“Не буває абсолютно нормальних людей”. Інтерв’ю з психотерапевткою
Що робити, щоб поганий настрій не переріс у депресію? Чи можна стати психологом самому собі? Як упізнати людину з душевним недугом у натовпі? Про це й не тільки ми поговорили з психологинею, психотерапевткою клініки багатопрофільної комплексної психіатрії та наркології “Ренесанс-Київ” Анастасією Черняк.
Багато людей не розуміють різницю між психологом, клінічним психологом, психотерапевтом та психіатром. Розкажіть, чим вони відрізняються.
Насправді це дійсно об’ємне питання. Тому що ми й самі коли вступаємо на психологію та психотерапію, губимося у цих термінах. І було б класно студентам роз’яснити куди вони йдуть і що вони робитимуть.
Психіатр — це перш за все лікар. Він працює медикаментозно, він підключає фармацевтику. Ми також як клінічні психологи вивчаємо фармацевтику, фармакологію, так само як і фармацевти. Це таке розшарування, ототожнення з психіатром, ототожнення з психологом, але не до кінця ні те, ні інше. Що ж таке психолог? Це людина, яка займається консультуванням. Я б називала їх локальними. Тобто є якась ситуація, є якась конкретна проблема, наприклад розлучення, втрата роботи — такі гарячі питання або прийняття рішення. Психотерапевт, безумовно, теж може з цим допомогти, але він має сертифікуватися, мати допуск до клінічної практики. Він займається такими захворюваннями як харчові розлади, булімія, анорексія, нервове переїдання, це проблеми характеру депресивних епізодів, це навіть серйозні діагнози, які ставить психіатр, який лікує медикаментозно, але вже не у психотичному стані (коли людина з галюцинаціями), а коли пацієнт відходить і готовий до співпраці.
Тобто це вже медична галузь?
Саме так, психіатр і психотерапевт це вже більше лікарі. Але психотерапевт — необов’язково. Психіатр вже отримує акредитацію, він повинен отримати допуск до клінічної практики та оновлювати постійно цей допуск.
Є такий вислів, що в кожного психолога є свій психолог. Це так чи ні?
Це в ідеалі. У психотерапевтів обов’язково є супервізори, і у психологів це також має бути. Це такі “журі”, які іноді присутні на ваших психотерапіях, ваших консультаціях, і вони потім дають фідбек наскільки ти в змозі допомогти людині, наскільки ти не “зійшов з дистанції” тощо. Це залежить від особистісної структури, від психотипу людини. Є люди, яким вистачає змінити обстановку на декілька днів і повернутися нормально “в упряжку” і займатися консультаціями далі. Тобто це така емпатія на достатній дистанції. Ви співчуваєте людині, ви переживаєте, але є велика різниця, коли ми беремо за щось відповідальність чи несемо перед кимось відповідальність. Ми не відповідаємо за чужі почуття, але ми у відповіді перед людиною, яка до нас звернулася.
Скільки зазвичай потрібно часу на встановлення діагнозу?
Все, звісно, залежить від самої людини. Вважається, що максимум дві перші консультації повинні включати в себе діагностику. Але дуже часто трапляється, що психіатру потрібно оглянути людину за один раз. Не завжди людина потрапляє в психотичному стані.
Був у нас випадок у стаціонарі: привезли людину в цьому стані. Він взимку абсолютно голий заліз в паніці в маренні на ліхтарний стовп, його звідти знімали та привезли. Цей прецедент нам одразу розкрив, що у людини є певні уявлення зовсім іншого світу, який там зараз навколо неї обертається. І дуже часто, якщо це, наприклад, голосові якісь галюцинації, коли ми говоримо про такі речі як імперативні голоси — це ті, які змушують людину щось робити, наказують, створюють їй “суїцидальну погоду”, то це, маючи досвід, легко помітити. Людина буде скошувати очі вбік, поки буде з вами розмовляти, тому що буде слухати щось іще. І такі речі безумовно впадають в око. Але ми кажемо про патологію, а якщо казати про речі, які стосуються неврозів, прикордонних розладів (це, до речі, ті, якими займаються психотерапевти), то тут все набагато складніше. Я ні в якому разі не знецінюю патологію, але з мого власного досвіду складніше розмежувати вид прикордонного розладу. Це депресивний аспект, депресія в біполярному розладі чи це депресія окремо від біполярного розладу. Тобто, дійсно, бувають такі випадки, коли знадобляться дві консультації, а не одна.
Але в принципі є певне зведення питань та критеріїв, за якими ти орієнтуєшся. Є МКХ (міжнародна класифікація хвороб) є ДМС — це такі медичні довідники, в яких є список хвороб, і у цих хвороб є перелік симптомів. Наприклад, три з п’яти — це попадання, п’ять з шести — це також попадання. Але все одно потрібно придивлятись. Бувають унікальні випадки, коли здається одне, а вкінці вистрибує зовсім інше. Дуже часто до мене звертаються люди, які займаються самолікуванням, знаходять в себе обсесивно-компульсивний розлад. “Ось я такий акуратний, я багато разів вимикач вмикаю-вимикаю, я гадаю, в мене ОКР, я до вас з цим звернувся”. Ми сидимо годину, намагаємося знайти якісь симптоми, ставлю якісь запитання, і виявляється, що окрім цього більш нічого немає. А вкінці людина видає зовсім інше: каже, що має відчуття в тілі, що там повзають хробаки.
Буває таке, що неможливо встановити хвора людина чи ні? І що в таких випадках роблять?
Так, насправді бувають такі випадки, але це рідкість. Буває, що людина входить у симуляцію, бо в неї є вторинна вигода від хвороби, і вона намагається створити навколо себе різні симптоми. Це збиває психіатра і психотерапевта. Є дуже рідкісні чудернацькі речі, коли багато всього намішано, але це один випадок на мільйон.
І що ж з цим роблять?
Все одно це рано чи пізно випливає. Це річ, яку неможливо не помітити. Симптоми обов’язково за якихось умов вискакують.
Чи можливо впізнати хвору людину у натовпі?
В мене нещодавно була розмова у магазині канцтоварів. Просто так вийшло, коли я туди зайшла, у мене в руках був білий халат, і жінка зрозуміла, де я працюю. І розповіла: “Ой, нещодавно був такий випадок, забіг чоловік, почав повзати на карачках, щось голосно шепотів. Я так його злякалась, гадала, що він мені зараз зробить?” Насправді людина в такому стані, що вона більше налякана сама й не здатна лякати інших. В нього свої перед очима картинки, які лякають його набагато більше, ніж ця жінка боїться його. І ось це — так, це те що можна помітити. Але якщо ми кажемо, наприклад, про ту ж саму депресію, то є люди депресивні, які будуть показувати себе дуже гуморними, веселими. Тому що є прошарок депресивних людей, за якими ви б ніколи не зрозуміли, що в них щось не так у житті. Якщо ми кажемо про ОКР, то він буде помітним, якщо людина свої ритуали робить на вулиці. А якщо вона тільки вдома в певній послідовності розкладає за кольорами речі — то ні. Людина з синдромом Туретта, як описував Олівер Сакс (американський невролог і нейропсихолог, — ред.), може забігти в обертові двері і звідти довго не виходити, бо в нього буде відчуття незавершеної дії через його фізичну поломку. Є велика кількість діагнозів, які будуть помітні, і також навпаки є багато тих, які ми ніколи не помітимо.
У кожного є своє поняття про норму. Чи є норма як поняття в психіатрії? Чи є якісь рамки, за які люди не можуть виходити?
Є прекрасний вислів, що відсутність хвороб — це необов’язково здоров’я. І присутність хвороби насправді необов’язково кричить про божевілля. Взагалі, коли починаєш працювати в психології, ти дивуєшся людям, у яких все “ок” з психікою. Конструкт здоров’я на сьогоднішній момент — це людина, яка буде адаптована в соціумі, буде функціональною. Але є, наприклад, багатофункціональні аутисти, люди з синдромом Аспергера, які адаптовані у суспільстві. Наразі психіатрія намагається побудувати таку собі модель людини, до якої потрібно прагнути у здоров’ї, спираючись на збереження реакцій, щоб людина мала навички асертивності (тобто була здатна відстоювати свою точку зору, не порушуючи моральних прав інших, — ред.) і боролася зі своїм стресом. Коли до нас приходять, перше, що ми повинні поставити перед людиною, — це розуміння того, що ми з вами зараз займаємось для того, щоб ви собі самі були психологом, щоб я знадобилась людині, а психіатр не знадобився. Тобто, говоримо про нарощування навиків, які допоможуть впоратися з якоюсь бідою.
Ви тільки-но сказали, що допомагаєте людям, щоб вони самі могли стати для себе психологами. Тобто самолікування все ж можливе?
Після того як ви звернетесь до психотерапевта, психолога чи психіатра, в залежності від запиту. Тому що ці навички напрацьовуються, тобто є список того, що людині може допомогти при якійсь симптоматиці. Якщо займатись самолікуванням, можна виявитись тим пацієнтом, який вигадує собі діагноз, або тим пацієнтом, який схильний приховувати свої симптоми, тому що не хоче, щоб про нього щось погане подумали, чи наляканий думкою, що його відправлять в психіатричну лікарню.
Чи можна вилікувати людину тільки медикаментами?
Є діагнози, при яких потрібні медикаменти. Як, наприклад, при гіпертонії, яку люди лікують все життя, при цукровому діабеті — це певні порушення в організмі людини, які просто так не зникнуть. Але все одно кожна психічна хвороба має зв’язок зі свідомістю та поведінкою людини. І цей конструкт важливо розбирати психологічними консультаціями.
Є діагнози, які потребують психотерапії, тому що людина пролікується антидепресантами, а їх самих недостатньо. Тому що можна знову ж таки пролікувати, вийти на якусь гарну картину, потім потрапити під якийсь стрес і заробити собі ще одну депресію.
І ось щоб її не заробити, потрібно навчитись розуміти як вона взагалі з’являється, як можна її попередити до того, як вона забере у вас сон, апетит, зіб’є вольові якісь речі, мотивацію, створить апатію та багато інших симптомів, які бувають при депресії.
Як тільки людина починає помічати якісь симптоми, вона вже повинна починати діяти усвідомленими методами, де вона критично підходить до свого стану і не уникає ситуацій які її туди приводять, а аналізує їх і виконує відповідні вправи та методики, які допоможуть з цим розібратись.
Існують випадки, коли людині не допомагає лише спілкування з психологом чи психотерапевтом і медикаментозне лікування. В яких випадках кладуть в лікарню та чи роблять це примусово?
Здебільшого це зі згоди людини, але якщо людина несе загрозу собі або оточуючим, тоді за неї несуть відповідальність її опікуни. Вони підписують згоду на те, що людина буде лежати на стаціонарі з дозволу цих опікунів, якщо такі є. Якщо їх немає, то це вирішує держава.
Є думка, що кожній людині можна приписати свій психічний розлад. Чи так це?
Безумовно. Навіть я коли починала навчатися, познаходила купу симптомів. І я знаю багатьох своїх вчителів, які казали те ж саме.
Не існує здорових людей. Немає абсолютно нормальних людей. Є люди зі своїми “приколами” і є певні темпераменти, які також розповідають нам про виразність певних характеристик, ми з ними народжуємось. Є холерики, сангвініки, флегматики, меланхоліки. І всі ці темпераменти безумовно показують якісь реакції на проблеми.
Як людям зрозуміти, що їм потрібно звернутися до психолога?
По перше, я точно не раджу користуватися онлайн тестами. Звісно, є гарні тести, адаптовані під наші умови, під нашу культуру, але потрібно знати, які з них — ті. Дістатися до них також не завжди просто, проте є багато таких опитувальників на кшталт “божевільний/не божевільний”.
В якому віці найчастіше проявляються психічні захворювання, чи це взагалі не стосується віку?
Статистично у чоловіків старшого віку починаються депресії частіше, у хлопців. Також є аспект юнацького віку, коли вона також може з’явитись.
Шизофренія також з’являється в юнацькому віці, іноді її можна помітити раніше. Аутистичний спектр можна помітити десь на другому-третьому році життя. Знову ж таки упираємось в розбір того, що це за діагноз. Є статистика, але на кожну статистику є своє виключення.
Буває навіть таке, що після першого ж прийому наркотиків люди потрапляли до лікарень з психічними розладами. Не завжди, не у всіх, є люди, які після довгого прийняття звертаються. Але скоріш за все та історія, коли людина приходить з психотичним епізодом після першого вживання наркотичних засобів — це історія з “бед тріпом” — зворотним боком ейфорії, або в людини з самого початку були передумови до діагнозу, яку вона придушувала. Люди часто придушують симптоми психотропними речовинами, тому що це єдине, що для них на той момент здається доступним.
Раніше вважалося, що сексуальний потяг до людей своєї статі — це психічний розлад. На сьогодні це спростовано, але є люди, які й досі вважають це відхиленням. Можете прокоментувати це?
Люди не обирають собі сексуальні вподобання, ми народжуємося з цим базисом. Буде, наприклад, чоловік схильним до чоловіків чи ні — це вирішується на другому місяці вагітності, коли формується плід та стать. Якщо це хлопчик, а у матері забагато тестостерону (хоча здається це чоловічий гормон, але насправді він відповідає за багато ключових аспектів), коли вже визначилася стать хлопчика, то з більшою ймовірністю він буде віддавати перевагу чоловікам.
Були експерименти, які зараз заборонені. Коли хлопчика спробували виховувати як дівчинку, а дівчинку як хлопчика. Створювалися умови, не дозволяли бачити, як виглядають геніталії інших людей, і вони були переконані у тому, що вони не ті, ким є, але це ніяк не вплинуло на їхні вподобання. Тут така ж історія, у людини вже закладений цей базис, кому вона буде симпатизувати, і проти цього ніяк “не попреш”.
Останнім часом стало дуже популярним слідкувати за своїм фізичним здоров’ям: ходити в тренажерні зали, правильно харчуватись тощо. А що треба робити аби залишатися здоровим ментально?
Залежно від дозування все отрута і не отрута. Все, що ми можемо для себе робити, аби зберегти свою психіку — це профілактично слідкувати та дотримуватись нормального режиму сну. Тому що сон безпосередньо впливає і на вашу пам’ять, і на ваш наступний день по настрою, і так само оточення, в якому ви живете, має велике значення. Треба прислуховуватись до себе, до того, де є межа виснаженості, наскільки у вас здоровий розклад. Спорт також безумовно відповідає за всю нашу психічну діяльність. Тому що мозок — це маленька коробочка, яка відповідає як за біль у п’яті, так і за біль, що ваш улюблений персонаж обрав не ту героїню. Потрібно до себе прислухатись і вчасно дозволяти собі десь відпочинок, десь спорт, десь навички бути самому собі психотерапевтом, щоб проаналізувати ситуацію, яка вас засмучує.
Читайте також:
565Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
