Каті тоді було 5 рочків, а Мишкові — майже 16. У 1932-1933 обидва жили у Званівці. Їм не довелося знати одне одного, але довелося пройти через спільне лихо. Вони пережили Голодомор та розповіли, що відбувалось у їхньому селі.
Катерині Іллівні Литвиновій нещодавно виповнилось 94, і вона найстарша мешканка Званівки. Жінка живе сама та не виходить з дому; їй важко пересуватись навіть кімнатою. Тому щодня до неї приходить соцпрацівниця. Але розум та пам’ять жінку не підводять. На початок Голодомору їй було 5: народилась вона у жовтні 1927-го четвертою дитиною з п’яти в родині Максименків. Батько працював у бухгалтерії колгоспу комірником.
Про голод 1932-33 років розповідає: люди виживали як могли й допомогали один одному як ніколи.
“Не одказували ні в куску хліба. А в кого була корова, казали: “Катерина, бери цей кувшинчик і неси до Паладьєвни, бо їх шестеро людей, бо у них діти, а я хоч молочка наллю дітям”. Одривали од себе, а давали тому, хто гірше жив. Хоч як не голодали, а один одного виручали”, — розповідає жінка.
Саме завдяки цій згуртованості та дружності званівці й вижили, вважає Катерина Іллівна.
“Так у Званівці само більше (родин та прізвищ, — ред.) Максименко, Дейнега, Перепелиця, Лозовий, Любченко. Оці 5 сімей — вони дружні були, за них люди держалися. На кожній вулиці вони були і є. Були в нас німці од німців-колоністів — Густав, Енгель, Камерер… Сапожничали в нас німці, млин побудували”, — розповідає Катерина Іллівна.
А вже у сусідніх селах голодували гірше, каже жінка.
“Приходять діти: “Відкіля ти йдеш?” — “З Переїзної”, “З Химівки”, “З Кудряївки”. Їсти просили, дуже багато ходило дітей. Вже там гірше було для людей, там якось мерли люди багато. А у нас у Званівці якось виживали”, — стверджує вона.
Хліба у Званівці не стало з осені 1932-го.
“Ми цілими днями бігли на озеро, там ріс молочай — скільки молочаю ми того рвали та казали “Чаю-чаю, молочаю, качаю!” і їли його. На горі бабки рвали і їли. Кропива, калачики. Ще травичка якась, як вона називалась… Заячі вушка теж. Ми дуже багато трави тої поїдали, і додому несемо — я як згадаю зараз, мені аж страшно робиться. По жолуді бігали, товкли їх”, — ділиться жінка своїми дитячими спогадами.
Жаб, ховрахів, птахів, вужів — такого, за її словами, у Званівці в ті часи не їли. У річці Бахмут ловили раків, а якось батько приніс з ріки мушлі.
“І зварили, розкрили, розбили. А погидували, не схотіли їсти. Як яєшня”, — розповідає вона.
Борошно в родині все ж було, зазначає Катерина Іллівна.
“Увечері старалась мати з мукички зварити суп, якусь затірку (руками терла), кожний вечір, бо хліба не хватало, а мучна їжа була. Варила або галушечки якісь, або затірку, щоб нагодувать сім’ю”, — згадує жінка.
Також їли багато кукурудзи.
“Того не було, того не було… Качани! Їх товкли по черзі — ногами, як на колисці. На підлозі є дошка, стукайте! Просівали, а тоді вона напарювала добре (в кінці пічки, де плита була, був такий котел, туди клали кукурудзу, вона добре набухала, й коржі пекли. Крупорушка була не в кожного”, — розповідає Катерина Іллівна.
Випадків канібалізму або такого, щоб батьки боялися залишити дітей без нагляду, за словами жінки, у Званівці та навколо не було. Навпаки, сюди часто приходили просити їжу діти з сусідніх сіл.
Найстаріша жителька села згадує двох голодних хлопців, які ще вдосвіта стояли в них на порозі в надії поїсти. Їм намагались винести по картоплині.
“Як ми тільки підіймались, у нас вже з села Переїзного хлопчик років трохи більше 10 на ступнях вже дожидав їсти. Ходив милостиню просив. І він вже звик, що ми йому виносили. І ми ще не встали, а він вже сидів чекав їжі”, — каже жінка.
Розповідає й про Христину Терентіївну Дейнегу, яка жила в кінці тієї ж вулиці, де нині мешкає старенька.
“Дуже бідно жила. І на тій же вулиці жив її брат, Микола Терентійович Дейнега. Він допомагав сестрі, але все як не помагав, вона була худа, а то й стала пухнуть. Ми подумали, що це вона від голодовки, від недоїдання. Ми підтримували її”, — каже Катерина Іллівна.
Пам’ятає жінка й Григорія Любченка.
“Дуже високий красивий чоловік, погано ногами ходив, став пухнуть. Як він йде селом, хтось дасть пиріжок, корж…”, — згадує вона.
Розповідає і про те, як на званівський цвинтар везли померлих з інших сіл і селищ.
“Везли на закритих бричках, було видно, як у спідній білизні, полотняній, на наше кладовище. І якось не жінки, а чоловіки. Чого я запам’ятала? Батько кричить на мене: “Тікай з вулиці, не заглядай, що там!” З Ниркового везли також”, — каже Катерина Литвинова.
Зазначимо, Ниркове знаходиться на Луганщині. Навіщо небіжчиків везли у Званівку аж звідти — жінка пояснити не може.
На вулиці жила велика родина Григорія Даниловича Дейнеги (яку по вуличному звали “Катрі”) з 11 дітьми. Щоправда, тоді вони вже виросли й могли самі добувати їжу. В голодні 1930-ті, за згадкою жінки, ніхто з них від недоїдання не помер.
Щодо причин голоду Катерина Іллівна нічого розповісти не може. І не дивно, адже їй було лише 5 років. Розкуркулення, виселення, обшуки, вилучення у людей харчів та худоби, закон “про 3 колоски” та інші репресивні заходи — всього цього найстаріша мешканка Званівки тоді ще не могла осягнути.
“Не пам’ятаю такого, ні. Мені кажеться, що його наче вивезли, хліб. Мав би бути хліб. Зерно не забирали (активісти по хатах, — ред.) Вони ж накладають податок: “Не виплатиш — розкулачим!”, — каже жінка.
Розповіді Катерини Іллівни перегукуються зі спогадами Михайла Дейнеги, який теж народився у Званівці. Восени 1932-го йому було 16. Доля розпорядилася так, що, пройшовши Другу світову, чоловік згодом осів з родиною у Татарстані. Там він був почесним членом українського товариства “Вербиченька” у Нижньокамську та у травні 2003-го записав свої “Спогади про Голодомор на Донбасі”. Їх опублікували пізніше. У передмові чоловік називає 1932-33 роки “трагедією своєї малої батьківщини Званівки”:
“Минуло майже 75 років з того жахливого часу, коли Україна зазнала великого голоду. Я та мої рідні пережили той голод, який був створений, щоб знищити вільний український дух, і не доведи Боже Україні ще раз пережити щось подібне”, — пише чоловік.
Він розповідає: перед колективізацією та Голодомором село було настільки заможним, що коли у 1928-му згорів сільський клуб, німецька громада за літо відбудувала його власним коштом.
“В селі було більш як сто дворів. Бідняків було дворів зо 2-3, і то це були сім’ї, де любили довше поспати, жили безтурботно, а простіше сказати, ледацюги. Мої батьки <…> мали в господарстві двоє коней, дві корови, двоє-троє свиней, 10-12 овець та різну птицю. Майже таким же було господарство і в інших наших селян”.
Млином у селі заправляли німці. Як і нині: зараз тут працює лише маслоробка, але нею завідує жінка на прізвище Камерер.
Також у селі були гарна лікарня та храм. Але вже у 1929-му все різко змінилося.
