Щодня о 9 ранку українці згадують усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — боєць “Азову” Володимир Понька з Донеччини. Двічі переселенець під час повномасштабного вторгнення став на захист країни. Він загинув на Луганщині, рятуючи побратимів.
Про Володимира Поньку Вільному радіо розповіла його мати Вікторія.
Володимир родом з Докучаєвська, після окупації міста у 2014 році вони з матір’ю переїхали до Волновахи. У 2022 родині довелося евакуюватись знову.
У Волновасі Володимир пішов у восьмий клас, після школи закінчив Великоанадольський лісовий коледж. Потім навчався в Харківському національному технічному університеті сільського господарства ім. Петра Василенка, у 2022 отримав диплом бакалавра.
“У 2014 він був ще занадто юний для служби. Але ми після переїзду до Волновахи одразу долучилися до волонтерського центру, на той час це йому було 15 років, він ходив фарбував мости, стовпи в місті в жовто-блакитний разом з дорослими”, — згадує Вікторія.
Вона розповідає, Володимир був працьовитим, самостійним. Під час навчання в коледжі працював офіціантом у волноваському ресторані, потім у Харкові та Києві адміністратором та рієлтором.
На початок повномасштабного вторгнення Вікторія була у Волновасі, а Володимир — у Харкові, він жив на Салтівці (район потрапив під сильні обстріли росіян). Хлопцю вдалося виїхати до родичів у Полтаву. Звідти поїхав до Києва, куди вже переїхали волноваські друзі.
У столиці Володимир зустрів кохання і зібрався на фронт.
“Вова закохався, але не поспішав починати стосунки, адже вирішив йти на фронт. Але Лєра прийняла його вибір. Називав її Всесвітом, був дуже турботливий, у нього на броніку було написано “I love you Лєра”. Робив сюрпризи, якось пішов виносити сміття, а повернувся з букетом. Коли вона сильно порізала руку, все обробив, перев’язав, вимив їй голову, аби ту руку не мочила. Коли був на полігоні, їй на роботу доставку їжі замовляв”, — з теплотою в голосі розповідає Вікторія про стосунки сина.
“Його наречена Валерія родом з Волновахи, але зустрілись вони лише у Києві. Коли він загинув, вона виставила спільне фото з підписом, що вдруге втратила свій дім. Їй було з ним так комфортно, як вдома”.
Жінка зізнається, час разом закохані провели яскраво, багато що встигли.
“Лєра розповідала, що Вова постійно її квапив, він якось знав, відчував, що в нього час спливає, поспішав. Він завжди любив поспати, але рано її будив, вже зварив каву, кликав кудись сходити, погуляти. Наче все хотів встигнути”, — згадує Вікторія.
Пара планувала одружитися, народити дітей. Володимир придумав їм імена. Сина хотів назвати Федором, доньку — Євою.
У червні 2023-го Володимир встиг познайомити мати зі своєю дівчиною.
“Лєра мені на день народження потім передала дитячу фотографію Вови з написом “Мамулік, з днем народження. Пам’ятай, що я оберігаю тебе і я завжди поряд. Я тебе люблю, ти найсильніша в цьому світі”. Це було так зворушливо”, — ділиться Вікторія.
Володимир загинув 24 серпня 2023 року поблизу Кремінної на Луганщині.
“Йому було в той день 22 роки два місяці і 22 дні. Побратими потім розповіли мені, що перед тим він врятував хлопців. Теж був “приліт”, так вийшло, що Вову тільки контузило, а хлопців поранило, він наклав турнікет, викликав евакуаційну машину… А загинув, коли потрапив під артобстріл росіян”, — ділиться мати загиблого “азовця”.
Вікторія поховала сина у Запоріжжі, бо обидві їхні попередні домівки зараз в окупації.
“Я переживала, що на похорон мало хто прийде. Ми ж самі, в чужому місті. Але приїхали його друзі й колеги з Харкова, Києва. Наші родичі з Полтави здивувались, скільки людей прийшли мене підтримати. Наскільки мою дитину любили і поважали”, — розповідає жінка.
“Для мене було дуже боляче, що у нас нема свого дому. Ну, нема навіть, де дитину поховати. — каже жінка і голос її тремтить. — Номер нашого будинку у Докучаєвську був 49. І так вийшло, що Вову поховали на 49 місці. Я не обирала це спеціально, “Азов” організовував. Мабуть, поки наш дім тут”.
Він дуже хотів повернутись в Докучаєвськ. У нього там залишились дідусь і бабуся, і він казав їм, що ще приїде, просив його дочекатися. Казав: “Бабуля, я тебе обійму і скажу, що ми вже вдома”.
“Я військова, і Вова мав право не йти в армію. Але він вирішив йти захищати свою Батьківщину. Він мені сказав, коли вже здав всі документи і треба було писати автобіографію, попросив допомогти її скласти”, — згадує жінка.
В армії у Володимира був позивний “Чіп”. На честь персонажа з мультфільму “Чіп і Дейл поспішають на допомогу”. Персонажами мультика вони називали одне одного разом з другом Богданом ще за часів роботи в одному кафе, бо завжди приходили на допомогу одне одному. Після загибелі Володимира Богдан зробив татуювання з цими мультиплікаційними героями в пам’ять про друга.
З нареченою Валерією хлопець хотів завести собаку. Зараз у дівчини є французький бульдог, якого вона назвала Чіпом.
“Песик такий з плямами, як у камуфляжі. Ми сміємось: “Точно, як наш Вовчик”, — посміхається Вікторія.
Перед штурмом Володимир запланував коханій відкладене повідомлення. Вже після його загибелі вона отримала слова “Сподіваюсь, що завтра вийду на зв’язок, люблю тебе”.
Мати Вікторія зізнається, попри втрату, шукає сили жити далі і намагатиметься берегти пам’ять про сина.
“Коли я тільки дізналась про його загибель — жити не хотіла. Але ж з Богом не посперечаєшся. Я переосмислила все і вирішила, що він у мене один, і хто, як не я, буде нести пам’ять про нього. Він врятував хлопців. Може, у нього була така місія — врятувати когось. Він віддав життя за те, аби ми жили у вільній країні, аби прокидались, пили каву, аби пам’ятали про нього”, — каже жінка.
Світла пам’ять полеглому захисникові.