За часів Катерини II по сучасній території України проїхав німецький дослідник Йоган Гюльденштедт. Все занотоване ним потім видали та понад століття тому переклали. Нещодавно один краєзнавець з Луганщини помітив: опис подорожі в Бахмут фактично випав у перекладі. Чоловік розібрав старий готичний шрифт та сам переклав з німецької детальний опис Бахмута тих часів. Яким побачив Бахмут 18 століття німецький академік, читайте в матеріалі.
Відсутність фрагменту перекладу про подорож Гюльденштедта в Бахмут помітив та переклав краєзнавець, співробітник Лисичанського музею Микола Ломако.
“Текст виявився набраним готичним шрифтом, і це додало складнощів під час перекладання. Допомогло знання краю. Подорож Гюльденштедта вважається в науці першою науковою експедицією півднем Росії та Кавказу. Катерина II запросила цих вчених”, — розповідає він.
Ми розпитали краєзнавця, що йому особливо запам’яталось. Його вразив детальний опис Бахмутської фортеці всередині, та якою малою вона тоді була.
“Тисяча кроків, це 650 метрів! Я наніс на карту як би фортеця виглядала в Бахмуті. Всередині цієї маленької фортеці було 3 церкви й ще 2 в пригородах”, — каже співрозмовник.
Тобто, весь побачений та описаний Гюльденштедтом Бахмут умістився б на невеличкому кварталі по обох берегах Бахмута в районі нинішнього центрального ринку та набережної. Це “серце” Бахмута.
“Цікаві назви джерел, з яких соляний розсіл отримували, та опис механізмів та процесів солеваріння. Також Гюльденштедт відмічає, що в Бахмуті та навколо немає лісів, вони є лише на Дінці або вверх за течією ріки Бахмут (в районі нинішньої Горлівки, — ред.). А ще не забувайте, що у 1768-1774 йшла війна між Туреччиною та Росією. Навколо бойові дії, але йому пощастило, він вцілів”, — зазначає Микола Ломако.
Після повернення у Петербург, у 35-річному віці, вчений помер в епідемію тифу: заразився, коли лікував інших. За 15 років після смерті Гюльденштедта опублікували німецькою мовою його капітальний труд — «Щоденник подорожі Слобідсько-Українською губернією академіка Санкт-Петербурзької Академії наук Гюльденштедта у 1774 р». А якісний переклад щоденника на російську з’явився у 1891-му — аж через століття після його першої публікації. Але в ньому чомусь опустили 9 днів подорожі південною частиною Бахмутського повіту. Також там були неточності.Для довідки:Йоган Антон Гюльденштедт (іноді прізвище перекладають Гільденштедт) — німецький доктор медицини родом з Риги, який з травня по жовтень 1774 досліджував місцевість сучасного Донбасу. Зокрема він описав у своєму щоденнику Бахмут, Слов’янськ (тоді він звався Тор) та частину Лиманського району. В ньому він описує населені пункти, промисли людей, рослини, природні багатства, грунти, ландшафт, тощо. Гюльденштедт описав й Полтаву, Київ, Ніжин, Кременчук, а також інші міста та регіони тодішньої Російської імперії.
“23 та 24 серпня. Місто Бахмут лежить по обидві сторони ріки Бахмут, на височині, що знижується з обох сторін до річки. По довжині річки, ймовірно 1 000 кроків, і з правого боку — 400, з лівого — 600 кроків, що разом становить 1 300 сажнів (понад 2 700 метрів, — ред.), включаючи частково земляний вал з розміщеними тут батареями, частково палісад (частокіл, — ред.)”, — такий маленький був Бахмут у 18 столітті.
Всередині фортеці була невеличка цитадель, магазин (склад, — ред.) та сторожовий дім з високим земляним валом навколо. У фортецю вели 5 воріт з різних сторін (окрім східної), це Торські, Московські, Базарні, Соляні (або Солеварські) ворота та Кримські.
“У фортеці 3 церкви, одна з них кам’яна, і 300 житлових будинків з дерева, в більшості погані й маленькі, але на прямих і широких вулицях. На лівому березі річки знаходиться основна частина міста”, — зазначає Гюльденштедт.
А ще є 2 передмістя зі 100 міцними будинками та церквою в кожному — на захід та північ від фортеці.
Кількість населення Гюльденштедт не вказує. Якщо припустити, що в кожному з 500 домів в середньому мешкали 6-7 людей, виходить, населення Бахмута становило тоді 3-3,5 тисячі мешканців.
На лівому березі річки Бахмут була побудована солеварня, всередині якої розташували 2 колодязі, з яких брали розсіл для випарювання. Головне таке джерело звалося “Кирилівське”. Його глибина 3 сажні 5 вершків (близько 6,5 метрів в перерахунку на сучасні одиниці вимірювання, — ред.) Розсіл відстоювали кілька тижнів: він мав бути таким міцним, щоб в ньому плавало яйце.
“На колодязі встановлено 12 насосів, які приводяться в рух машиною з кінним приводом, як в Торі. Одночасно в роботі знаходяться не більше 6 насосів, а більше число їх встановлено лише для того, щоб, якщо та чи інша труба продірявиться, не було б зупинки”, — пише Гюльденштедт.
По обидва боки цього колодязя було по великому маховому колесі з упряжжю для коней. Тобто воно було подвійне, і якщо одне ламалося, працювало друге.
Вся солеварня з колодязем та привідною машиною займає площу 14х4 сажні (30 х 8,5 м, — ред.) Розсіл насосами перекачували у малий басейн, потім по похилій трубі у великий критий басейн. Звідти розсіл по трубах тік у варниці, вздовж стін яких — великі корита з видовбаних дерев’яних колод. В них збирався розсіл, який по потребі випускали в сковороди.
“У Бахмутській солеварні протягом останніх 20 років діяло до 60 сковорід, останні 2 роки – тільки 50, а цього літа – тільки 30. У кожному сараї стоять по 10 сковорід”, — зафіксував дослідник.
Солеварний сарай розміром 68 х 8,5 метрів був, за свідченням Гюльденштедта, облаштований так само як і нові сараї в Торі.
“Сковороди такої ж круглої форми й розміру, як і в Торі, проте печі простіші, ніж в Торі”, — пише Гюльденштедт.
А перекладач його тексту Ломако пояснює чому академік порівнює бахмутську солеварню з торською:
“Сіль починали варити в Торі, а до вас (в Бахмут, — ред.) перебралися вже у 1701 році: розсоли виявились кращими. В цьому відношенні Бахмут другий”, — каже чоловік.
Німецький академік детально описав й облаштування печі, на якій випарювали сіль.
“Тут спалюють кожні 24 години 4 куб. саж. дров (майже 39 кубометрів, — ред.) Найдешевші дрова коштують тут 4 руб. 20 коп. за сажень. Вони привозяться частково з Дінця, з місцевості в гирлі Бахмута, частково з району витоків річок Булавін Колодязь і Міус. До обох місць 60 та 70 верст (приблизно 60 та 70 км, — ред). На річці Бахмут і його притоках зовсім немає лісу, тільки місцями невеликий чагарник”, — пише про тодішню бахмутську проблему пального Гюльденштедт.
“На 4 кубічних сажні дров при 4 працюючих в Бахмуті отримують з кожної сковороди за 24 години від 120 до 125 пудів солі (близько 2 тис кг, — ред.), тобто вдвічі більше, ніж в Торі. Тому зі сковороди стягується і вдвічі більший податок, а саме, 20 рублів за 24 години та 27,5 копійок за машину. Протягом 24 годин 6 разів знімають сіль і кожен день нагар. Робітники одержують при варінні для скарбниці (тобто коли гроші за продаж цієї солі йшли в державну скарбницю, — ред.) по 1 копійці за пуд (за 16,38 кг, — ред.), а для приватних осіб 2 рубля платні й полтиник на харчування”, — розписує статті бюджету тодішнього бахмутського “клондайку” німецький дослідник.
“Дирекція місцевої соляної контори, якій підпорядковується і Торська, називається Бахмутська заводська соляна контора, директором є підполковник Іван Васильович Шабельський, місцевий житель, в минулому полковник Бахмутського козачого полку”, — зазначає Гюльденштедт.
Неподалік на південь від основного, Кирилівського, колодязя знаходиться інший під назвою“Хайловський”.
“Відкритого стоку він так само не має, але його можна повністю викачати. На цьому колодязі стоять 4 насоси. З них одночасно працюють тільки 2. Протягом останніх 20 років видобуток проводиться тільки з цих двох колодязів”, — уточнює дослідник.
Аби під час весняних розливів солеварню та два основних колодязі не затоплювало, між руслом річки та “Хайловським” колодязем була споруджена дамба.
Ще 3 колодязі, описані раніше дослідником Юнкером (це Конотопський, Бакланівський та Цицан) — лежали на кілька верст нижче по річці й на час відвідування міста Гюльденштедтом були вже засипані.
“У 3 верстах вище цих (Кирилівського та Хайловського, — ред.) колодязів і у 2 верстах нижче їх вода в Бахмуті дуже солона. Але найбільш потужні нальоти солі видно в долині, що примикає до міста, особливо на лівому березі, чому досить імовірно, що обидва колодязі мають стік туди”, — припускає мандрівник.
“Пагорби з обох сторін Бахмута складаються з сіро-жовтої лужної глини. Шари каменю алебастру спостерігаються тільки в 100 кроках нижче міста в затоці, і в балці Кам’яний Яр. Шар алебастру каменю називається тут «Лубастер», товщиною 3 сажні (майже 6,5 метрів, — ред.), в деяких місцях менше, в інших місцях можна знайти частини покладів гіпсу”, — занотовує академік.
А приблизно у 2-х км вище за течією на правому березі Бахмута в балці пагорба дослідник спостерігає й шари червоного піску, мергелю та крейди.
Микола Ломако зазначає: варто було б до реконструкції Набережної Бахмута краще дослідити місце знаходження старої фортеці.
“Знайти той колодязь, який був в той час, та створити образ. Треба було археологів запрошувати перед тим як починати такі роботи”, — каже краєзнавець.
З оригіналом перекладу Миколи Ломако можна ознайомитись тут, а перекладений російською труд Гюльденштедта є тут.
Читайте також: