Військо не має статі: як українки завойовують своє місце в армії та з якими проблемами борються

Жінок у лавах ЗСУ — понад 40 тисяч, з них 5 тисяч воюють на передовій. Часом їм доводиться стикатися не лише зі зверхнім ставленням чоловіків, а й шукати форму, спорядження та навіть зручну спідню білизну. Адже на рівні держави ще не розробили речей, які враховували б особливості жіночого тіла. Ми поспілкувалися з військовослужбовицями, які зараз служать на Донеччині, й розпитали, як сьогодні вони борються за свої права в армії.

“Зараз в армії є гендерна рівність”

24-річна Анастасія Прохорчук з позивним “Квітка” стала до лав Збройних сил України 2016-го. Тоді вона вступила до військового інституту Київського національного університету ім. Т.Шевченка. Перед відкритим наступом Росії дівчина вже була офіцеркою та два роки служила у військовій частині.

Повномасштабну війну “Квітка” зустріла на сході.

“Для когось повномасштабна війна  почалася 24 лютого, а для нас вона вже почалася 23-го. Тому що нас ніхто не попереджав, що саме буде, але вже ми були в готовності.  Я була на той час вже в Донецькій області,  це десь напевно перетин Донецької і Луганської областей: є таке село, в якому зараз точаться бої —  Спірне”, — розповідає Анастасія Прохорчук. 

За спеціальністю “Квітка” — військова психологиня. Її завдання на позиції — бути “жилетом”, в який можна сказати: “Мені погано” чи поділитися наболілим.

“Багато людей (особливо чоловіків) ніколи не плачуть, але дуже [складно] переносять усе це. Вони часто замикаються в собі. Вони уособлюють таких ведмедиків, які спускаються в барлогу всередині себе, сидять і просиджують якийсь певний стан”, — каже військова.

Анастасія — не єдина дівчина у підрозділі. Поруч із нею служать жінки різного віку й різних спеціальностей.

“Зараз є гендерна рівність в армії. Це те, що є напевно і в арміях НАТО. То зараз жінки можуть навіть командиром взводу бути. Я не знаю дівчину зі своєї практики, щоб вона була командиром роти, але я знаю, що є жінки, які обіймають вже такі посади “великих зірок”. Тобто вони вже на рівні з чоловіками, і це дуже приємно. Я бачила багато мужніх дівчат, які тягнуть поранених, рятують їх і роблять це дуже швидко. Вони просто неймовірні”, — розповідає співрозмовниця.

За роки служби, каже Анастасія Прохорчук, не відчувала жодних поблажок від командування тільки через свою стать. Адже відразу зарекомендувала себе в колективі як “сталеву” дівчину. На передовій вона пробула рік, і лише кілька тижнів тому взяла семиденну відпустку, аби побачити рідних.

Попри те, що жінки воюють пліч-о-пліч з чоловіками, вони потребують речей, якими поки не забезпечує держава. Передусім, це форма. Адже той стандарт, що видають у ЗСУ, розроблений для чоловіків. 

“Чоловіки трохи фізіологічно відрізняються, і в них є така штука як спеціальна кишенька, наприклад, на штанах. І коли ти сідаєш —  блискавка просто випирає. Тобто для дівчини це, по-перше, непрактично, а, по-друге, проблема з посадкою штанів.  Обрати [форму] раніше можливості не було, тому мали задовольнятися тим, що мали”, — ділиться Анастасія.

Жіночою формою вже під час великої війни її забезпечив проєкт Arm Women Now. Його влітку минулого року заснувала депутатка Київської міськради Ірина Никорак.

“Її внесок (Ірини Никорак, — ред.) дорівнює тому, чим нас забезпечує армія. Тобто хлопців забезпечують спідньою білизною, натільною білизною, флісками, формою і бушлатом. Це все зробила Іра для нас, для жінок”, — каже “Квітка”.

Ще одна жіноча потреба, яку поки не закриває центральна влада — полегшені бронеплити. Їх разом із плитоноскою дівчині подарував співак (а нині теж боєць ЗСУ) Андрій Хливнюк, з яким вона познайомилась у Краматорську.

Після перемоги Анастасія Прохорчук не відкидає варіанту повернутися до цивільного життя, втім щонайменше до 2025 року точно буде служити, адже має підписаний контракт.

“Перемога — це відчуття щастя. Відчуття того, що все закінчилось і все це було не дарма, тобто не треба знецінювати втрати. Хочу купити собі вишиванку, щоб потім вийти у той святковий для всієї України день у берцях, штанах і вишиванці”, — каже бійчиня.

“Побратими думали, що витримаю на війні кілька тижнів, проте тут я вже пів року”

Анна Добровольська з позивним “Вільна” у свої 22 — лейтенантка й заступниця командира роти з морально-психологічного забезпечення. Коли почалося повномасштабне вторгнення, вона вчилася на магістратурі в Національній академії внутрішніх справ України й хотіла бути кваліфікованою юристкою. Дівчина закінчила військову кафедру, тож на момент великої війни вже мала звання молодшого лейтенанта.

Піти на війну Анна вирішила в липні минулого року. Головною мотивацією для неї стали батьки — кадрові військові.

“Батько в мене почав службу з 2015 року. А мама — з 2017-го. Вони були в АТО. Моя мама сиділа на передовій в окопах. Під час повномасштабного вторгнення мій батько тримав оборону Чернігова. Там не було зв’язку з ним, їх взяли в кільце. Дуже переживала за них”, — розповідає “Вільна”. 

Таке її рішення батьки прийняли, хоча й нервували, зізнається дівчина. Водночас давали їй поради щодо служби та ділилися досвідом, аби звикнути до реалій війни було трохи легше.

“Більше навіть хвилювався батько, ніж мати. Бо він знає, як ставляться до жінок: не всі їх сприймають і не всі ставляться з повагою. І він розумів, що це буде дуже тяжко. Але батьки відпустили й дуже пишаються”, — пригадує Анна Добровольська. 

Уже більш ніж пів року вона служить на Донеччині й не приховує: перші кілька місяців справді виникало чимало труднощів.

“Адаптація проходила дуже тяжко, тому що я дівчина, мені 22 роки. І я перший раз потрапила, по-перше, на військову службу, по-друге — відразу в зону бойових дій у Донецьку область. Спочатку, звичайно, мені було дуже лячно від вибухів, які дуже поряд були. Найтяжче —  це напевно побут, до якого ти звикаєш. Тобто вже немає того комфортного життя, яке було раніше”, — ділиться співрозмовниця. 

У своєму підрозділі серед жінок Анна — наймолодша. Тож побратими спочатку ставилися до неї дещо скептично. Втім згодом свою думку змінили.

“Ми нещодавно розмовляли з хлопцями, і вони казали мені, що згадували мене в перший день, коли я з’явилася. Тоді всі казали: “Їй 22 роки, вона відразу тут, на передовій”. І не вірив багато хто: казали, що побуду там декілька тижнів — місяць, щоб отримати статус учасника бойових дій і поїду назад додому до Києва. Але я вже пів року служу, і вони з гордістю це казали, бо небагато дівчат, особливо мого віку”, — пригадує “Вільна”.

Щоб не проходити службу у більшій на кілька розмірів чоловічій формі — Анні підшили мамин однострій. Згодом жіночу форму й полегшені бронеплити дівчині передали волонтери.

“Все в армії підлаштоване тільки для чоловіків на даний момент. Жіночої форми, звичайно, немає. Якихось побутових речей теж. Жінки купляють самі. Дуже допомагають волонтери. Зокрема, проєкт Arm Women Now і “Землячки”, — каже дівчина.

• Жінкам в армії видають чоловічі труси та не видають тампонів, тож з цим допомагають волонтери: куди можна звернутись

Наразі “Вільна” ще не вирішила, чим займатиметься після перемоги: стане практикуючою юристкою чи залишиться у ЗСУ. Втім найдужче хоче більше ніколи надовго не розставатися з батьками.

“Відразу після перемоги я не буду покидати службу в Збройних силах, а там вже побачимо. Перемога для мене — це коли останній російський окупант залишить наші кордони. Коли ми повернемо свої землі. І, звісно, коли більше не треба буде розлучатися зі своїми рідними”, — підсумовує Анна Добровольська. 

Нагадаємо, нещодавно журналісти Вільного радіо поспілкувалися з бійцем ЗСУ, який до останнього утримував Соледар. Він розповів про мотивацію “вагнерівців” і тактику штурмів, а також проблеми, які завадили зупинити окупантів під Соледаром.

Читайте також:

• Доставляють попри обстріли: як столична пекарня безкоштовно пече хліб для Бахмута (фоторепортаж)
• “Ми зможемо все відбудувати, але ці виродки ніколи не відмиються від ганьби”: розповідь людини, яка повертає інтернет після обстрілів 
• “Наша унікальність — довіра”: як працює київський шелтер для переселенців “Додому” та чим він особливий (репортаж)