Бояться “українського фашизму”, відчувають себе непотрібними та звинувачують ЗСУ в обстрілах. Але, попри непорозуміння, намагаються підтримувати стосунки з рідними по інший бік лінії розмежування. Міжнародна організація DRA опублікувала збірку з дослідженням думок жителів непідконтрольного Донбасу. Чи бачать вони хоча б вузенький шлях до єдиної України — читайте в нашому матеріалі.
.
Дослідження “Шість років за лінією фронту: що люди на непідконтрольних територіях думають про Україну, війну та майбутнє?” провели у рамках проєкту міжнародної некомерційної, неурядової та благодійної організації DRA “Діалог заради взаєморозуміння та справедливості: європейські НПО працюють разом для подолання конфлікту на Донбасі” за фінансової підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.
Інтерв’ю записували в кінці 2018 року і в першому кварталі 2019 року. Було 35 респондентів: 19 чоловіків і 16 жінок. Наймолодшому було 16, найстаршому – 67 років. Приблизно половина з них – випускники шкіл, училищ або студенти. Серед учасників опитування були представники сфери освіти, бізнесу, ІТ, два пенсіонери та декілька домогосподарок. Імена всіх змінені задля безпеки. Термінологія у відповідях збережена. Організатори дослідження зазначають, що люди не дуже охоче відповідають на питання, особливо коли може прозвучати критика тамтешньої так званої “влади”.
Більшість опитаних розповіли, що через бойові дії стосунки з рідними з інших регіонів України погіршилися. Здебільшого люди не мають грошей їздити в гості, а у спілкуванні онлайн, хоч і намагаються уникати політичних тем, все одно відчувають напруженість. З іншого боку, частина опитаних наголосили, що намагаються хоч якось родинні зв’язки підтримувати.
“Наші батьки, на порозі свого пенсійного віку, сприйняли конфлікт як крах усього життя. У нас є родичі в Україні, і мої батьки дуже сумують за ними, але поїхати до них виходить навіть не щороку. Зв’язок дорогий, іноді розмовляють по Скайпу, в основному діляться скаргами і будують припущення, що буде далі, чи зможе наша республіка [тут і надалі збережена термінологія респондента] знову стати частиною України”. Валерія, 30 років.
Антон, 18 років, відповів різко: “Ми посварилися зі своїми родичами в Полтаві та, навпаки, стали ближчі зі своєю сім’єю. У липні 2014 року український снаряд убив мою бабусю на кварталі 50-річчя Жовтня”.
Розділеними деякі родини виявились і з іншої причини: на окупованій території багато людей втратили роботу, бо підприємства та заводи закрились. Багато чоловіків поїхали на заробітки до Росії.
“Мій батько раніше працював на великому заводі, але після початку воєнних дій завод майже не працює. І він поїхав на заробітки в Росію. Платять добре, але він працює вахтовим методом і рідко буває вдома. Ми з мамою його бачимо в основному по Скайпу. Багато чоловічої хатньої роботи тепер на мені. Сумуємо за ним дуже. Бабуся — мама батька — часто плаче, адже він працює так далеко від дому та навіть на свята рідко вдається побачитися. Якби не війна, наша сім’я була б разом”, — каже Андрій, 17 років.
У багатьох людей залишились яскраві травматичні спогади про активні бойові дії, хтось втратив близьких чи дім. Організатори опитування зазначають, що цивільній людині майже неможливо точно визначити, з якого саме напрямку був обстріл. Але більшість респондентів впевнені: по ним стріляли саме українській військові.
“Військові дії викликали шок: по наших містах стріляла українська артилерія. Ми з жахом дивилися на розбиті будинки і людей, які плакали. Я була в лікарні — бачила дітей у бинтах, один хлопчик, років 10, був без ноги. Події 2014 року досі в моїй пам’яті. Напевно, це був найсильніший аргумент, щоб зрозуміти — простий народ Донбасу не потрібен Україні. Наймоторніші бізнесмени і чиновники швидко втекли до Києва, а ті, хто залишився, були покинуті напризволяще”, — розповідає Олександра, 29 років.
Найбільш радикальними у своїх висловах виявились наймолодші респонденти. Їм було 11-12 років, коли розпочались бойові дії. Їхні погляди сформувалися під впливом пропаганди. Дехто вірить в “український фашизм”.
“Для початку потрібно повалити владу фашистів у Києві і прибрати українську армію з нашої країни”, — каже Віталій, 16 років.
Такі думки, зазначається в дослідженні, можна розглядати як попереджувальний сигнал всім зацікавленим сторонам, які сприяють діалогу та примиренню. Необхідні нові підходи та стратегії, аби уникнути розповсюдження та укріплення таких думок, особливо серед дітей та молоді.
Учасники опитування розповіли про труднощі, з якими вони можуть отримувати якісь українські документи чи державні послуги. Вони вважають, що українська влада нічого не робить задля того, щоб зробити ці процедури простішими. Натомість російська — допомагає і впроваджує різні програми “возз’єднання”.
“Чому для того, щоб отримати чесно зароблену пенсію, я повинен стати фіктивним переселенцем? Давайте називати речі своїми іменами. Щоб позбавити нас приниження, в Пенсійному фонді можна було б створити окремий відділ, який буде вести облік пенсіонерів, які проживають у ЛНР і ДНР. Щоб нас бачили на власні очі — ми і так приїжджаємо кожні 2 місяці в банк. Він державний, так само як і Пенсійний фонд. Хіба не можна налагодити обмін інформацією? Це реально, і все це можна зробити, тільки в Україні ніхто не хоче цим займатися, бо це виглядає “непатріотично”, – скаржиться Денис, 67 років.
