Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
“Єдине вікно” замість самостійних походів між установами, окремий маршрут для тих, хто повернувся з полону самостійно, та довгострокова реабілітація — все це не доступне зараз в рівних умовах для цивільних, які пройшли російський полон.
Подібне можна зустріти тільки в окремих громадах, тож поки що людині має пощастити з пропискою, щоб отримати кращу підтримку. Що вже працює і як можна полегшити шлях для звільнених з полону цивільних — розбираємося в тексті.
Ганна Шатрюк поверталася на підконтрольну територію України з окупації у 2023 році. До цього вона провела близько року в полоні. Росіяни схопили жінку в Донецьку через проукраїнську позицію та активність у соціальних мережах. Ганна розповідає: її з пакетом на голові відвезли до спеціального приміщення, де допитували, били та погрожували катуванням електричним струмом.
“Мене катували, мені зуби вибили в полоні”, — коротко згадує екс-полонена.
Ганна з родиною вирішили підтвердити статус жінки, як колишньої цивільної полоненої, коли вибралися. Та минув місяць, другий, третій, а за документами Ганна все ще перебувала в російському полоні.
“Ми писали всюди заяви, і в Координаційний центр, і в інші організації, що ми ось тут, самі змогли виїхати”, — розповіла її мати Олена.
Родина звернулася до комісії, яка встановлює факт позбавлення людини особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України. За словами Олени, до заяви додали документи, які вдалося вивезти з окупованої території. Утім, першого разу голосів членів комісії для позитивного рішення не вистачило. Не встановили факт полону Ганни й після наступного звернення. Документи довелося подавати втретє.
Зрештою позитивне рішення комісія ухвалила. Але навіть про це Ганна дізналася не одразу.
“Мені прийшло повідомлення на електронну пошту, що я отримала статус. З комісії навіть не телефонували, щоб пояснити чи повідомити. Я випадково зайшла в електронну пошту і побачила”, — згадує вона.
Так між фактичним поверненням Ганни з російського полону та його визнанням державою минуло близько півтора року. Досвід жінки є одним із прикладів відсутності системи, і в такій ситуації опинилася не вона одна.
Відповідно до даних Координаційного центру підтримки потерпілих і свідків Офісу Генерального прокурора, станом на серпень 2026 року на супроводі у них перебували 438 цивільних, які пережили незаконне позбавлення волі. Найбільшу частину з них становили саме люди, які звільнилися або повернулися самостійно.
Самостійне повернення може означати різні обставини. Це і ті люди, яких звільнили після деокупації частини Харківщини та Херсонщини у 2022 році, і ті, кого росіяни з тих чи інших причин випускали з місць утримання. Другі самі їдуть через Росію, Білорусь або європейські країни, щоб дістатися України. Частина після звільнення залишається за кордоном і вже звідти намагається оформлювати необхідні документи.
“Якщо йти моїм шляхом через Білорусь, то потрапляєш в Україну через пункт Дамани. Це Волинська область. І от якщо в звичайну лікарню до людей приходять кейс-менеджери, волонтери, родичі (якщо вони є), то на пункт пропуску ніхто не приходить. Приходить СБУ. СБУ з тобою розмовляє, дізнається, хто ти, звідки ти зʼявився. І в кращому випадку там на місці кажуть, що ніяких питань до вас немає. А далі кожен йде своєю дорогою”, — ділиться досвідом кейс-менеджер БФ “Фонд сім’ї Андреєвих” Данііл Булгаков.
Родині Шатрюк в оформленні статусу Ганни допомогли наявні у них документи. Та вони в подібних обставинах є не у всіх.
Так, за результатами опитування, яке проводили під час підготовки дослідження Civis Fortis, близько третини його учасників не змогли домогтися встановлення факту позбавлення особистої свободи. Цю цифру автори не поширюють на всіх цивільних, які пережили російський полон, однак називають її свідченням проблем із чинною процедурою.
Про складнощі з підтвердженням полону наводить приклад зі своєї практики і виконавчий директор громадської організації “Цивільні полонені” Костянтин Давиденко, який сам провів у російській неволі 7,5 років. На його думку, труднощі в роботі комісії не варто розглядати окремо від ширшої державної політики щодо цивільних після полону.
“Ми на комісії доводимо очевидні речі. Наприклад, що полонений страждав від тортур. На хвилинку, Росія вийшла з Конвенції про заборону тортур. Ми доводимо, що цивільний, який залишився в полоні, постраждав від трудової експлуатації. На хвилинку, в кримінально-суспільному кодексі РФ стаття 106, де чорним по білому написано, увʼязнений — а вони ж нас вважають увʼязненим — зобовʼязаний працювати на місцях, які їм вкаже адміністрація колонії. Що ще треба доводити? Я не розумію”, — каже Давиденко.
