Біло-блакитна паперова пачка солі була на полицях майже усіх українських супермаркетів та на кухнях більшості родин країни до повномасштабного вторгнення (державний монополіст з Донеччини мав сотні тонн продукції на продаж). Та через окупацію росіян впізнаваний бренд став більше символом, ніж підприємством. Але приписують його не рідному знищеному місту, а сусіду.
У квітні 2023 року активісти хотіли зробити мурал про Бахмут, але головним елементом для нього обрали пачку солі. Автори отримали шквал критики від соледарців та змушені були переробляти арт-обʼєкт.
Вже наприкінці 2024 році на гроші з державного бюджету автори проєкту “Книга-мандрівка. Україна” створили мультфільм про Бахмут. Мультфільм починається зі слів, якими також приписують видобуток солі Бахмуту.
“Привіт я незламний бахмутець (не бахмутянин, — ред.), називайте мене просто “Сіль”, “Сіль та міць”, яку дарує моє місто. Упродовж століть бахмутська сіль консервувала, лікувала та годувала увесь світ”, — говорить вигаданий мультперсонаж “Сіль та міць”.
Часом навіть місцеві митці додають сіль до символів сусіднього міста. Так, бахмутянка Марина Жукова у травні 2023 року намалювала “скарби Бахмута”. Вона зобразила пляшку ігристого вина “Артемівське”, мідну проволоку з гербом заводу обробки кольорових металів і пачку солі з Соледара. Перші два підприємства дійсно розташовувались у Бахмуті, але не останнє.
При помітній черговій помилці ініціативним вихідцям Соледарської громади доводиться звʼязуватись з авторами творчості і наголошувати на неточностях.
“Якщо питати про це у людей — їх це масово обурює. Моя дитина дивилась цей мультик (“Книга-мандрівка. Україна Бахмут”, — ред.) та питала: “А де Соледар?”. Я спілкувалася з дітками — усі просто розчаровані. Кожного разу ми розчаровуємось, що про наше місто не згадують. Тим паче коли ми вже стільки років живемо у сучасному світі і ніхто досі не запам’ятав звідки ця пачка солі”, — обурюється переселенка з Соледара Наталя Тищук.
Сусіду громади видобування солі приписують не рідко, особливо для символічних акцій. Адже Бахмут більш впізнаваний, визнає Наталя:
“Громада намагалася розібратися у випадках, коли сіль “Міць” відносять до Бахмута. Ми писали скрізь і отримували одну й ту саму відповідь: “Це просто уособлення”. Але ж вони не малюють кристалик солі, який уособлює сіль, вони малюють пачку солі. Наприклад, художник який малював символ “Міць” наголошував у своїх соцмережах, що мова йде саме про Соледар. Скільки десятків років пачка солі не змінювала свій зовнішній вигляд. І тепер, бачити місцевим, які працювали на шахтах, що це не нашої громади — неприємно. Хоча ми звісно не відмежуємось від Бахмута, ми його любимо”.
З історичної точки зору Бахмут дійсно мав відношення до видобутку солі, але це було надто давно. А з сучасною та відомою пачкою солі в міста та громади вже спільного нічого немає.
“Якщо подивитися мультик, там розповідається про історію солеваріння у Бахмуті. Сучасна пачка солі додана на початку не зовсім доречно. Хоча насправді солеваріння дійсно починалося на території теперішнього Бахмута. Тут знайшли соляні джерела, на яких виникли бахмутські солеварні XVIII століття. Потім стали копати колодязі, де підземна вода розмивала пласти солі та виносила на поверхню соляний розчин. Таке солеваріння припинилось у 1782 році. Пізніше були спроби його відновлення, але не дуже вдалі”, — розповідає завідувач відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігор Корнацький.
Потім у Бахмуті відновили видобуток солі у 1870-х роках на солеварному заводі купця Скараманги, який діяв до часів Першої світової війни.
“Завод розташовувався неподалік від нашого музею. Був навіть проєкт влаштувати десь біля річки Бахмутка соляний курорт на зразок Слов’янського. Однак, міська дума заборонила у 1881-1882 роках рити соляні шахти в межах міста та на підпорядкованих йому територіях. Оскільки була небезпека провалів”, — пояснює співрозмовник.
Водночас деякі шахти залишались на територіях, які тоді не входили до меж міста, але стали такими пізніше. Наприклад, це Ступки та селище Мала Іллінівка.
“Ця шахта належала голландцям та була закрита у 1920-ті роки. У наші часи шахтних споруд там не залишилось, але є невелике соляне озерце. Саме після заборони видобутку солі у межах міста, до пластів пробурили нову шахту у селі Брянцевка, яка була в межах теперішнього Соледару. Там й була більшість шахт, які працювали до наших часів. Ще також був рудник Володарського у селі Парасковіївка”, — додає завідувач відділу Бахмутського краєзнавчого музею.
З 1920 року центром видобутку солі стали конгломерат із сіл Карло-Лібкнехтівськ, Деконівське та інші, які у 1964 році поєднали у місто Карло-Лібкнехтівськ. Його на початку 1990-х років перейменували у Соледар, як у місто соляників.
“Назву дали подібно до таких міст як Вугледар та Енергодар. Тобто, назва отворена за радянським зразком, але вже на початку незалежної України”, — уточнює Ігор Корнацький.
Бахмут же з 1920 року немає стосунку до видобутку солі.
Нагадаємо, підприємство “Артемсіль” переживає важкі часи, оскільки втратило контроль над місцями видобутку солі. Ми розповідали, що стало з соляним монополістом за понад два роки відкритої війни, як склалась доля працівників та чи є ризик затоплення шахт в окупації.