У Дружківки є власна зірка кіно та театру. Валерій Невєдров тут народився після Другої світової та жив до вступу в театральний виш. І театром захопився саме тут.
29 грудня святкує 75-річний ювілей український актор та театральний режисер, народний артист України Валерій Невєдров. Він народився у 1946 році на Донеччині, у Дружківці. Актор та режисер доклався до відновлення кількох пам’ятників іншого українського режисера та скульптора, Івана Кавалерідзе. В тому числі — пам’ятника княгині Ользі, Ярославу Мудрому та Григорію Сковороді у центрі Києва. А ще створив театральний колектив, знявся у майже 60 фільмах на суспільно важливі теми, а також у серіалах “Слуга народу” та “Свати”. Про це в етері Вільного радіо розповів сам ювіляр.
“Ми жили в Дзержинську (після декомунізації — Торецьк, — ред.) на шахтах, а народився я саме в Дружківці. У Дзержинську бабуся була, рідні тітки, по батьковій лінії. Батько Микола Федотович був росіянином з-під Курська, працював конегоном на шахті, а мати, на прізвище Критська — “польських кровей” родом з Закарпаття. Вона приїхала сюди на шахти, її 2 брати вже працювали на заводі у Дружківці, і вони перевезли сюди й свою мати. Так всі оселились на Донбасі”, — розповідає Валерій Невєдров.
Режисер каже, що останнього разу приїздив до Дружківки 2 чи 3 роки тому. І був неприємно вражений, коли багато хто називав його там “бендерою”.
“У мене там брат є. І коли приїздили туди, нібито спочатку було з гумором “о, бандерівець наш приїхав!”. А потім вже почалось не гумор, а “Та ти ж “бендера”! А чьо ти отето вот на каком-то язикє разгаваріваєш?..” Я кажу “А ти не міг іншого слова знайти? Наприклад, сказати “Брат приїхав, нарешті”?”, — каже чоловік.
А ми розпитуємо режисера про дитинство на Донеччині. Він згадує: до Другої світової батько 2 роки відсидів у в’язниці через те, що його з конем завалило на шахті й тварина загинула. Напередодні Другої світової тата звільнили, і батьки одружилися. Але під час окупації нацисти погнали молоде подружжя в Німеччину на примусові роботи. Так вони стали остарбайтерами — примусовими працівниками зі сходу.
“Там мама народила мого старшого брата у 1942 році та повернулася сюди. А батько правдами й неправдами втік від господаря та супроводжував її. Хоча тут були й нальоти, авіація – розтрощили цей потяг. Все ж таки вони дісталися своїх родичів”, — розповідає уродженець Донеччини.
Коли Червона армія звільнила Донбас восени 1943-го, батька Невєдрова забрали в загін, сформований з цивільних, в якому він прослужив на території Донбасу до кінця війни. Потім працював на Дружківському машинобудівному заводі.
До колишніх остарбайтерів та до тих, хто залишався в нацистській окупації, уряд та суспільство ставилися підозріло.
“Його постійно хтось кудись викликав. Весь час було таке враження, що його ось-ось посадять. А у старших класах від вчителів я відчував щось таке, неоднозначне. Напруга, як кажуть, вона була…”, — каже Валерій Невєдров.
Але батько дуже рано помер, у 1950 році. Дитинство Валерій Невєдров провів теж у Дружківці, у квартирі 6 будинку 18 по вулиці Папаніна. Це був дім у так званому “Торецькому селищі”. Навчався у школі № 5, а у 6-8 класах — в новому інтернаті Дружківки.
“Там викладач російської мови та літератури вів драмгурток. Він надихнув мене — якісь уривки ми грали там”, — згадує юність на Донеччині ювіляр.
Після закінчення школи Валерій вирішив вступити у Театральне училище Дніпропетровська. Без усілякої підготовки. І, звісно, не пройшов, але вступив через рік та закінчив у 1967 році. Зміг отримати своє місце завдяки кропіткій роботі впродовж року у місцевому гуртку.
“І я пішов в палац культури у драматичний колектив. Він був дуже сильний, там “старики” надихнули мене, що театр — дуже складна річ, психологічна, а не просто вийшов, погримасничав та пішов. Томів Станіславського про роботу актора над собою у Дружківці я тоді не знайшов…”, — каже чоловік.
Після закінчення театрального вишу актор грав за направленням у Сумах в музично-драматичному театрі ім. Щепкіна, вистави там були українською мовою. Відслужив в армії в артилерійському училищі там само та поїхав навчатися у Москву, в інститут театрального мистецтва, його закінчив у 1975, заочно. Потім на 9 років поїхав працювати у новому Театрі юного глядача у Запоріжжі, там довелося грати російською.
“Там був такий своєрідний злет — там я зіграв може найкращі ролі — у виставах “Езоп”, “Так победим!” — роль Володимира Леніна, це була моновистава — на сцені я був годину 30 — годину 40 хвилин. Там по суті розкривалася і змова Сталіна, і характеристику Ленін давав на членів ЦК, і він там попереджав, що не треба Сталіна ставити на керівництво. Це був такий “Перебудовчий” Ленін, який затівав провести “Перебудову” в лавах ЦК, але не вийшло”, — згадує актор.
Переїхати у столицю та вступити до Молодіжного театру у Києві Валерію Невєдрову запропонував режисер театру ім. Франка Володимир Оглоблін.
“Зіграв і Шельменка, і Гуску (у спектаклі “Так загинув Гуска”), солдата у “Сватанні на Гончарівці”, і батька у виставі “Коварство та любов”. І паралельно пішло кіно — зйомки на кіностудії ім. Довженка. Знявся у близько 60 фільмах”, — розповідає Валерій Невєдров.
Серед робіт нашого земляка у кіно — ролі у фільмах та серіалах “Народний Малахій”, “Богдан-Зиновій Хмельницький”, “Тигролови” та “Сад Гетсиманський” (останні два — за мотивами романів Івана Багряного).
“З Зеленським знімався у “Слузі народу” — у перших 2 серіях я грав банкіра, який ховав гроші на вокзалі у камері схову. У 2-й серії мене разоблачають. Знімався також у багатьох фільмах 95-го кварталу (“Свати-6”, “Байки Мітяя”)”, — каже кіноактор.
Цікаво, що у середині 1990-х наш земляк співпрацював з музеєм та благодійним фондом Івана Кавалерідзе, який співзаснував з зятем скульптора, кінорежисером Ростиславом Сліньком. Тоді за підтримки столичної влади та президента Леоніда Кучми фонду вдалося відновити пам’ятник княгині Ользі на Михайлівській площі, виготовлений видатним скульптором з бетону у 1911. Його скинули у 1919 році, остаточно зруйнували у 1935, а його брили закопали просто на тому ж місці.
“На День Києва 1995 року встановили цей пам’ятник з італійського мармуру. З іншого боку там написано “Фонд Івана Кавалерідзе”. Фонд акумулював гроші для відновлення пам’ятників Івана Кавалерідзе. Ми також відновили памятник Ярославу Мудрому біля Золотих воріт. На Подолі — Сковороді. В Ромнах замінили бетонний пам’ятник на литий чавунний, а бетонний перевезли та поставили тут під музеєм у Києві. В Сумах пам’ятник Шевченку, у Лохвиці — тобто всі роботи реставраційні відбудовані”, — зазначає співрозмовник.
У 1995 році Валерій Невєдров закінчив режисерський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого. А на початку 2000-х заснував у столиці “Муніципальний театр “Київ”, який працював з 2006 до 2013.
“Ми фінансувалися з департаменту культури, потім ці дотації урізали, і мені прийшлось скоротити акторський склад, залишилось близько 10 акторів. І я зробив щось на кшталт антрепризи, аби утримати цих акторів. Серед вистав — “Квітка Цісик”, “За двома зайцями”, багато казок дитячих, які возили по Києву та Київській області, грали у театрі на Лівому березі”, — розповідає театральний діяч.
Тож і зараз цей колектив існує, але без підтримки держави. Про сценічні професії Валерій Невєдров каже, в першу чергу “це колосальна праця та внутрішня дисципліна”.
“Ми граємо вистави, по 2-3, а буває й 4 на день. Лишились такі “кирпичі” — так називають основний склад, актори, на яких можна покластись”, — каже він.
Нині він у Києві майже 30 років. 1,5 року тому він хворів і в той період не працював, але тоді зміг зробити інсценівки кількох майбутніх п’єс. Серед задумів — постановка про Квітку Цісик, інсценування “Любов, вино та музика” за п’єсою “Варшавська мелодія”, п’єса за твором Володимира Висоцького “Роман о девочках”, п’єса “Червона “Червона Рута” з творів Михайла Івасюка про його сина (видатного українського співака Володимира Івасюка, якого вбили КДБісти).
“Я знаю як народжуються, живуть та виживають театри. Є й такі, які народжуються і тут же “відходять”. На сьогодні я живу планами!”, — — резюмує театральний діяч родом з Донеччини.
Нагадаємо, у Дружківці також мешкав Олекса Тихий — мовознавець, співзасновник Української Гельсінської групи, вчитель, якого радянський уряд засудив за “антирадянську діяльність”. Заслання в Пермські табори патріот не пережив.
Читайте також: