали — такі показники вказувало собі військове начальство. Це мені розповідав знайомий з Дружківки, з яким ми їхали у Чорнобиль. Але відступати вже було нікуди…
Коли їздив в Оране, бачив як готувалися до приїзду Володимира Щербицького: мили дороги, латексом заливали узбіччя та засипали гвинтокрилами щось по виду схоже на марганець. Казали, що приїздили Алла Пугачова та Йосип Кобзон. Але для нас “квитків не було” (сміється, — ред.)
Тоді зі Станції вилітала вся таблиця Менделєєва, все це осідало в грунт та забруднювало його. І відповідно все це осідало в людському організмі — все це вдихали. А основний засіб захисту у нас був — це так звана “пелюстка”, як нині ми маски носимо. Ось такі маски нам і тоді роздавали. Все. Респіратори до нас не доходили. А вся радіація — в атомарному стані.
Особисті дозиметри у нас були, але як потім з’ясувалось: в них не було елементів живлення. Відповідно, вони нічого не показували. Ззовні було не видно, що з ними щось не так. Вони були завбільшки з пів сірникової коробки. Ми орієнтувалися лише по армійському дозиметру ДП-5, який рівень фону нас оточує. Вони були у хіміків, 1-2 штуки на частину. Можна було приблизно підрахувати дозу, яку ти отримуєш. Але забруднення було плямами: там, де стоїш, — 0,2 рентгена, а відійшов трохи вбік — може бути вже 2 рентгена, а може й 10. Можливо, пізніше й були індивідуальні дозиметри, які працювали. Але при нас не було, адже ми були перші.
Або напрям вітру впливає. Виїхали працювати до Станції, і штатний дозиметрист без вітру наміряє 0,5 рентгена (вони знали “чисті” місця). Вітерець зі Станції подув, і вже наш дозиметрист каже: “Дивись, ось 2 рентгена, ось 10 рентгенів”. Але все одно ми мусили там відбути 3 години, аби набрати свої 1,5 рентгена. А фактично скільки ми отримували, ніхто не знає.
Медики приїздили до нас дуже рідко. Казали, вони мали брати кров щодня у пів тисячі людей, але якщо 30-40 людей попадало, то це добре. У всіх у нас одразу лейкоцити “взлетіли”: у більшості цей показник був у 4-5 разів вищий за норму. Мали б і йодові таблетки нам давати, аби щитовидку підтримувати. Відповідно, ніхто нічого цього нам не давав.
Радіацію не видно, і ти її не відчуваєш, — ось що найстрашніше. Сонечко світить, пилюка йде. Поруч з нашою частиною йшла дорога, по якій весь час йшов транспорт на Чорнобиль — возили плити, бетон, інші матеріали. Медики тоді сказали: краще опромінитись, ніж надихатись.
Зв’язок з родинами ми трохи підтримували телефоном з переговорного пункту: їздили на попутках спочатку в Поліське, потім в Іванків. Адже треба ж було рідним повідомити, що живий-здоровий. Тому що паніка була. Це було нелегально, оскільки ми були при військовій частині.
Рослини там дуже добре росли. Я таких грибів, яблук та клубники як там більше ніколи у житті не бачив. І люди їли. У нас була рота пожежників з Макіївки. І вони їздили по Зоні, ловили на їжу дичину, курей, збирали ті гриби та їли! Я їх бачив та спілкувався з ними. Молоді хлопці, вони майже всі вже померли. Це мені казав бувший командир батальону.
Чому вони їли це все? Тому що ми були військовозобов’язані. Для цивільних ліквідаторів на межі 30-км зони стояли їдальні. Їх там годували й овочевими салатами в тому числі. А у нас, військовозобов’язаних, раціон який був? Каші, каші, каші, тушонка… Хотілося чогось іншого. Я цього всього боявся та не їв. Замість цього їв кожного дня консервовану морську капусту — медики порекомендували через великий вміст в ній йоду.
Добре нейтралізував радіацію алкоголь. Першим цивільним, які заходили в Зону, давали пляшку горілки на 3-х, шоколад та мінеральну воду. Нам нічого цього не давали.
Медики самі радили вживати алкоголь, але тоді ж був “сухий закон”. Виїхати з Зони було неможливо: транспорт був забруднений, він курсував лише всередині 30-кілометрової Зони.