З боку знайомих та друзів по той бік лінії розмежування теж часто відчувають зневагу. Загалом про життя, коли вважали себе частиною України, згадують як про щось минуле. Можливість повернення в Україну для них звучить туманно, те саме стосується можливості об’єднання з Росією. Але українську мову та культуру більшість вже сприймає негативно, у свідомості людей вона пов’язується з війною.
“Я пам’ятаю, у нас був міський захід про дружбу народів Донбасу, і кожна школа мала розповісти на сцені про людей якоїсь національності, що проживає в Донбасі, адже у нас багатонаціональний край. Під час свята на сцені показували греків, азербайджанців, грузинів, росіян, але не було українців. Як розповіла моя подруга із сусідньої школи, саме вони мали розповідати про українців. Але ніхто не захотів. Кілька дітей стали плакати, тому що на фронті загинули їхні батьки і брати, а у когось зруйнований будинок… Я думаю, пройде ще дуже багато часу, поки ситуація якось стабілізується. Звичайно, ми всі розуміємо, що українська мова і культура ні до чого, але саме українською мовою звучали погрози на адресу Донбасу. Тому досі, якщо хтось заговорить українською в звичайному житті, на нього дивляться з упередженням”, — розповідає Дар’я, 16 років.
Більшість опитаних не бачать сенсу та й не мають бажання переїжджати до інших регіонів України. Більш імовірним бачать переїзд до Росії. Хоча молодь і не відкидає можливості отримати українську освіти, побоюються цькування та ярлика “ватник”.
“На початку військових дій я якраз закінчувала школу. А потім ми поїхали на українську територію. Потрібно було подавати документи до вишу, а в Донецьк було страшно повертатися, хоча я давно мріяла вчитися в Донецькому університеті на філологічному факультеті. Щоб не втрачати рік, довелося подати документи в Маріупольський університет. Рік пройшов, але за наполяганням батьків я залишилася там вчитися далі. […] Всі чотири роки навчання стали для мене справжнім пеклом. Я могла приїхати додому тільки на канікулах – через труднощі перетину лінії зіткнення. У мене була тільки одна подруга з місцевих, всі інші підставляли як могли, тільки тому, що мої батьки живуть у ДНР, і для мене було випробуванням висиджувати на заполітизованих заходах, спілкуватися з приїжджими творчими діячами, які звеличували українську націю. Не могла дочекатися, коли отримаю диплом і поїду звідти. Тепер я працюю в Донецьку, в прекрасному колективі, де потрібні мої філологічні здібності і знання мов (російська, українська, англійська, польська). Я розвиваюся, вчуся, спілкуюся з партнерами по всьому світу завдяки IT-технологіям. І живу в улюбленому місті”, — розповідає свою історію Оксана, 22 роки.
Об’єднати людей, вважають декілька респондентів, могла б об’єктивна незаангажована інформація. Багато респондентів відзначали, що українське телебачення звучить надто націоналістично, зверхньо, та не має такого контенту, з яким люди на непідконтрольних територіях можуть себе ідентифікувати.
“Політики вже домоглися того, що нам не дуже цікаві новини України (по телевізору), а жителям України — як живемо ми. Зростає відторгнення двох суспільств. Люди вже заряджені пропагандою, і перегляд інформаційних програм з іншої сторони перетворюється на “п’ятихвилинку ненависті”. Що нас може зблизити? Об’єктивна інформація. Але її практично немає, вірніше, вона недоступна. З об’єктивних інформаційних джерел залишилася тільки статистика, але сприймати її (хоча б відносно доступну) заважає та ж пропаганда”, — каже Галина, 40 років.
“Жителі республік однозначно визначаються або як терористи, або як жертви. Нас ніхто не сприймає як рівних. (…) в Україні ніхто не хоче слухати, що думають мешканці республік про майбутнє своїх територій. (…) Є такі ризики, як небажання розуміти і вникати в сутність; превалювання особистої точки зору і неприйняття опонента”, — пояснює своє бачення Надія, 65 років.
Більше люди довіряють особистому спілкування. Його й пропонують розвивати як альтернативу.
“Можна спілкуватися по Інтернету, телефоном або з’їздити в гості. Всі, хто їздить до рідні, безумовно, спілкується не тільки з ними, виникають спонтанні розмови: “Як ви там живете?” На побутовому рівні людям цікаво. А ось на рівні політиків чи громадських діячів – всі шукають тільки погане. Якщо знайдуться такі команди людей, які відновлять нормальні відносини в громадянському суспільстві – буду тільки вітати. Зараз така ситуація, що одна і та ж проблема може по-різному сприйматися там і тут. Головне — не нав’язувати рішень, які суперечать переконанням. Інакше нічого не вийде”, — вважає Вадим, 51 рік.
А ось часто їздити через лінію розмежування не бачать підстав. Щодо перетину КПВВ є багато страхів: можливі обстріли, переслідування з боку українських силовиків, наслідки від так званої “влади республіки” (наприклад, звільнення з роботи).
На основі відповідей організатори сформували перелік рекомендацій, які могли б сприяти початку діалогу. В умовах пандемії найреалістичнішим називають онлайн-спілкування.
Читайте також: