“Це все теж мій дім”: бойова медикиня про те, що пережила на фронті Донеччини та як поріднилася з цим регіоном (ФОТО, ВІДЕО)

Вже декілька років Дзвенислава зі Львівщини ризикує власною безпекою, аби врятувати життя поранених побратимів. Військову службу обрала свідомо, але раптово. Служила і в Донецькій області. Як наважилася стати бойовою медикинею та що довелося пережити у Бахмуті та Соледарі — 26-річна дівчина поділилася з Вільним радіо. 

Як перекладачка зі Львівщини покинула професію та долучилася до війська

Дзвінка (Дзвенислава) родом із Дрогобича Львівської області. Дівчина здобула освіту перекладача з англійської і французької мов у Львові та близько 5 років працювала за фахом.

“Робота була пов’язана з військовою тематикою: перекладала для іноземних інструкторів. Якось мій близький друг сказав, що хоче пройти навчання з тактичної медицини, яке організовував добровольчий батальйон. Тоді я саме працювала з інструкторами-медиками. Для мене також було цікаво просто відпрацювати ці навички, мабуть, суто для поглиблення розуміння і щоб використовувати це в своїй роботі. На той час я взагалі про армію не думала”, — згадує співрозмовниця. 

Після тижневого вишколу інструктори запитали, чи хоче хтось долучитися до лав добровольчого батальйону. 

“Мене як осінило. Бо я змогла пройти це навчання, яке було досить виснажливим. Тому я вирішила, що, якщо вдається, то чому б не спробувати”, — ділиться бойова медикиня. 

 

Дзвінка обрала для себе позивний “Тиша”. А на першу ротацію потрапила у 2020 році. Дівчина була добровольцем, тому спочатку не отримувала коштів за свою працю. 

“Це був госпіталь в Авдіївці, куди привозили поранених військових і цивільних. З іншими бойовими медиками ми допомагали медичному персоналу з якимись процедурами. Тобто перев’язки, крапельниці, уколи і таке інше. А потім уже наступні ротації були поблизу населених пунктів під Маріуполем. Там вже були безпосередньо позиції бойових підрозділів”, — розповідає захисниця.

Вже рятувала життя бійців, але мала доводити свою “дієздатність” 

На початку шляху бойової медикині, додає Дзвінка, їй довелося зіштовхнутися з упередженнями. 

“Мене дратувало те, що потрібно доводити військовим, що дівчина, доброволець, медик може бути також дієздатною бойовою одиницею. Тобто якось завоювати оцю повагу, розуміння, довіру. Це було складно. У нас ротації як у добровольців тривали досить коротко, від 2 тижнів до місяця. Тому кожного разу за оці 2 тижні доводилося наново починати цей процес отримання довіри”, — згадує співрозмовниця. 

 

І це, за її словами, були не лише стереотипи про жінок в армії. 

“Упередження було взагалі до всіх добровольців, тому що більшість не розуміла нас: “Що ви тут робите? Вам не платять гроші, ви берете відпустки на роботах, щоб їхати на позиції кудись, для чого?”. Але до жінок це упередження ще сильніше”, — стверджує Дзвінка. 

Та зараз, відзначає бойова медикиня, ставлення до неї у війську змінилося на краще. 

 

“Я зі своїм підрозділом майже два роки від початку повномасштабного вторгнення. Я, мабуть, маю якусь репутацію, авторитет. Мені вже не потрібно щось комусь доводити. І також у Збройних силах є ж звання, посади. І, відповідно, люди орієнтуються на це, розуміють, як до тебе ставитись, але, звісно, не всі. Тому зараз, мабуть, простіше. Я сержант”, — говорить захисниця та уточнює, що про звання іронізує. 

Бойова медикиня готувалася до повномасштабної війни 

Повномасштабне вторгнення російських військ в Україну не стало для Дзвінки неочікуваністю. Наприкінці 2021-го бойова медикиня обговорювала це з побратимами.

