Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Конституція України продовжує діяти на всій території держави, зокрема й на тимчасово окупованих частинах регіонів. Тож життя в окупації саме по собі не позбавляє людину гарантованих їй прав. Однак дедалі частіше вони залишаються недосяжними.
Журналісти Вільного Радіо поспілкувалися з адвокатом Дмитром Гладким про те, які права жителів окупованої частини Донеччини порушуються найчастіше та як формується міжнародна відповідальність Росії.
Жителі окупованої частини Донеччини залишаються громадянами України, й за ними зберігаються базові права — на освіту, медичну допомогу, власність і соціальний захист. Проблема полягає не у втраті цих прав, а в тому, що Україна обмежена у можливості фактично забезпечувати їх там, де контроль здійснює Росія.
Як пояснює адвокат Дмитро Гладкий, міжнародне гуманітарне право покладає обов’язок захищати цивільне населення на державу, яка фактично контролює територію. Саме тому виникає ситуація, коли люди формально мають гарантовані права, однак скористатися ними часто не можуть.
Особливо гостро це проявляється у питаннях особистої безпеки та збереження української ідентичності. Для багатьох жителів окупованої частини Донеччини навіть відкрита проукраїнська позиція може становити небезпеку.
“Публічне висловлення проукраїнської позиції, збереження української ідентичності, робота журналіста, правозахисника, освітянина або громадського активіста можуть створювати прямий ризик переслідування”, — пояснює адвокат.
До найтяжчих порушень прав людини він відносить незаконні затримання, катування, насильницькі зникнення та примушування до співпраці з окупаційними структурами.
Однак контроль над населенням не обмежується лише прямим тиском. Паралельно працюють механізми, які зовні можуть здаватись адміністративними, але фактично змінюють повсякденне життя людей. Один із найпомітніших — примусова паспортизація.
“Без російського паспорта людина може втратити доступ до медицини, роботи, пенсії, банківських операцій, оформлення майна, навчання дитини або навіть базових адміністративних послуг. Формально людині пропонують «вибір», але фактично її ставлять перед дилемою: або прийняти документи держави-окупанта, або бути виключеною з повсякденного життя”, — каже Дмитро Гладкий.
Міжнародне гуманітарне право забороняє державі-окупанту примушувати людей змінювати громадянську належність. Але на практиці окупанти часто обходять цю заборону, надаючи доступ до базових послуг лише за російськими документами.
Порушення прав на окупованій частині Донеччини фіксували ще з 2014 року, що підтверджують міжнародні правові рішення. Утім, після 2022 року ці процеси стали значно більш масштабними й системними.
“Росія почала відкрито інтегрувати окуповані території у власний правовий, адміністративний, освітній, податковий і соціальний простір. Паспорти, російські реєстри, шкільна програма, окупаційні суди, військовий облік, перереєстрація майна та нав’язування соціальних правил стали частинами одного механізму”, — каже Гладкий.
Після повномасштабного вторгнення окупація дедалі менше зводиться до військового утримання території. Натомість формується паралельна система цивільного управління, у якій доступ до базових прав залежить від виконання правил, встановлених окупаційною адміністрацією.
Сам факт отримання російського паспорта на тимчасово окупованій території не означає автоматичної втрати громадянства України й не є підставою для кримінальної відповідальності, наголошує адвокат Дмитро Гладкий. Однак, додає він, українські правоохоронці оцінюють не стільки факт отримання паспорта, скільки дії людини.
“Правове значення може мати не сам документ, а добровільна участь у діяльності окупаційних органів, пропаганді війни, організації незаконних референдумів або службі в окупаційних структурах”, — пояснює адвокат.
Тому люди, які оформлювали російські документи виключно для доступу до базових послуг (роботи, медицини чи соціальних виплат), не мають автоматично розцінюватися як колаборанти.
“Кожен випадок потребує індивідуальної оцінки: чи була у людини реальна можливість відмовитися, чи діяла вона під примусом і чи завдала шкоди”, — говорить юрист.
Не менш складним залишається питання житла, зазначає він. На окупованих територіях поширена практика, коли житло визнають “безхазяйним”, якщо власник виїхав або не може підтвердити право власності. Втім, такі рішення окупаційних структур не мають юридичної сили в Україні.
“Україна не визнає актів окупаційних адміністрацій, які змінюють правовий статус майна. Рішення про визнання квартири або будинку “безхазяйним” не припиняє право власності за українським правом”, — каже Дмитро Гладкий.
При цьому українські суди можуть підтвердити право власності або юридичні факти, необхідні для майбутніх компенсацій чи захисту прав. Але повернути саму квартиру чи будинок, поки територія лишається окупованою, вони не можуть.
“Судовий захист зараз часто має декларативний характер, але це не означає, що він непотрібний. Навпаки, чим раніше власник збере документи, виписки з реєстрів, копії окупаційних «рішень», фото, листування, свідчення сусідів та інші матеріали, тим сильнішою буде його правова позиція після деокупації або в компенсаційній процедурі”, — зазначає адвокат.
Окремі ризики виникають під час виїзду з окупованих територій. Проблеми з’являються тоді, коли перевірки перетворюються на механізм тиску.
“Порушенням стає не сама перевірка, а системні бар’єри: вимога російських документів, фільтраційні процедури, обмежені маршрути або примус до виїзду через територію Росії”, — каже він.
У таких умовах люди нерідко опиняються у пастці: щоб підтвердити право на майно, їм потрібно повернутися в окупацію, але зробити це без ризику для себе неможливо.
“Такий механізм фактично працює як інструмент витіснення власників”, — додає фахівець.
Формально українські соціальні гарантії для людей в окупації також зберігаються. Проте скористатися ними на практиці складно — через проблеми зі зв’язком, відсутність документів або небезпечний доступ до сервісів. Держава частково намагається вирішити це через дистанційні інструменти — онлайн-сервіси, банківську верифікацію та електронні кабінети. Однак ці механізми доступні не всім і працюють не завжди стабільно.
Порушення прав людини на тимчасово окупованих територіях документують українські правоохоронці, міжнародні організації, правозахисники та журналісти.
Для цього збирають різні докази: свідчення людей, супутникові знімки, інформацію з відкритих джерел і цифрові матеріали. Частину даних фіксують за допомогою спеціальних інструментів, які зберігають метадані — зокрема дату, місце та інші відомості, що допомагають підтвердити справжність інформації.
Важливу роль у документуванні порушень відіграють свідчення людей, які жили або досі живуть в окупації. Їхні розповіді можуть стати частиною матеріалів у міжнародних і національних справах. Водночас самих лише свідчень недостатньо — їх перевіряють і зіставляють з іншими доказами.
“Це завжди сукупність матеріалів — свідчення, документи, супутникові дані, відкриті джерела. Саме ця сукупність формує картину системних порушень”, — каже адвокат.
Встановлення відповідальності Росії за злочини, скоєні проти людей в окупації, має кілька напрямків.
“Перспектива відповідальності складається з державної відповідальності Росії, персональної кримінальної відповідальності виконавців і командирів, відповідальності вищого керівництва за злочин агресії та майбутнього відшкодування шкоди потерпілим”, — підсумовує адвокат Дмитро Гладкий.
Раніше ми розповідали, як Росія посилює контроль над використанням зв’язку на тимчасово окупованих територіях і що це означає для українців, які залишаються на ТОТ.