“Несформований офіційний маршрут, несформовані індивідуальні плани супроводу, несформований і не призначений єдиний відповідальний орган, який би справді відповідав за координацію”, — підсумовує нинішню ситуацію в напрямку голова правління “Фундації захисту громадянського суспільства Civis Fortis” Людмила Янкіна. Це висновок на основі власного дослідження, яке вони з командою підготували — “Цивільні після російського полону: державна політика України, міжнародний досвід, дороговкази”. В документі порівняли міжнародні практики та те, що наразі працює в Україні. За результатами — підготували рекомендації, як покращити систему, спираючись на досвід інших країн.
Міжнародна практика, зазначають у Civis Fortis, підказує в цій ситуації спрощення процедури встановлення факту полону. Крім того, важливо не залишати процедуру доказування полону повністю на заявникові, а враховувати різні джерела: свідчення інших людей, матеріали кримінальних проваджень, інформацію державних органів, медичні документи, а також дані українських і міжнародних правозахисних організацій.
Лише після того як відповідна комісія встановить факт “позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України” починається наступний етап для тих, хто повернувся самостійно. Для тих, кого забирають від росіян в рамках обмінів, додаткове підтвердження не потрібне.
Варто зазначити, Ганна Шатрюк опинилася в найскладніших умовах пошуку зокрема й через те що у донеччан немає власної адміністрації з управлінням соціального захисту, куди можна звернутися як до відправної точки. Тож взаємодія в першу чергу йде через міністерство або громаду, де людина реєструється як ВПО (не у всіх є цей статус після повернення). Раніше питаннями цивільних полонених займалося Міністерство реінтеграції, втім станом на 2026 рік його розформували. Передали повноваження Міністерству відновлення, інфраструктури та транспорту, а частину питань за новим порядком має закривати також Міністерство у справах громад, територій та внутрішньо переміщених осіб України.
Мешканці окупованих після 2022 року громад мають свої релоковані адміністрації, то в цих випадках є місцева підтримка після обмінів. Окремо керівники військових адміністрацій або працівники зустрічають як цивільних, так і військових після полону, і допомагають хоча б з мінімальним супроводом. Такі приклади з Донецької області ми бачимо в Мангушській, Великоновосілківській, Кальчицькій та інших громадах. Всюди по області у 2026 році ухвалили рівнозначні програми підтримки звільнених з полону цивільних — це виплата у 50 тисяч гривень.
Приклад більш послідовного супроводу вже є в окремих фондів. Також на рівні місцевої влади в Києві, хоч і поодинокий. Його застосовує Оболонський районний Центр соціальних служб. З 2024 року фахівці центру працюють із цивільними після полону та співпрацюють, зокрема, із Центром психічного здоров’я та реабілітації ветеранів “Лісова поляна”. З деякими людьми, яких Центр почав супроводжувати ще у 2024 році, його працівники залишаються на звʼязку досі.
Водночас “єдиного вікна” та маршруту для всіх цивільних екс-полонених наразі немає. А вони необхідні, вважають представники одразу кількох правозахисних організацій, які працюють в цій сфері. Те саме підказує і міжнародна практика. Зокрема, до цього висновку прийшли в дослідженні від “Фундації захисту громадянського суспільства Civis Fortis”. Вважають, що рішенням може бути єдиний покроковий маршрут допомоги та закріплення за екс-полоненим соціального менеджера автоматично, без необхідності окремо звертатися по таку послугу. Він мав би оцінювати потреби, складати індивідуальний план та координувати взаємодію з медичними, соціальними, адміністративними та іншими службами.
У Civis Fortis пропонують, щоб такий супровід тривав щонайменше від шести місяців до року, а за потреби його могли продовжити.
Чому такий супровід потрібен навіть у побутових питаннях, пояснює кейс-менеджер БФ “Фонд сім’ї Андреєвих” Данііл Булгаков, який сам пережив російський полон. Деякі цивільні провели в неволі шість-вісім років і за цей час пропустили чимало змін в Україні — від появи “Дії” до реформування державних сервісів.
“У цьому сценарії не можна просто прийти, дати папери в руки, сказати, куди треба йти і на цьому завершити супровід. Це так не буде працювати. Людина могла пропустити цілий каскад інформації, який трапився за роки відсутності в країні”, — пояснює Булгаков.
Підтверджує це на прикладах з власної практики і директорка Центру соцслужб одного з районів Києва Олена Дмитрієва:
“У нас була група звільнених з полону жінок, які перебували у дуже жорстких умовах у тюрмі. Коли вони повернулися, керівник нашого центру домовився із салоном краси на Оболоні. Ми привезли їх туди, їм зробили манікюр, педикюр, стрижки, догляд за волоссям. Потім ми разом пішли випити кави, зайшли в McDonald’s. І для них це вже була подія. Вони розгубилися і запитали: “А як тут усе замовляти?”.
Коли цивільна людина потрапила в поле зору держави й отримала супровід, залишається питання, якою буде допомога далі.
Станом на 2026 рік після повернення з російського полону цивільні можуть отримати медичну та психологічну допомогу. На відміну від військовослужбовців, для яких первинна реінтеграція та адаптація триває 21 день, для цивільних такого фіксованого терміну у законодавстві не прописали.
“Багато що зроблено з точки зору психологічної підтримки і реінтеграції, в першу чергу військових, тому що там працює потужний механізм. З цивільними набагато складніше”, — зазначає представник Координаційного центру підтримки потерпілих і свідків Офісу Генпрокурора Олег Слободяник.
Дослідження міжнародної практики показує, що відновлення після полону не варто обмежувати першим обстеженням чи кількома тижнями після повернення — воно має стати окремим довгостроковим напрямом державної політики.
Водночас директорка Центру психічного здоровʼя та реабілітації ветеранів “Лісова поляна” Ксенія Возніцина наголошує, що деякі якісні реабілітаційні команди та заклади вже працюють. Важливо, щоб людина після полону справді потрапила туди, де може отримати необхідну допомогу.
У Міністерстві охорони здорорвʼя зазначають, що після повернення людина проходить первинний огляд, а далі — комплексне обстеження.Вже за результатами лікарі визначають індивідуальний план лікування та реабілітації.
Для цього МОЗ визначило медзаклади двох рівнів: у 26 проводять первинні реінтеграційні заходи та надають медичну і психологічну допомогу, ще у 41 можна пройти реабілітацію, а у 25 — отримати психосоціальну та психіатричну допомогу. Після завершення першого етапу лікар також має визначити, якої підтримки людина потребує далі — реабілітації, психологічної допомоги, амбулаторного лікування чи соціальних послуг.
Окремий перелік закладів для психологічної допомоги саме цивільним після полону МОЗ затвердило ще у 2023 році. До нього увійшли чотири медзаклади в Києві, Київській, Сумській та Тернопільській областях.
Окреме питання — наскільки повним має бути медичне обстеження цивільного після полону. Кейс-менеджер БФ “Фонд сім’ї Андреєвих” Данііл Булгаков каже, що у своїй роботі стикається з випадками, коли перелік обстежень залежить від скарг самої людини.
“Людина повертається з полону, а через 2 місяці помирає від проблем із серцем. А потім виявляється, що її і до кардіолога не відвели, тому що людина не жалілась ні на що”, — говорить кейс-менеджер.
Булгаков вважає, що комплексне обстеження варто пропонувати людині за замовчуванням, залишаючи їй право відмовитися. Схожий підхід рекомендують і в дослідженні Civis Fortis, спираючись на досвід інших країн.
Адже не всі наслідки полону можна виявити одразу. Це стосується і психологічного стану. Протягом перших місяців людина може сама не відчувати потреби у допомозі: ще діють внутрішні ресурси, які допомагали виживати в неволі, а саме повернення може супроводжуватися емоційним піднесенням.
Проблеми зі сном, тривожність, депресивні прояви, посттравматичні реакції чи труднощі у стосунках можуть зʼявитися пізніше. Тому в Civis Fortis рекомендують зберігати для людини можливість отримати психологічну або психіатричну допомогу не лише одразу після повернення, а й через тривалий час.
Та повернення до звичного життя залежить не лише від лікування та психологічної допомоги. Людині може знадобитися житло, робота, навчання або перекваліфікація, відновлення документів і соціальних звʼязків.
“Якщо ми дамо людині добру медицину, психологічну підтримку, але вона повернеться, наприклад, як колишній шахтар у країну, де його професія вже не потрібна, — він буде відчувати свою безпорадність. Тут важливо підтримувати все комплексно, від А до Я”, — переконує представник благодійного фонду Данііл Булгаков.
Тож окремі складові тривалого відновлення в Україні вже працюють: цивільні можуть отримувати медичну та психологічну допомогу, фахівців навчають працювати з людьми після полону, а окремі соціальні служби забезпечують тривалий супровід. Проблема в тому, що ці можливості поки не обʼєднані в однаково доступний для всіх маршрут, до якого людина зможе повернутися і через тривалий час після звільнення.
Один з невтішних висновків дослідження правозахисників Civis Fortis: якщо Росія завтра поверне всіх цивільних, в Україні станеться колапс системи їхньої підтримки.
Станом на кінець серпня 2026 року правозахисна організація “Медійна ініціатива за права людини” задокументувала 4185 фактів незаконних затримань українців на тимчасово окупованих територіях. Щонайменше 2 614 із них досі залишаються в російському утриманні. МІПЛ відомо також про 112 людей, які померли після викрадення або безпосередньо в місцях утримання.За даними Уповноваженого з прав людини Верховної Ради України Дмитра Лубінця, станом на серпень 2026 року вдалося верифікувати понад 1900 цивільних, яких утримує Росія, з них 878 офіційно підтверджені Міжнародним Комітетом Червоного Хреста. Проте точна кількість цивільних у полоні невідома.
Нагадаємо, про частину цих проблем Вільне Радіо писало ще у березні 2026 року. Тоді правозахисники також говорили про схожі труднощі, через пів року ці проблеми залишаються актуальними.