Переселенка з Донецька Тетяна Калюжна понад 20 років власноруч виготовляє ювелірні прикраси та артоб’єкти з природних каменів і мінералів. Через художні образи своїх робіт вона розмовляє зі світом. Ми розпитали Тетяну про те, як вона стала ювеліром, чому надає перевагу всьому натуральному і що хоче висловити своїми роботами.
Своєю історією художниця-ювелір, гемологиня та експертка дорогоцінного каміння та діамантів Тетяна Калюжна поділилася з нашими журналістами. Далі — її розповідь від першої особи.
Народилася я в Донецьку в родині шахтарів. З дитинства мені подобається все природне — натуральне. Я любила розглядати на листочках клітинки під мікроскопом і мріяла стати біологинею. З зацікавленням роздивлялася натуральні камені, які брат і дядько (шахтарі, — ред.) діставали з глибин землі. Це були рідкісні мінерали, вкриті золотими цяточками. Траплялися також і камені з відбитками папороті чи чимось скам’янілим. І таке все було дивне та красиве!
Мама також полюбляла натуральні камені. У неї була своя колекція, яку вона згодом подарувала мені на весілля. В цій колекції були і мінерали, які батьки привезли зі Шрі-Ланки. Я любила розглядати їх разом з дідусем. Він пояснював: “Цей камінь — сапфір, а оцей — рубін”. Так я знайомилася з їхнім дивовижним світом.
Мій дідусь був знатним ювеліром і чудово працював зі шкірою. Він майстерно чеканив та виготовляв красиві пляшки з малюнками. Коли дід працював, стояв такий дзвін! Однак у майстерню до себе нікого не пускав. Вже потім, коли виносив срібну або золоту пляшку, моєму здивуванню не було меж — як таке можна зробити своїми руками? Тож, мабуть, від дідуся мені передався хист виготовляти красиві ювелірні речі та артоб’єкти з натурального матеріалу.
В дитинстві я також любила малювати, особливо ажурне мереживо. Починала з середини аркуша і по колу його весь розмальовувала. І так безкінечно. Цей ажур я згодом передала в своїх ювелірних роботах.
Однак тато не вважав малювання серйозною справою. Тож свій перший диплом електрика я отримала в політехнічному виші.
Коли в країні почалася перебудова, я вивчилась ще й на юриста. Мені тоді дуже хотілося мати свій бізнес. Довелося добре поміркувати, щоб здійснити свою мрію. У Донецьку я знайшла маленьке приміщення і відкрила магазин прикрас, де спочатку продавала біжутерію. Згодом в літаку я познайомилася з директором Харківського ювелірного заводу, який запропонував мені відкрити його перший філіал у Донецьку. Я погодилась.
Однак ювелірні прикраси потребували обслуговування. Десь треба було прибрати подряпину чи вставити камінець, який випав, або ж підігнати розмір каблучки. І я запросила на роботу ювеліра. З його появою зайнялася дизайном нових ювелірних прикрас, бо мені не подобалось, коли для продажу всім покупцям нав’язували одну й ту саму модель.
Першою прикрасою за моїм ескізом стала підвіска із 4 жовтих цитринів. Замовниця сама не знала, якою саме має бути її прикраса. Тоді я намалювала 6 чи 7 підвісок, і вона обрала найцікавіший для неї варіант. Так і пішло — я малювала прикраси та виготовляла їх разом з ювелірами.
Спостерігаючи за їхньою роботою, водночас я і сама навчалася ювелірної справи. Вони пояснювали: тут такий сплав і така жорсткість, а тут така щільність. Тож мої знання про всі ці щільності та твердості з політехнічного вишу допомогли швидко вникнути в ювелірне ремесло і самій сісти за верстак, щоб робити прикраси.
Першими роботами, які я власноруч виготовила, були каблучка у формі змії та сережки, які батьки подарували мені на закінчення школи — в них я переробила застібку.
Одного разу ми з чоловіком поїхали в Антверпен (місто в Бельгії, — ред.). Гуляючи містом, я побачила оголошення про 4-годинні курси сортувальників діамантів. Тоді, в 90-х, таке навчання коштувало понад 470 доларів. Я полюбляла діаманти і розумілася на них, тому й пішла на ці курси, завдяки яким підтвердила свою кваліфікацію.