“Почалась загальна колективізація і ліквідація куркульства як класу. Як я зараз розумію, в ті часи до рангу “кулаків” можна було віднести і ліквідувати майже всіх мешканців нашого села. Хоча то були справжні працівники, люди, які з піснями, з танцями, весело, але ж працювали від зорі до зорі і взимку і влітку до сьомого поту. Тільки згодом, вже дорослим, вивчаючи історію КПРС та інші науки я зрозумів, яке історичне безглуздя по розоренню заможних селян було вчинено у нашій Званівці!”
Місцеві багато сперечалися, та все ж вирішили вступити до колгоспу та узагальнити лише коней та волів. Михайло Дейнега пише, що й тоді званівці “не мали злості на владу”:
“Церква благословила людей на колективний труд, вони ще з більшим завзяттям взялися за роботу. Вже у 1930-31 роках колгоспники виростили непоганий урожай. Зароблене зерно розвозили по дворах машиною. Мої батьки навіть частину його здавали в кооперацію в обмін на промтовари”.
Багато було й меду — у сільського пасічника було до 90 бджолосімей.
На відміну від Катерини Іллівни, Михайло Дейнега чітко пам’ятає, через що у Званівці почався голод:
“Весною 1932 року колгосп посіяв своєчасно хліб, підіймалася вся рослинність, літо видалося гарним, люди чекали доброго урожаю. Але не дочекалися. Ні грамини хліба на трудодні колгоспники не одержали. Весь хліб по розпорядженню Влади було вивезено на хлібоприймальні пункти, навіть не залишивши насіння на наступний рік”.
Тож вже восени 1932-го у Званівці й по всій Донеччині люди почали відчувати голод.
“Торішні запаси у людей стали поступово танути, і до зими вже настали страшні дні. То було просто жахливо! Вже давно не чути було пісень, сміху, гумору. У грудні 1932 року голод панував скрізь! Люди почали пухнути з голоду, лікарні були переповнені, годувати було нічим, люди помирали десятками. Перших ще ховали, але згодом ховати вже було нікому, і трупи так і лежали в сараї лікарні мерзлі, в одній білизні”.
Тієї осені Михайло Дейнега вчився на 2 курсі в Артемівську.
“Восени і взимку 1932-33 року студенти отримували в їдальні раз на день гарячу страву, це був біленький суп та 50 грамів хліба”.
Його та однокурсників врятувало те, що викладачі відправляли їх на практику на підприємства “з твердим картковим забезпеченням”. Врешті решт, це врятувало й родину студента. Адже він отримав листа від матері, що та на межі смерті з трьома голодними дітьми у Званівці. А до того, як прийшов голод, родина втратила годувальника — від застуди помер тато. Тож хлопець повіз додому потягом усі харчі, які зміг зібрати.
Вийшовши на станції, Михайло мав пройти до села 3 кілометри. Дорогою він бачив, як “збирала свій урожай голодна смерть”. У Химівці (яка зараз стала частиною Званівки), за його спогадами, взагалі не було ознак життя.
“По дорозі через Химівку мені і зовсім ніхто не зустрівся, навіть ніяких не було чути звуків. Тиша, як у домовині! Не гавкають собаки, жодного вогника нема на все село!”
Діти та мати, за свідченням уродженця Званівки, були ще не опухлими від голоду, але “схудлими до кісточок”.
“На них дивитися було страшно! І головне – їх очі, в яких можна було прочитати велику безнадійність і тільки чекання того часу, коли і їх морожені тільця <…> відвезуть на сільський цвинтар. Мама сказала, що у них у льосі лишилось лише 2 кормових буряка. У брата Афанасія є ще буряки, але він живе за 12 кілометрів, а сили дійти туди у мами вже не було, вона боялась, що по дорозі може впасти і змерзнути, лишивши дітей самих”.
Мати також розповіла, що у Химівці був ДОПР (“Дом принудительных работ”) Артемівської тюрми. Там у колишній панській садибі арештанти обробляли землю.
“Коли настала голодовка, охорона розбіглася і в’язні лишилися один на один зі своєю долею. Спочатку грабували на дорогах, а потім почали ще не опухлих з голоду людей красти, вбивати і їсти. Потім тільки я зрозумів чому так тихо було в тій Химівці, і як мені пощастило все-таки нею пройти”.
Свідок тих подій каже, що взимку 1933-го у Званівці милостиню подавали лише дітям.
“В селі на вулицях стояла мертва тиша. Інколи проходив голодний старий чоловік, бабуся, або діти, просячи милостиню. Старим не подавали. Давали по сухарику дітям”.
Бачив Михайло Дейнега й купи трупів, які щодня, абияк, вивозили ховати в загальній ямі на місцевому цвинтарі.
“Я вперше побачив, як з лікарні, що <…> тепер стала мертвим покоєм, вивозили на цвинтар морожені трупи, як-небудь накидані на гарбу, деякі в спідній білизні, а деякі навіть просто голі. І таке було кожного дня! Комок підступає до горла, коли згадую про це навіть через 70 років! А тоді!…”
Михайло теж згадує Григорія Любченка, про якого розповідала Катерина Литвинова (Максименко).
“Найбільше горя викликала поява колишнього першого парубка нашого села, красеня й веселуна Любченка Григорія. Впізнати його було важко, він зайшов худий, блідий, зарослий бородою, з довгим по плечі нечесаним волоссям, привітався зі мною. Я спитав: “Як справи?” “Справи голодні” – відповів Гриша – “пережив смерть всієї рідні, але може й виживу до весни. Чув, що Сталін прислав на Україну Кагановича, який вигріб чисто все зерно у людей та відправив у Німеччину, міняти на якісь там машини”. Він пішов, а я заридав від болю в душі, від горя, яке вчинили наші керівники простому народу-трудівнику, від розпуки і безвихіддя”.
Харчі, які привіз юнак, мати ретельно розділила на найменші порції кожному на день. Але вони танули, і родина розуміла, що треба щось робити. І хлопець згадав, що торік отримав 2 золотих монеті ще царських часів від бабусі перед її смертю. Виявилось, що з однієї монети мати зробила коронки на зуби, а іншу сховала десь у щілині, а де – забула.
“Весь день я ламав серед зими глиняні шви на горищі, а все ж знайшов! Скільки було радості, адже то була надія на врятування рідних від голодної смерті! З тим скарбом і поїхав я до Артемівська, зупинився у двоюрідної сестри. На другий день пішли ми в “Торгзін”.
Для довідки:Торгзін — від словосполучення “торгівля з іноземцями”: мережа магазинів, де за валюту чи золото можна було купити будь-які товари, зазвичай недоступні для місцевих мешканців.
За ту монету хлопець отримав 9 карбованців 72 копійки.
“Я закупив 5 кілограмів вермішелі. Дали нам тоді 50 кг муки, 3 кг вермішелі, ще чогось, вже не пам’ятаю. Наступного дня я взяв з собою пуд муки, всі продукти і поїхав додому. Не можливо передати радість мами, братів, сестри, коли вони відчули надію на врятування від голодної смерті! ”
Михайло Дейнега констатує: у Званівці померли багато людей. А ті, хто залишився, були морально скалічені.
“Пам’ятаю, що коли приїхав на літні вакації, дуже рідко можна було побачити когось із знайомих. Взагалі людей у селі лишилось мало, і ті були якісь худі, виснажені, повільно рухались, як примари. <…> Деякі з тих, що пережили голод, були заклопотані собою, весь час жили в чеканні, що таке повториться знову і знову. Жах голоду не пройшов. І вже нічого казати про сміх, веселощі та жарти”.
Тож званівець Михайло Дейнега, освічений та досвідчений чоловік, який пройшов Другу світову та оселився в нинішній Росії (звідки й надходили розпорядження про штучний голод), резюмує:
“Як можна було нанести людям таке горе? Як можна так ставитися Владі до своїх людей! А вони ж лишилися без покарання! Їх не хвилює совість, їм байдуже безвинно загублені мільйони братів-українців. Це вони, керівники вищих ешелонів влади, штучно вчинили такий злочин, і ми, ті, що залишилися живими, проклинаємо їх і будемо проклинати поки живі”.
Читайте також: