Цьогоріч Україна відзначає 32 роки з Дня набуття Незалежності. Майже третину свого самостійного життя цей день Україна зустрічає у війні. Чому свобода дається так непросто і яких зусиль доводиться докладати на цьому шляху? Про це ми поговорили з жителями Донеччини, які боролись і борються за Незалежність.
Далі — їхня пряма мова.
Іван Бірчак виборював на Донеччині Незалежність України з 1980-х. Він майже став нардепом на перших виборах до Верховної Ради УРСР та видавав газету “Бахмут” за чверть століття до того, як ця назва повернулася на мапи країни.
Україна за ці роки здолала немаленький шлях. За незалежність ми боролись, хотіли цього, і я в тому числі.
У 1990 році, коли були перші вибори до Верховної Ради УРСР, я, журналіст, який був безпартійним (на диво у Бахмуті) фактично виграв вибори, і ми думали, що будуть якісь суттєві переміни.
Я пройшов у другий тур. Але річ у тім, що я був членом “Народного руху України” (громадсько-політичної організації, яка боролася за незалежність України, — ред.). За вказівкою ЦК КПУ, і, мабуть, особисто [першого президента України Леоніда] Кравчука, я в цьому впевнений, зробили так, що в другому турі ніякі “рухівці” не повинні пройти. Таких як я було більше 100 чоловік по Україні.
Я вийшов у другий тур, маючи плюс 20 тисяч голосів на відміну від другого кандидата, але йому підтасували ці вибори. Ми передали в Верховну Раду 18 письмових доказів фальсифікацій…
Це був втрачений момент для України. Сформувалась група з 239 комуністів у Верховній Раді України (тоді ще УРСР). І вони блокували всі починання демократів, і так воно і пішло. А потім і на місцях вибори навчились добре фальсифікувати.
Я видавав ще за Радянського Союзу газету під назвою “Бахмут”. Бахмут — це історична назва, ми не за перейменування боролися, а за повернення історичної назви місту.
Якби звертали трошки більше уваги в тому числі і на ЗМІ, щоб вони були українські, то може такого, що ми маємо зараз, і не було б. Коли я писав матеріал про 90-річчя з дня народження Володимира Сосюри, редактор сказав, що українською то писати не можна, бо “тут русскоязычный народ”. Про українського поета я змушений був писати російською мовою.
Я свідком багатьох подій був. Я був головою Донецької обласної організації Демократичної партії України, членом, делегатом двох чи трьох з’їздів “Народного Руху України”, одним зі співзасновників “Просвіти” (громадської організації культурно-просвітницького спрямування, — ред.) у Бахмуті. Ми не мали підтримки з центру ніякої.
Попри це все, після оголошення Незалежності ми відчули себе нарешті українцями. Може не всі, але ж відчули. Втратили, але багато набули, бо відбулися, я вважаю, як держава все-таки попри все. От ми зараз маємо державу. Боремося.
Мені вже буде 80, наше покоління вже відходить, а от на молодь надія. Я думаю, що вдасться побороти ворога. В мене з моєї сім’ї троє на фронті. Племінник, племінниці син і зять. До речі, служить племінник, теж Іван, десь біля Соледара, сказав мені: “Ми переможемо обов’язково”.
Андрій Тимчак — відомий у Бахмутському районі громадський діяч, який відроджує українську культуру на Донеччині. У рідній Званівці чоловік з родиною відкрив “Лемко-центр”, де проводив культурні заходи для односельців. А зараз боронить Україну на фронті.
Незалежність, яка була в 91-му році, це було, мабуть, відсотків 15 незалежності. А ще 85% ми здобуваємо зараз, і будемо здобувати пізніше. Щоб бути дійсно незалежними, нам ще великий шлях треба пройти.
І перше, як би це не банально звучало, але ми наблизимось до незалежності, коли у нас не буде ніяких нюансів з приводу мови. Тоді можна буде на 60-70% вже казати сміливо, що ми незалежні. Коли розказують, що мова зараз не на часі і подібне — це все “від лукавого”. Мова — це найперше.
