“Неможливо жити серед людей, які носять “Z” на одязі”: як донеччанка, яка виїхала за кордон, описує роки в окупації

“Ніхто серйозно це не сприймав”, — так донеччанка Катерина описує події 2014 року, коли росіяни тільки починали окуповувати її рідне місто. Як молодь у Донецьку здобуває вищу освіту та заробляє на життя і як російська пропаганда руйнує сім’ї, дівчина розповіла журналістам Вільного радіо.

 

Цей текст — частина проєкту “Червона нить” в ефірі Вільного радіо. Це серія коротких роликів про досвід примирення після завершення війни в різних країнах та шляхи подолання протиріч вже зараз в Україні.

Початок окупації частини Донеччини Катерина (ми змінили ім’я дівчини на її прохання) зустріла у 16 років. Аби побути у безпеці на час активних бойових дій, родина виїхала у Херсон, а потім ще деякий час пожила у Москві.

“Коли ми повернулися до Донецька, все стало дуже спокійно і тихо. Ми просто жили та сприймали все так, ніби це був якийсь фарс. Ми самі себе називали “банановою республікою”. Ніхто серйозно це не сприймав. І просто, мабуть, чекали на якесь диво”, — згадує Катерина.

Проте дива не сталося — росіяни лише укріплювали свій вплив на загарбані території. В окупованому Донецьку дівчина закінчила школу з атестатом т.з. “ДНР”, а згодом вступила в один із місцевих університетів. 

“Ми всі розуміли, де ми вчимося, що наш “папірець” (диплом про вищу освіту, — ред.) нічого не буде вартий. У деяких із нас були надії на російській диплом, нібито він буде краще, ніж “денеерівський”. Але ми навчалися здебільшого не заради диплома, а щоб здобути знання. Ми думали, що зможемо онлайн знайти роботу — зараз сучасний світ, і ці документи про освіту вже не такі необхідні”, — каже донеччанка.

Деякі випускники вишів їздили до російських Ростова чи Бєлгорода, аби “підтвердити” свій “диплом”.

“У мене є знайомий, який отримав “російський” диплом, знаєте, як він виглядає? Там бланк російський, де написано щось там “Російської Федерації”. А печатка “денеерівська”. Ну таке”, — розповідає дівчина. 

Аби нормально облаштувати подальше життя, опцій у місцевої молоді, яка не хотіла виїжджати, було небагато. Одна з них — працювати віддалено в Україні або Росії. Так вчинила й Катерина.

“Ми там могли отримувати зарплатню, яка могла в 3, в 4, в 5 разів перевищувати середню по Донецьку, та водночас платити дуже малі гроші за оренду житла та комуналку. Тож ми якось відчували себе, знаєте, королями ситуації”, — каже Катерина.

 

“Ти стаєш “середнім знаменником” свого оточення”

Загрози в Україні більшість мешканців окупованих територій не бачили, згадує Катерина. Ворожнечу ж, каже вона, розпалювала пропаганда. 

“Нам було взагалі все одно, чи приєднатися назад до України, чи приєднатися до Росії — аби ця бананова республіка закінчилася. Аби ми були в якомусь офіційному статусі, їздили спокійно туди-сюди, аби в нас була нормальна освіта. Мені здається, що це телевізор загострив ситуацію. Просто назвали їх (українців, — ред.) “ворогами” — і ось вони вороги. Бо протягом цього довгого часу ніхто ворожо до України не ставився, їздили постійно в Україну (на підконтрольну частину України, — ред.) все було спокійно”, — каже дівчина.

Після початку відкритого вторгнення російська пропаганда стала геть нестерпною, але зі своїм завданням — переконувати місцевих у необхідності та невідворотності війни — успішно справлялася. Це стало однією з причин, що змусили Катерину виїхати.

Разом із хлопцем вона через Росію евакуювалися в Естонію. Наскільки складним був їхній шлях за кордон та як Катерина обживається на новому місці — читайте у спецпроєкті Вільного радіо.

“В мене там (у Донецьку, — ред.) залишилася моя подруга. Її мати захворіла на рак, і вона не може ані її залишити, ані виїхати з нею. І вона за Україну, але насправді чим довше вона там живе, тим їй важче. Ти просто стаєш “середнім знаменником” свого оточення. І навіть якщо вона зараз розуміє, що Росія не права, з часом вона просто перестане бути за Україну та буде просто “нейтральною”. Бо там важко бути повністю за Україну. І це одна з головних причин,  чому я виїхала — там неможливо жити зараз. Серед військових, серед людей, які носять “Z” на одязі”, — зізнається колишня донеччанка.

Під вплив російської пропаганди потрапили й батьки самої Катерини. Дівчина зізнається: в якийсь момент вона зрозуміла, що більше не може з ними спілкуватися. 

“Знадобився, мабуть, рік чи трохи менше, щоб я їх відпустила. Але до цього я дуже багато спроб робила, щоб їх переконати. І з логікою, і з емоціями підходила. Але вони поглинали російську пропаганду всі ці роки. І навіть до 2014 року вони дивилися не російські, але проросійські канали. Я насправді дуже хотіла б подивитися, що буде, коли Україна виграє [у війні], туди [у Донецьк] прийде. Як вони відреагують?” — розмірковує Катерина. 

 

“Зараз у Донецьку дуже бояться, що з ними будуть жорстоко поводитися, коли звільнять місто”

Дівчина вважає: не всі донеччани, які отримують російські паспорти, прагнуть бути частиною російського суспільства. Багато хто, каже вона, просто став заручником обставин.

“Мені пощастило, бо, я працювала в інтернеті. Мені не було потрібно отримувати російський паспорт, але ж багато хто працював на “держорганізації”. Це були майже єдині місця, де можна було отримати нормальну зарплатню в Донецьку. Всі прагнули піти до якоїсь “державної організації”, а там приймали лише з російським паспортом. Якщо людина хоче вижити й через це отримує російський паспорт, як можна її вважати зрадником”, — говорить донеччанка.

Людей з окупованих територій, додає Катерина, ще можна повернути в українське суспільство. Але це треба робити “по-доброму” та поступово.

“Росія свого часу наполегливо та поступово пропагувала, пропагувала, але вони пропагували багато неправди. Так само треба пропагувати і правду: поступово, без якихось гострих звинувачень. Без того, щоб викликати відразу. Я вважаю, що це можливо. І люди зараз у Донецьку дуже бояться, що з ними будуть жорстоко поводитися, коли звільнять місто. Саме тому вони вчиняють такий супротив”, — каже наостанок дівчина.

Нагадаємо, минулого року наші журналісти поговорили з мешканцем Іловайська Валерієм, який місяцями майже не виходив з дому, ховаючись від “призову”, та зрештою знайшов прихисток у Литві. Про свій досвід порятунку чоловік розповів Вільному радіо.