“У мене було певне спорядження, але я ще докуповувала собі. У кімнаті вже назбирувався окремий куточок, куди я складала рюкзак, в який докидувала речі необхідні, спорядження, бронезахист і тому подібне. 24 лютого я просто прокинулась збиратись на роботу, побачила повідомлення від побратима “Почалось!” і чекала, коли за мною приїдуть, бо в нас вже була заздалегідь визначена точка, де ми, добровольці, збираємось”, — згадує захисниця. 

Разом зі ще 11 бойовими медиками Дзвінка доєдналася до 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. З березня до початку квітня 2022-го захисниця була на Київщині.

 

“Це дуже сюрреалістично все виглядало, особливо, коли ми надавали допомогу цивільним. Бо Київська область та бойові дії якось не поєднувалися в голові. Після цього нас відправили на таке злагодження і доукомплектацію на декілька місяців. І в липні ми поїхали на Херсонщину”, — каже співрозмовниця. 

Взимку 2022-го та весь минулий рік Дзвінка рятувала життя побратимів на Донеччині, але вже у лавах 46-ї окремої аеромобільної бригади. 

“Наче зовсім різні міста”: яким бойова медикиня запам’ятала Бахмут 

У Бахмуті Дзвенислава служила у грудні 2022 року та у квітні-травні 2023-го, коли атаки росіян по місту значно посилились. Дівчина каже: за пару місяців Бахмут змінився до невпізнаваності.

“Це наче зовсім різні міста, як на мене. У грудні це ще було таке місто-привид, але принаймні якісь обриси міста залишалися, туди заїжджало багато волонтерів, ЗМІ. Було якесь таке дивне відчуття, бо тут бій, а поруч, через декілька кварталів, місцеві організували невеличкий базарчик, де продавали булочки, якісь біляші. Це дуже важко вкладалося в голові. Також у центрі міста ще працював магазин”, — описує співрозмовниця побачене у Бахмуті.

Запам’яталися й сильні морози, які тоді були у Бахмуті.

 

“Ми мали виїхати на один день, тому не взяли ніяких речей із собою. Цей виїзд затягнувся на п’ять днів. На вулиці -10, -15, ми відкрили якийсь підвал у багатоповерхівці та просто обгорталися таким тоненьким поролоном (не знаю, чи це точно цей матеріал). Було страшенно холодно”, — ділиться медикиня. 

Тепер, каже Дзвінка, Бахмут асоціюється у неї з втратою друга-військового.

“Там загинув мій дуже близький побратим Євгеній Базилевський. Є дуже відоме фото: його дівчина тримає його вже мертвого за руку”, — із сумом згадує захисниця.

Обережно, наступне фото може шокувати!

“Працювали як на конвеєрі”: про велику кількість поранених біля Соледара та на Херсонщині

Під час роботи у стресових ситуаціях, стверджує Дзвінка, фізична втома практично не відчувається.

“Я можу пригадати такий епізод із Херсонщини. Ми тоді виїхали на виконання, йшов просто жахливий дощ увесь час. Потік поранених був шалений. Поранили нашого побратима, також бойового медика. Ми працювали як на конвеєрі: перемотували [поранених], передавали евакуаційній групі, і хлопці їх відтягували до точки евакуації. І при цьому ще потрібно було викопати собі окопчик під дощем з купою поранених”, — ділиться медикиня.

 

“Конвеєром” вона описує й службу біля Соледара. 

“Після того, як наш батальйон вийшов із оточення в Соледарі, ми працювали з іншими медиками на евакуації та чергували на трасі Слов’янськ — Бахмут. Ми постійно жили та працювали там у “швидких” при жахливих мінусових температурах. Це цілодобова робота, тому що нам привозили поранених не тільки з нашого батальйону, але й з інших підрозділів”, — згадує співрозмовниця. 

Обережно, наступні кадри можуть шокувати!

Дзвінка разом із іншими медиками рятує поранених військових. Відео: архів співрозмовниці

Дзвенислава сумує за цивільним життям, але про свій вибір не шкодує

Найважче для медикині, за її словами, — рятувати поранених побратимів, з якими зблизились. 

“Ми всі стараємося не прив’язуватися, але, звісно, коли ти проводиш з кимось багато часу, майже 24 на 7 ви поруч, то важко не прив’язатися до когось. Ти вже знаєш ці всі історії життя людини, майже ледь не біографію кожного бійця зі свого підрозділу, та, звісно, важко, коли вони поранені, але значно гірше їх втрачати”, — зізнається військовослужбовиця.

Та запевняє: про свій вибір стати до лав ЗСУ не шкодує. 

 

“Я завжди розглядаю це з такого боку, що по-іншому просто бути не могло. Тому що так мене виховували, так я сама себе налаштовувала все життя. Така була моя позиція. Звісно, мені бракує мого цивільного життя, але поки я не уявляю себе на іншому місці”, — ділиться медикиня. 

Донеччина тепер — ще одна домівка для бойової медикині зі Львівщини

Дзвінка зізнається: Донеччина, попри виснажливу та небезпечну службу, за роки російської агресії стала для неї рідним краєм. Із цим регіоном вона познайомилася ще раніше, коли волонтерила на сході.

“Донбас був для не мене чимось таким супер далеким. Але потім з’явилося відчуття того, що це все моє, це все теж мій дім. Можу приїхати, наприклад, в ту ж Авдіївку і почувати себе як вдома. Я бачила, як Донеччина розвивалася останні роки перед повномасштабним вторгненням. Який потужний тут був громадський сектор, як багато молодіжних організацій і спільнот тут виникало. Ці молоді люди слугували прикладом для всіх інших, як на мене. Мені здається, тепер більшості з цих людей, які могли щось змінювати, довелося евакуюватися в інші регіони”, — розмірковує військовослужбовиця. 

Згадує медикиня й знакове для неї знайомство до відкритої війни у Водяному під Маріуполем. Місцева літня жінка, додає Дзвінка, допомогла їй по-іншому поглянути на Донеччину. 

 

“Її звали Зоя. Ми часто до неї заходили: допомагали з ліками, продуктами, вона тримала кіз і давала нам молочко. Вона родом з Росії, здається, у молодості переїхала в Маріуполь. Завжди наголошувала на тому, що вона говорить на суржику, але все одно вважала за обов’язок те, що потрібно вивчати українську. Зоя дуже гордо заявляла, що працювала на заводі Ілліча, і коли був референдум за незалежність України, вона перша з цього заводу, етнічна росіянка, проголосувала за незалежність. Вона цим дуже пишалась”, — розповідає співрозмовниця. 

Та були зустрічі, які й псували враження медикині про регіон. 

“На жаль, залишилось дуже багато таких “ватників” у прифронтових місцях, які справді чекають приходу іншої армії. Є, звісно, прекрасні люди. Але за людською природою більше уваги ми  звертаємо на негатив. Звісно, багато хто має якесь російське коріння, хтось через історичні обставини російськомовний, але я вважаю, що оцей стержень українськості в регіону був і залишається”, — ділиться захисниця.

Зараз підрозділ, у якому служить Дзвінка, виконує завдання на Донеччині, але медикиня тимчасово не з ним.

“Зараз на посаді санітарного інструктора медичного пункту. Поки я переважно займаюся такими терапевтичними роботами. Тобто, це бійці, наприклад, з акубаротравмою (контузією), яким потрібно відлежатися декілька днів, відпочити від фізичних навантажень і отримати відповідне лікування. Чи сезонні захворювання”, — каже співрозмовниця.

Раніше ми розповідали про бойових медикинь Анастасію та Карину, які теж служать на Донеччині.