Після мови на друге місце я ставлю культуру. Заводи, машини, літаки, яхти — це все може зникнути внаслідок якогось катаклізму, змиє водою або все згорить, а люди залишаться. І люди всередині себе несуть своє виховання, своє світобачення. Оце і є культура. І наскільки вона буде висока, наскільки ви будете людяні — це і дає подальший розвиток… Або занепад.
На третє місце я би поставив економіку.
Ще дуже важливо, щоб області, громади, райони, міста очолювали саме проукраїнські люди. А у нас туди часто сунуть і підтримують не тих.
Я служив у Радянській армії і зараз вже служу в українській. Я бачу 30 років роззброєння України. Ніколи не було озброєння, завжди стояв акцент на роззброєння. І країна, яка роззброювала, яка озброювалась, врешті решт напала.
Незалежність не дається даром. За незалежність свою треба кожен день боротися. Не обов’язково з автоматом. Мова, культура, економіка… Якщо ти хочеш досягти якогось прогресу, українського розвитку, то це треба робити кожному. А якщо мовчати, просто пройти повз, значить, ти віддаляєшся від України, а Україна віддаляється від тебе.
Віталій Гатченко — перший заступник міського голови Сіверська увільнений на час мобілізації, депутат Сіверської міської ради трьох скликань, зараз захищає Україну на фронті.
Я вважаю, що День незалежності — це найважливіше свято. У нас якось з більшим розмахом відзначали Дні міста, Дні шахтаря, Дні металурга. Але зараз, хай навіть через війну, через випробування, людям це свято стає близьким.
Пам’ятаю, як у Сіверську ми організували на 30-ту річницю Незалежності України масштабне святкування: був фестиваль з “Україною в серці”, автопробіг, концерт військового оркестра, виставка бойової техніки. А днями я зайшов на сайт і сторінки міськради у соцмережі і побачив, що усі згадки про це свято видалили. Певно, хтось переживав, що Сіверськ окупують і це побачать…
У Донецьку ми організовували святкування 20-річчя Незалежності, я тоді очолював обласну організацію “Народного руху”, і ми були ініціатором цих заходів. Спланували ходу, мітинг, концерт. Я запросив священиків, прийшли Київський патріархат і греко-католицька церква.
Але як упирається імперія, щоб ми не здобули справжньої незалежності!.. А нам лишилось тут всього нічого — вісім років. Але чим далі, тим важче.І екзарх Донецький [Степан] Меньок тоді сказав: “Нам ще потрібно протриматися 20 років”. Це оті біблійні 40 років, коли Мойсей водив свій народ по пустелі, щоби відійшло те покоління, яке знали рабство.
Вважаю, що зараз перемога кується саме на фронті. Я працював у Сіверський міський раді заступником голови громади. Коли почалася війна, я себе не бачив у кабінеті. Що робити? “Гуманітарку” розподіляти чи людей в автобус саджати на евакуацію? Це можуть робити жінки – заступники мера, це може робити заступник мера — пенсіонер. Я вважаю, що в тилу перемогу мають кувати жінки, люди з обмеженими [фізичними] можливостями, а відносно здорові чоловіки мають кувати перемогу у Збройних силах України.
Українців часто намагаються налаштувати “схід проти заходу”. Чим більше нас поділять, тим слабші ми будемо. А потім дуже складно зібратися докупи. У нас у підрозділі — люди з усієї України. З Луганщини, з Харкова, з Тернополя, зі Львова, з Закарпаття. Так, деякі говорять російською, та ми робимо одну справу.
При тому, що багато поколінь українців боролися за незалежність, вийшло так, що у 91-му році вона нам “звалилася” на голову. Але ми знаємо, що незалежність просто так не дається. Зараз триває, як на мене, вирішальний етап у здобутті справжньої Незалежності. Як сказав свого часу В’ячеслав Чорновіл, отримання Незалежності — це перший крок, але найголовніший крок наступний — “зробити з глевкого населення гордий народ”. Зараз оці всі події якраз роблять народ України — дійсно народ, а не населення, який в майбутньому, я думаю, скаже своє слово у розвитку світової історії.
Нагадаємо, ми публікували розповіді переселенців про те, як відкрита війна змінила для них сенс Дня Незалежності.