В кінці 90-х, коли в Києві організовували роботу Державного гемологічного центру України, з таким дипломом знайшли лише 4 фахівців. Саме тоді я стала ювелірною експерткою — ходила по магазинах і перевіряла, чи вірно підписані етикетки на прикрасах. Адже часто під маркою натурального каміння продавали синтетичне. Перше слово, яке повинно бути на етикетці ювелірної прикраси з каменем — “природній” чи “термальний” (синтетичний, — ред.). Наприклад, природній ізумруд чи термальний топаз. Таким чином ми допомагали покупцям купувати ювелірні прикраси відповідно до їхньої вартості.
В 1999 році я стала членкинею Спілки дизайнерів України. А вже через 8 років переклала з англійської книгу “Все про оцінку діамантів”. І дуже цим пишаюсь, адже на той час в нашій країні таких інструкцій ще не було.
Мені завжди подобалися стилізовані прикраси з камінням, які мають сенс та легенду. Я всіх клієнтів хочу одягнути по-різному. Кожній людині підбираю модель, яка підходить лише її кольору волосся та очей, овалу обличчя, формі мочки вуха та навіть віку. Наприклад, у старшої жінки форма суставів рук одна, а у молодої — зовсім інша.
Якщо замовник не знає, яку саме річ зробити зі своїх каменів — сережки, браслет, каблучку чи підвіс, я дивлюся на їхній колір, кількість і пропоную оптимальний варіант. Однак 90% моїх клієнтів знають, яку саме прикрасу хочуть отримати. Для них важливо, щоб вона “засвітилася”. Тоді я створюю до 20 ескізів однієї прикраси, і замовник обирає той, який йому більше до вподоби.
Ювелірні прикраси малюю в їхньому натуральному розмірі. Наприклад, якщо там є міліметровий камінчик, то я зображую його саме таким. Потім розкреслюю все по кольорах: де і який буде камінь, де і яка емаль. Далі виготовляю прикрасу за обраним замовником ескізом, адже мої ювеліри часто кажуть: “Сама придумала, сама й роби”. За понад 20 років мені нічого не набридло. Навпаки, цей процес так сильно захоплює, що я про все забуваю. Я живу цим.
Інколи замовляють прикраси, які я раніше не робила. Наприклад, одна жінка замовила надолоневий браслет — своєрідну накладку на кисть руки. Його потрібно було прикрасити ластівками. Я кажу замовниці: “Та ви ж не ластівка, ви схожі на колібрі”. І ця ідея їй сподобалася. Днями й ночами я малювала ескізи браслета та ще й розробила власну технологію його виготовлення. Так здобула новий досвід у своїй роботі.
Я прихильниця натуралізму. Для мене найкращий дизайн — природній. Я з задоволенням створюю прикраси та артоб’єкти із вугілля та солі. Восени 2013 року в Києві до Національного реєстру рекордів внесли мою першу артроботу “Шахтарська каска” як найдорожчу каску, адже на той час її оцінили в 50 тисяч доларів.
Її я зробила з вугілля, латуні та срібла. Молитву до святої Варвари у верхній частині обробила чорними індійськими алмазами. На це у мене пішло більш ніж 2 роки. Каску зробила натуральної величини, а важить вона понад 3 кілограми. Після створення “Шахтарської каски” я почала працювати над артоб’єктами. Наразі їх у мене 21.
Наприклад, у грудні минулого року у мене з’явилися незвичайні артроботи. Це мозок та серце людини. Їх я зробила з вугілля та солі. Прикрасила янтарем і срібним вінцем з чорними алмазами. Ідея висловити своє захоплення серцю та мозку прийшла через те, що людина часто пригнічує свою самооцінку та недооцінює себе. Хто розробив штучний інтелект? Хто виготовив брендові речі, яким ми поклоняємося? Це все заслуга людини.
В мозку народжуються ідеї, криється пам’ять, приходять мрії. Він як жорсткий диск у комп’ютері. А в серці — всі наші емоції. Недарма ми говоримо: я серцем чую, у нього все гаразд чи навпаки — щось не так. Як художник я бачу це, щоб висловлювати людську натуру через свої роботи. Тому моє серце і мій мозок несуть вінець.
На мою художню думку спадає й те, що нашому вугіллю понад 260 мільйонів років, а українській солі, підземному мертвому морю, приблизно 250 мільйонів років. І це наше ДНК, кров нашої української землі. Більш ніде ви не знайдете такого блискучого антрациту. Ніде! І такої солі, як у нас в Україні. Хочу, щоб якомога більше людей побачили ці роботи і сказали: “Це моє серденько, яким я все чую. Це мій мозок — мій скарб”.
Свої роботи я виставляю на міжнародних виставках в Україні з 2000 року. І лише через 7 років змогла представити їх за кордоном. Після того, як я відправила в Мюнхен каблучку з вугілля і брошку, мені надіслали анкету з поміткою, що я можу дивувати світ.
З 2015-го я щорічно виставляю свої роботи на закордонних виставках у Німеччині, Італії, Іспанії, Японії та багатьох інших країнах світу. Через свої роботи як українська художниця я розмовляю з усім світом єдиною мовою мистецтва та ювелірного дизайну.
Війна 2014-го на сході України внесла корективи в моє життя. Тато, який під час ворожого прильоту отримав поранення на нашій дачі під Іловайськом, через 3 дні помер. Після цього мама наполягла, щоб я виїхала з Донецька. Я взяла ювелірний складний стіл, полірувальну машину та все необхідне, що могло поміститися в автівку, і поїхала в Київ. Відтоді орендую і житло, і майстерню.
Невдовзі, коли маму паралізувало, забрала до себе і її. З Донецька я взяла з собою пів мішка вугілля. Тож кожного разу, коли переїжджала з квартири на квартиру, перевозила і його. Розуміла: саме зараз це мій матеріал, мій ресурс, з яким мені подобається працювати.
З початком повномасштабної війни зрозуміла, чому весь час вугілля було зі мною. В такий нелегкий час я не опускаю руки і працюю, щоб показати всьому світу: Україна багата художниками, митцями, тими, хто прославляє волю, наше безмежне бажання миру.
25 лютого, сидячи в укритті, я змогла подолати заціпеніння і почала малювати. У мене був олівець. Я малювала крізь сльози та біль, тому що знову відчула безвихідь і страх. Мене огортало величезне бажання припинити цей жах. Уявляла, як мій малюнок буде втілений в життя.
Я побачила, як гострий і міцний антрацит виграє своїм кольором. Він весь переливається Ні з чим не можна порівняти цей блиск. Так народився образ волі — птах. Я почала з’єднувати шматочки вугілля епоксидною смолою. Однак через 30 днів антрацит став тріщати й покриватися чорнильним нальотом. Епоксидний клей відторгав вугілля. Тоді знайомий майстер підказав мені, як правильно зробити клей для з’єднання шматків вугілля. І у мене все вийшло.
Впродовж 100 днів, склеюючи шматочок за шматочком, моя наносмола “одружилася” з антрацитом. Готову основу я обробила наждаками та ювелірними борами. Сріблом покрила лапки, із жовтого цитрину зробила очі. Я так раділа, що в моїх руках народився птах — Голуб Волі України. Це мій протест, моя боротьба проти війни. Встановила я його на підставці з української солі. Нехай всі бачать, які ми, українці, незламні. Цю роботу швейцарські експерти оцінили в 350 тисяч гривень.
Тепер я мрію зробити колекцію опалених лелек, яких бачила на власні очі у березні цього року. Лелеку — із вугілля, а дитину під нею — із білої солі. А ще хочу зробити донецькі шахтарські троянди в їхню натуральну величину. Але чорні, з червоною кров’ю всередині. Зараз я малюю ескізи троянд, і як тільки з’явиться час, обов’язково зроблю їх.
На жаль, в умовах повномасштабної війни матеріальна сторона трохи гальмує мій творчий процес. Потрібно сплачувати податки, оренду, купувати бензин, різні інструменти для роботи та матеріали. І на все це потрібні гроші. Тому наразі я маю заробляти, хоча так хочеться творити. Голуб Волі поки що моя остання артробота.
Свої знання та вміння, секрети майстерності ще з 2010 року я передаю учням. З ними знайомлюсь на власних виставках. Наразі у мене 47 послідовників. На жаль, через війну вони всі роз’їхалися, тому продовжую їх навчати в онлайн-режимі. Заняття безкоштовні.
На моєму шляху завжди зустрічаються однодумці. Я вірю в сильних жінок, які сьогодні підтримують своїх синів та чоловіків на війні. Саме вони запропонували мені написати листа Олені Зеленській, щоб зробити аукціон рукодільних виробів, а виручені кошти передати на допомогу українській армії. Я повністю погоджуюся з ними. Свого Голуба Волі я з величезним задоволенням віддам і зароблю гроші для ЗСУ, якщо у мене з’явиться такий меценат.
Вірю, перемога буде за нами. Я повернуся на Донеччину. Це моя рідна земля, я там народилася. І своїми роботами я хочу сказати: ми не тільки вміємо плакати, ми можемо ще й говорити художніми образами, які передають наше бажання волі та миру.
* * *
Подивитись інші роботи Тетяни Калюжної можна тут.
Читайте також: