“Росія зруйнувала мій дім, вбила чоловіка”: історія 22-річної переселенки з Маріуполя, яка чекає батька з полону
“Враження, що хтось шкрябає моє серце пилкою”, — так маріупольчанка Єва Дорохіна описує свої емоції при згадці про рідне місто. Дівчина разом із бабусею була вдома, коли російська армія поцілила з авіації в їхній будинок на початку відкритої війни. Її рідні захищали Маріуполь у лавах “Азову”: тато потрапив у полон, а чоловік загинув. Єві вдалося вибратися з міста. Вже рік вона намагається не бути осторонь повернення полонених військових і волонтерить.
Більше про пережите та те, що дає сили триматися, 22-річна маріупольчанка розповіла Вільному радіо.
“Дуже кривавий та тяжкий місяць у моєму житті”
Ще у 2014 році війна залишила слід у пам’яті Єви Дорохіної. Тоді дівчині було 13, та за сім років їй доведеться знову жити під звуки обстрілів у рідному Маріуполі. На той момент Єва працювала адміністраторкою у місцевому ресторані.
“24 лютого [2022 року] ми прокинулися о 5-й годині ранку від вибухів. Було дуже страшно, бо в мене це [викликало] флешбеки (спогади про травматичні події, — ред.) з 14-го року, коли бомбили моє місто. Потім прийшло сповіщення у телеграмі про те, що почалася повномасштабна війна”, — ділиться Єва Дорохіна.
Чоловік і батько дівчини з перших днів відкритої війни стали на захист Маріуполя від російської агресії. Разом із бабусею вони вмовляли її виїхати з міста.
“Нас повинні були забрати колони автобусів від полку “Азов”. Ми відмовилися. Думали, що це все мине, місяць-другий, і все закінчиться. Я не змогла би залишити батька та чоловіка. Залишити місто було дуже складно, як фізично, так і морально”, — згадує маріупольчанка.
В оточеному російськими військами Маріуполі дівчина пробула майже місяць — без світла, води та газу.
“Це був дуже кривавий та тяжкий місяць у моєму житті. Варили їжу на вогні у своєму приватному будинку. Набирали воду в колодязі. Це все було під сильними вибухами та “прильотами”, — говорить співрозмовниця.
“Бачу тільки, як сиплеться мій дім, все повилітало — вікна, двері, десь стіни”
Востаннє Єва побачила чоловіка за день до того, як їхня родина залишилася без дому.
“Майже тиждень у нас [з моїм чоловіком і татом] не було звʼязку, вони та ми не знали, що і як з нами. Для нас це були “найкращі” дні в окупації. Заїхали вони на п’ять хвилин, ми обійнялися та попрощалися знов. З чоловіком тоді ми попрощалися назавжди, але ще не знали цього”, — каже Єва.
Наступного ж дня, під час одного з бомбардувань Маріуполя, російська армія поцілила по одному з будинків неподалік.
“Це було 17 березня. Моя бабуся пішла зачинити двері на літній кухні, бо від вібрації вони відчинились. Я в цей момент сиділа біля каміну. Секунда, я не зрозуміла що трапилось, нічого не чую, бо контузило. Бачу тільки, як сиплеться мій дім, все повилітало — вікна, двері, десь стіни. Я біжу до бабусі, бо розумію, що могло з нею трапитись, але мені перегородили прохід [розтрощені] двері. Вона кричить, що жива та пробує пробратись до мене”, — згадує маріупольчанка.
Вижити, додає Єва, їм вдалося дивом.
“[Після цього знову почули] зліт літака. Повторний вибух. Загорілися дві домівки — це були домівки наших сусідів. Ми почали збирати речі. Все те, що могли зібрати — документи, одна сумка та валіза”, — розповідає співрозмовниця.
“Ми боялися, що нас розстріляють”
Наважитися на евакуацію з Маріуполя, каже Єва, було складно, але необхідно.
“Коли розірвало нашу домівку, ми переночували у сусідів. На наступний день вони вирішили їхати з міста, бо розуміли, що їхній дім може бути наступним. Ми попросилися взяти нас із собою”, — говорить дівчина.
Дорогою в безпеку довелося проїхати через усі окуповані території на Донеччині.
“Час у дорозі тривав вічність. У нас не було інтернету та звʼязку, ми не знали, що на нас чекає далі, коли ми побачимо синьо-жовтий прапор. Увесь час ми боялися, що нас розстріляють орки (російські окупанти, — ред.): пробʼють по базах, що ми є сімʼєю “азовців”. До нас дуже жорстоко говорили, з багажу машини забрали майже все, що є. При тому, що в нас практично нічого не було”, — зазначає співрозмовниця.
Єві з бабусею вдалося дістатися спочатку Запоріжжя, а за декілька днів — Рівненщини. Там їх тимчасово прихистила місцева родина.
“Тіла немає. Залишилися тільки спогади”
Ще за тиждень дівчину шокує звістка про загибель її чоловіка Владислава, який два роки служив у полку “Азов”.
“26 березня 2022 року він виконував завдання, був старшим групи. Була команда забрати 300-го (пораненого, — ред.) побратима. Перед цим він був контужений, але його швидко виписали з лікарні, за день-два, та відправили назад у стрій. Він разом зі своїм побратимом “Мягким” потрапив у пастку — [російські військові] їх розстріляли”, — розповідає переселенка.
За два дні Владиславу мав би виповнитися 21 рік. Поховати коханого Єві не вдалося.
“Тіла немає. Залишились тільки спогади. З моменту повномасштабної війни ми були з ним на звʼязку до 2 березня. Потім зникло світло та інтернет. Приїжджав 3 рази на 5 хвилин — обійняти та поцілувати. Говорив, що все буде добре. Завжди так говорив…” — ділиться дівчина.
Після загибелі її чоловіка нагородили орденом “За мужність” III ступеня.
“Йому дуже подобалася служба. Мав чудових побратимів і служив разом із моїм батьком. Вони були чудовими друзями. Влад полюбляв займатися спортом і читав літературу”, — додає Єва.
Батько ж Єви, Денис, разом із іншими “азовцями” тоді опинився на “Азовсталі” — в оточенні російських військ і з тяжким пораненням.
“Мій батько захищає країну вже 9 років. На своєму шляху пройшов багато пекла. Ніколи не падав духом, скільки би болю не переживав. На “Азовсталі” теж тримався. 1 квітня [2022 року] написав, що поранений, посічений осколками, та майже немає руки. На “Азовсталі” йому її врятували, як могли, але кістка не зрослась”, — каже співрозмовниця.
Понад рік чекає на повернення тата з російського полону
У російський полон батько маріупольчанки потрапив після виходу із заводу “Азовсталь”. Дівчина зізнається: після теракту в колонії Оленівки, де росіяни утримували військових і цивільних українців, боялася побачити його у списках жертв.
“Я не знала, чи був мій батько у тому бараці, де стався вибух. Усі родини військових чекали на ті списки, аби не знайти там рідне прізвище. На щастя, мого батька не було в тому списку, але були імена та прізвища хлопців, яких я знала особисто, та ще багато татових побратимів. Їм давали гарантію безпеки, але підступно вбили”, — нарікає Єва.
Вже понад рік у кожному обміні полоненими дівчина сподівається побачити й свого тата.
“Він 1,3 року перебуває у полоні, без [гарантій] безпеки ООН та Червоного Хреста. Його побратими, яких обмінюють, передають від нього мені вітання. Розповідають, як він тримається та не падає духом. Віджимається на одній руці, бо він завжди мав чудову фізичну форму та навіть у полоні не хоче її втрачати”, — ділиться переселенка.
Та все ж Єва не втрачає віри у повернення свого захисника.
“Зараз із бабусею ми живемо у Рівному. Знімаємо квартиру, але не збираємось залишитися тут жити. Чекаємо батька з полону. Далі плануємо переїжджати до іншого міста та будувати там нове життя з чистого аркуша. Тато для мене — приклад мужності та витримки”, — додає дівчина.
“Місто Марії перетворилось на місто жаху та болю”
Доля рідного міста, каже Єва, пригнічує її, але вона вірить у деокупацію.
“Коли мені потрапляє відео Маріуполя — чудового та квітучого до війни — у мене таке враження, що хтось шкрябає моє серце пилкою. Місто Марії перетворилось на місто жаху та болю. У тебе залишились лише теплі спогади. Я вірю, що обовʼязково поїду туди з родиною — вже неповною, без чоловіка. Він залишився назавжди в ньому, вічний охоронець фортеці Маріуполя. Але жити я там вже ніколи не зможу”, — зізнається переселенка.
Триматися після всього пережитого, каже дівчина, допомагають бабуся та батько.
“Росія зруйнувала мій дім, вбила чоловіка, а батька тримає у полоні. Свій біль та депресію я поборола сама. Мій психолог — це моя бабуся, дуже досвідчена людина. Вона моя опора та підтримка. Біль нікуди не дівся, він лише притупився”, — каже співрозмовниця.
Втім будувати плани на майбутнє їй складно.
“Як бачити майбутнє, коли кожен день дізнаєшся про втрати військових на сході? Коли чекаєш тата з полону, коли кожен день прилітає ракета у чийсь дім”, — ділиться дівчина.
Волонтерить, аби допомогти ЗСУ
З перших місяців, як переїхала до Рівного, Єва почала волонтерити та долучалася до акцій на підтримку українських військових. Декілька з таких заходів організувала й сама.
“Хочеться бути корисною. Я збираю кошти на потреби захисників. Якщо це дрони — то збір на дрони, якщо це теплий одяг — то це теплий одяг, і так далі. Проводила мітинги на підтримку полонених і вшанування памʼяті теракту в Оленівці”, — зазначає маріупольчанка.
Допомагає захисникам дівчина також і з власних коштів.
“Саме від себе я відсилаю те, що забажаю або те, чого їм не вистачає. Їжу, речі, якісь подаруночки, щось солодке. Кожен місяць ще від себе закидаю невеличку суму військовим на їхні збори. Допомагати нашим захисникам повинен кожен, хто чим може. Інакше ми не здобудемо перемогу”, — додає наостанок Єва Дорохіна.
Раніше ми розповідали, як борються за справедливість рідні загиблих чи постраждалих під час теракту в Оленівці військових. Близькі намагаються прискорити повернення тих, хто зумів вижити, та не дозволити суспільству забути про злочин, який скоїли росіяни.
19