Назад в Артемівськ я прилетів 15 вересня літаком. Ніяких речей з Чорнобиля у мене звісно не залишилося. Приїхав додому неприродньо опухлим — у мене був такий прояв. Одразу відчув, що серце почало хворіти. Потім шлунок, коліна, і потім всього потихеньку… Зараз я маю інвалідність 3-ї групи. Довгий перелік хвороб у кожного з нас, краще не розповідати.
У всіх, хто звідти виходив, була сильна депресія, в тому числі й у мене. Депресія й дика апатія до всього. Але треба було продовжувати якось жити: ходити на роботу, виховувати дитину. Той, хто не зміг подолати депресію, — їх, мабуть, вже давно немає. Все одно, жага до життя сильніша за все.
Поки я був у Чорнобилі, мене призначили завідуючим відділення, тому треба було отримувати другу вищу, залізничну, освіту. Пішов на заочне навчання у Донецьк. Потім закінчив й магістратуру. Це теж допомогло від депресії.
З Чорнобиля були пару фотографій, лише з перепусток. Фоткатись було якось не прийнято.
У 1989-му у нас народилась друга дитина. У 3 роки їй поставили інвалідність, і її вважали постраждалою внаслідок ЧАЕС. Ми активно її лікували.
Лише у 1990-му році нас почали активно обстежувати: мене викликали у клініку профзахворювань у Донецьку. Почали давати групи інвалідності. Раніше путівки роздавали наліво й направо — до 2000-х проблем взагалі не було поїхати полікуватись кожного року. А зараз вже не те: з року в рік почали урізати фінансування, черги на таке лікування, вдається з’їздити раз на 2-3 роки. Або треба доплачувати з власної кишені 7-8 тисяч грн до вартості путівки.
Якщо людина була у Чорнобилі по лінії військкомату, захворіла, і її хвороба пов’язана з перебуванням у Чорнобилі, то в довідці пишуть: “Захворювання пов’язане з виконанням військових обовязків на ЧАЕС”. Така людина прирівняна у пільгах до інвалідів війни. У них пільги по комуналці (54 метри безкоштовної жилплощі для проживання, 7 кубів води, 100 кВт електрики, та пільга на газ й тепло), а також щомісячно на харчування доплачують 420 грн.
У ліквідаторів 1-ї категорії, які не прирівняні до інвалідів війни (тобто які були цивільними) — 50% оплати за житло, електрику, воду та безкоштовне зубопротезування. А у ліквідаторів 2-ї категорії (які не вважаються людьми з інвалідністю) залишилося лише 210 грн доплати на харчування. Ще залишивсь певний перелік медикаментів.
У 2013-му у нас забрали пенсії за схемою “6-8-10 мінімальних зарплат”, і стали рахувати якось по-середньому. Ми тоді дуже бастували. Весь час судимося за свої пільги, а результату майже ніякого: Кабмін говорить, що грошей немає. Хоча Верховний та Конституційний суди визнають це рішення незаконним. З червня всім ліквідаторам мали зробити пенсію, як у прирівняних до інвалідів війни. Тепер призначення такої пенсії всім посунули на січень 2022-го.
За ці роки вже двічі була перереєстрація, де ми мали довести, що ми дійсно були у Чорнобилі. Головним документом була довідка про зонність та дозу. І практично у всіх ліквідаторів у 1990-91 роках ці довідки були знищені в архівах: оригінали цих довідок залишились в одиниць. Нові посвідчення видали лише тим, хто працював у 30-кілометровій Зоні, іншим вже статус ліквідатора не підтверджують.
Пенсії маленькі: є 3-5 тис грн, а у тих, хто прирівняний до учасників війни, — 5-7-13 тис грн. Членські внески в організацію ми не збираємо, тому власного офісу у нас більше немає. В Бахмуті залишилось 139 ліквідаторів 1-ї категорії з інвалідністю, з них 30 людей — внутрішньо переміщені особи. Це ті люди, яким вдалося довести свою інвалідність через участь в ліквідації Чорнобильської катастрофи.
Народ ліквідація Чорнобильської катастрофи не дуже цікавить. Давно це було – 35 років тому…
Читайте також: