Кандидата психологічних наук Віктора Вуса російські бомбардування 24 лютого застали у столиці. І перші пів дня він, як і більшість українців, був розгублений та шокований. А потім допомагав співгромадянам оговтатись та пережити стрес — й у своєму районі, і на Львівському вокзалі волонтером-психологом. Віктор аналізує, чому люди не хочуть виїжджати з-під обстрілів або повертаються у небезпечні регіони.
Про те, чому багато цивільних ще залишаються вдома попри заклики влади виїхати з небезпечних регіонів, говоримо з кандидатом психологічних наук Віктором Вусом.
Для довідки:Віктор Вус — член Всесвітньої Федерації психічного здоров’я (WFMH), старший науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології Національної академії педагогічних наук України, головний редактор профільного журналу “Mental Health: Global Challenges Journal”.
Щодо масової евакуації українців — що Вас вразило найбільше?
Я волонтерив на вокзалі у Львові, коли у нас там було по 35 тисяч прибулих за добу людей, які приїхали з Донецької, Луганської областей та інших регіонів. І мене шокувало, коли люди питали: “А як нам повернутись?” (У Бахмут, Краматорськ, Костянтинівку). Люди повертаються на Донбас навіть з-за кордону, навіть з малими дітками! Я їм кажу: “Але там же бомблять?”
Тож чому, на Вашу думку, деякі люди повертаються з евакуації назад в небезпеку?
Багато з них кажуть: “А нам все одно, хто буде — аби не стріляли!” Тобто “якщо ми там залишимось, по нас стріляти не будуть”. Така незрозуміла недалекоглядність та нерозуміння перспектив: якщо я лишуся, то вони може вб’ють, а може й не вб’ють. А от є у мене короткотермінова перспектива: я знаходжуся тут, і вже просто не можу дихати в цьому притулку, де знаходяться 60 людей одночасно!
Це така психологічна особливість: “там невідомо що буде, якщо я залишуся. А тут — точно погано”.
Ви аналізували причини відмови людей від евакуації?
Я умовно виділив декілька причин чому люди не хочуть евакуюватися. По-перше, це тотальна недовіра. Вона має довге коріння, а ще недовіра підсилилась і цими “ковідними” речами. Люди шукають “внутрішніх провокаторів”, теорії змов тощо, не довіряють нікому — ані родичам, ані знайомим (мовляв, “вас підкупили або змусили це казати”). Недовіра перемагає те, що вони бачать. Не довіряють ані українській владі, ані іншим, хто доводить їм про необхідність виїхати з небезпеки.
Люди з Маріуполя приїхали: жіночка з дочкою-інвалідом. Перед евакуацією звідти вони не могли взяти візок, бо їх вивозили машиною сусіди. Там їм казали: “Тільки ви приїдете у Львів, вам дадуть візок, у вас буде все!”
Розумієте? Їм обіцяли золоті гори, але коли приїхали, того не було. Люди не довіряють інституційній інформації, а довіряють “своїм”. І ці “свої” розповідають ось такі моменти тим людям, які знаходяться на Донбасі, під обстрілами.
Чого ще люди бояться?
Другий сильний чинник, на мою думку, — це невідомість. Люди розуміють: “Тут мої стіни. Я з заплющеними очима знайду вихід у своїй кімнаті та знаю що де стоїть. А мені треба їхати невідомо куди, і невідомо що зі мною буде і як я там буду жити”.
Тож питання житла — одне з ключових, правильно?
Так, пам’ятаю, на вокзалі у Львові стояли дві старенькі бабусі, їм було важко, і вони кажуть: “Ні, ми повертаємося, ми не можемо, нам комфортніше буде вдома, ніж тут. Хай ми й загинемо, але загинемо у своїх стінах, ніж отут”. Є така приказка, що “краще жахливий кінець, ніж жах без кінця”.
Люди кажуть: “Ми виїхали і жалкуємо: ось колись у Донецьку теж обстрілювали, а потім же все втихомирилось, і люди ж жили у своїх квартирах! А хто виїхав, ті втратили свої квартири. А де ми тепер і за що купимо, у нас немає ані копійки. Тому ми вирішили краще повернутись і триматися свого кутка”.
Тож своя хата є своя хата, міркують люди. Ти приїхав кудись, і люди проявили гостинність. Вони тобі раді день, два, тиждень, місяць, а потім і вони, й ви починаєте відчувати напругу: ти набрид їм, а вони тобі.
І ті, хто залишився, питають у тих, хто поїхав: “Як ви, що ви?” І люди розказують своїм знайомим: “Ми їхали в такому потязі, опинились в таких умовах, що краще ми б лишилися вдома”. І це теж може бути причиною, чому вони не хочуть виїжджати.
Які умови знаходять люди в притулках для українських біженців за кордоном?
На жаль, дуже часто люди приїздять туди з України й кажуть: “А що, я в таких умовах повинен жити?!” Люди звикли до певного комфорту, приїздять, і тут бачать, що цей комфорт їм не доступний.
Мешканці Краматорська, які поверталися додому з Польщі, на питання чому вони це роблять, казали: “Тому що неможливо жити з дітьми в таких умовах”. Наприклад, це може бути приміщення якогось колишнього супермаркету, де у величезній залі ще повно інших людей.
Тож ще один чинник, який змушує людей завчасно повертатися з евакуації, — це умови та організація життєдіяльності у тих притулках, куди люди евакуюються.
Поясніть, будь ласка, що не так з організацією життєдіяльності в закордонних притулках?
Дивіться: люди отримали там сніданок, обід, вечерю, одяг. Але вони мають там у проміжках надто багато вільного часу, вони постійно читають новини. У них наростає агресія, стрес, і вони починають конфліктувати один з одним. І вже просто не можуть бачити один одного. Весь час, коли чужі люди мають жити один з одним, коли є загроза приватності та психологічних меж, люди просто тікають з цих притулків.
Тож, на жаль, уявлення людей про безпеку та їхні очікування надто завищені, ніж ті реалії, з якими вони стикаються.
Плюс там брак досвідченого, кваліфікованого персоналу. Немає соціальної праці з цими людьми, якихось тренінгів, — саме це я маю на увазі, коли кажу про відсутність організації життєдіяльності.
Звісно, є й інші проблеми. Мені знайомі дзвонять та розповідають, що у центрах та притулках для біженців поширюються масові захворювання, інфекції (наприклад, ротавірус). Таке завжди відбувається у місцях масового скупчення людей.
Поступово це змінюється. Знаю, планують будувати більше модульних будинків для українських біженців: щоб люди точно знали, що матимуть певні побутові умови та певну приватність.
Що ще Ви бачили на вокзалі у Львові?
Деякі люди, які приїхали з Харкова, 18 годин пробули стоячи, приїхали у Львів, побачили всі маси народу, які там були, і в істериці рвалися назад на потяг! Тобто вони отримали більшу травматизацію та більший стрес від того, що вони побачили, що робиться і які умови їм пропонують. І вирішили для себе, що життя під бомбами для них буде комфортнішим, ніж перебування тут, у безпечному місці!
Ще один чинник — складність вибору. Жінка, яка евакуювалася з Краматорська, залишила там собаку. Вона зробила цей вибір, але для неї він був надто складний. Це було випробовування для неї — виїхати та лишити там її тварин (згодом вона їх отримала), і вона відчувала провину.
А де Вас самого застало вторгнення російської армії та чи Ви сам евакуювалися?
До 24 лютого я був у Києві. 24-го пів дня у мене був такий шок! “Що робити?” Я почав думати про організацію психологічної допомоги у своєму районі міста. Я допомагав на “гарячій лінії” психологічної допомоги, був супервайзером для психологів, які тільки почали практику, — навчав, як працювати з постраждалими.
Що робили потім та чим зайняті зараз?
Потім я пережив 11 годин в евакуаційному потязі до Львова. Був у притулках для українських біженців та жив у знайомих. Я бачив всі ці умови евакуації та всю організацію і потім активно це розповідав у дискусіях з іноземними колегами. Я пройшов весь цей шлях, тому маю на це право.
Зараз ми проводимо вебінари, навчання: розказуємо про всі ці події, про виклики та загрозу для психічного здоров’я наших громадян. Я бачив які методи та інтервенції працюють (інтервенція тут — це психологічне втручання для досягнення змін емоцій і поведінки людини, — ред.). Зараз я повернувся до Києва.
Що, на Вашу думку, варто змінити на державному рівні, аби більше людей евакуювалися та не поверталися, поки є небезпека?
Люди мають на державному рівні отримати гарантії: збереження їхнього житла, майна, прав та основних потреб при евакуації. Чи принаймні інформацію про гарантій відновлення житла та компенсації втрати майна. Це має бути прописане, щоб не поширювалась дезінформація.
Евакуація має бути більш організованою. Не так, щоб було, що “люди, будь ласка, приїжджайте, приходьте…”. А мають бути соціальні служби або відповідні органи, які мають ходити по домах. Люди люблять слухати накази, вони ідуть не тільки за ідеями, а й тому що “так наказано”.
Бо я спілкувався на Львівському вокзалі, і багато хто казав: “Ми не думали (про евакуацію, — ред.), боялися, але потім прийшли, забрали нас, і ми поїхали”.
Багато хто б з радістю виїхав, але люди самі не знають, що робити. Якби було так, що приходить соціальна служба й каже: “Ми відвозимо вас туди-то, з вами буде те-то і так-то. Ми даємо такі-то гарантії про відновлення вашого житла та майна”.
Як зробити так, щоб більше людей не боялися евакуюватись?
ЗМІ варто висвітлювати реальну небезпеку, яка очікує на людей, якщо вони залишаться тут. Показувати такі картинки та робити обговорення, впливати на людей певними образами — люди реагують на образи.
Але схильність людської психіки — це адаптація: й до таких сильних подразнень людина звикає. Люди дивляться жахи з Маріуполя і думають: “Це ж не зі мною. Зі мною таке не трапиться”.
Тому потрібно “чередувати чорне та біле”, показувати й наявну небезпеку, і навпаки: що роблять для тих, хто виїхав. Показувати такі собі “історії успіху” тих, хто виїхав, який шанс на нове життя люди отримали. Тобто, щоб люди уявляли що на них там чекає (що там буде не невідомість, а “відомість” — у сенсі “ми знаємо, що на нас там чекає”) та робили свій вибір.
Звісно на певний відсоток людей це не спрацює, але на більшість людей може. “Чорне”, наприклад, — це депортація людей в якесь Заполяр’я РФ, знищення людей у підвалах у Маріуполі тощо.
Має бути системна робота та змінена інформаційна політика. Наприклад, по телебаченню був сюжет, де місцеві казали: “Поки росіяни не підірвалися на мінах, ми з ними “дружили”, і вони нам ніякої шкоди не робили. А тоді вони почали мститися”.
Коли людина чує таку інформацію, вона робить висновок: “Ми не будемо їх чіпати, і нам росіяни такого не зроблять. Нащо мені тоді кидати своє житло і їхати невідомо куди?” Така інформполітика є помилковою, і це не варто було показувати, на мою думку.
Як люди взагалі ухвалюють те чи інше рішення?
Як у прислів’ї “Сім раз відміряй, один відріж” — є люди, які так і роблять, а є люди, які вчиняють навпаки. Тобто, є такі, хто діє за емоціями, а є люди, які діють за холодним розсудом.
Як змінюється психіка людей, які тривалий час сидять під обстрілами у підвалах?
Коли сидять у замкнутому просторі, темряві, без усілякої інформації (у підвалі), починають актуалізувати, гіперболізувати будь-що, щоб зрозуміти бодай щось. У них проявляється гостра стресова реакція. І люди, які раптом вийшли з підвалу, будь-кого будуть вважати своїм рятівником. І цим людям дуже просто щось навіяти: вони підуть будь за ким та будуть вірити усьому. Тому варто проводити організовану евакуацію людей та перехоплювати цю ініціативу у росіян, “ДНР”.
Багато хто з тих, хто досі не евакуюється, кажуть що “сподіваються на милість божу”…
Віра в бога — це у психології зветься “екстернальний (зовнішній, — ред.) локус контролю”, тобто перекладання відповідальності з себе на долю, гороскопи тощо. Люди таким чином не беруть відповідальність за своє життя на себе. А хочуть “перевести стрілки” та використовують віру як “фіговий листок”, щоб прикрити свою якусь некомпетентність, невміння, нездатність, сором. Тобто надмірно покладатися на бога теж не можна.
Дуже часто емоції в обговорюваннях про евакуацію зашкалюють, і не виходить залишатися спокійними. Що скажете на це?
Якщо ви будете розказувати людям з впевненістю, з гарячністю, демонструвати, що ви дійсно в це вірите, то матимете більше успіху у переконанні. А якщо будете ввічливо підбирати слова, як би сказати та пояснити те чи інше, то людина буде розглядати це як вашу невпевненість.
Відсутність напору з вашого боку буде говорити людям, що ви самі в собі не впевнені, і даєте забагато часу й місця для власних думок співрозмовника. А ви повинні “заразити” людину через впевненість й емоцію! І “контрольним пострілом” має бути логічне обґрунтування.
І, на мою думку, людей треба втягувати в такі дискусії про евакуацію. Для людей навіть їхня стара обшарпана квартира — рідна: люди будуть хвалити свої стіни (“Кожний кулик своє болото хвалить”). Тож я б робив акцент на жахах війни, на те, що ви можете втратити й те, що маєте.
Варто робити всі спроби, щоб рятувати життя людей! Крапля камінь точить.
Читайте також: