“Зекам з “Вагнера” було начхати, від кого померти”: інтерв’ю з бійцем ЗСУ, який до останнього утримував Соледар
Львів’янин Максим з початку повномасштабного вторгнення боронить державу від окупантів у лавах 128-ї гірсько-штурмової бригади. У грудні він стримував навалу “вагнерівців” під Соледаром і бачив, як вони воюють. Він розповів про їхню мотивацію і тактику штурмів, а також проблеми, які завадили зупинити окупантів під Соледаром.
Зазначимо, думки, які ви прочитаєте нижче викладені бійцем нижньої ланки, який воює на передовій та це його бачення ситуації, а не загальна картина, якою володіє тільки командування.
Прізвище та обличчя захисника ми не розкриваємо на його прохання.
На яких напрямках Ви встигли побувати за час повномасштабної війни?
Запоріжжя, Херсонська та Донецька області. На початку грудня 2022 року нашу бригаду перекинули під Соледар.
У місті вже довго немає світла, газу та води. Як Ви вирішували для себе базові потреби?
Вода в нас бутильована, яку привозили. Газ — брали 5-літрові газові балони, або маленькі балончики по 250 мілілітрів для туристичних пальників, щоб хоча б чаю розігріти. Коли на якійсь позиції ми надовго засідали, то брали такі великі балони з собою, які в селах зазвичай підключають до плит. А техніку заряджали від генераторів.
Скільки ви тримали позиції під Соледаром?
Десь місяць. Основна наша маса була у селі під Соледаром. З цього села йшла дорога на Бахмут, і біля тієї дороги були накопані позиції. Тому ще тримали таке напівколо біля села, а по той бік дороги вже сиділи орки (російські військові, — ред.).
Доводилось брати участь у вуличних боях або тільки у полях?
Більшість боїв були в полях.
Чим росіяни гатили по Вас?
По нас постійно били двома мінометами та двома САУ (самохідними артилерійськими установками, — ред.). Час від часу ще приїжджав та гатив танк. Лише раз за місяць окупанти наважилися зайти на нас авіацією.
Найбільше вони просто йшли піхотою під Соледаром. Це дуже контрастувало з попереднім моїм напрямком. На Херсоні артилерія працювала дуже щільно, танків багато їздило, авіація літала постійно, а піхота, навпаки, майже не вилазила з окопів.
Яка зброя створювала найбільше проблем?
Напевно, танк. Річ у тому, що коли гатить міномет або САУшка, то ти чуєш “вихід” (залп, — ред.) і є час відреагувати, поки воно долетить. Складність танків у тому, що спочатку прилітає снаряд, а потім ти вже чуєш “вихід”. Плюс вони б’ють прямим наведенням, і якщо постріл був прямо в тебе, то все. Заховатись можна встигнути вже тільки від другого пострілу.
Безпілотників їхніх не було?
“Орлани” вони взагалі не використовували. Тільки звичайні коптери пускали та дивилися позиції, коригували артилерію та просування штурмових груп.
У вас було чим збивати ці безпілотники?
Звичайно, в нас були автомати. Над позиціями вони висять зазвичай у метрах 100-200 над землею. На висоті до 100 метрів без проблем можна збити автоматом, а до 150 та 200 метрів вже 50/50, як пощастить. Вище 200 метрів можна навіть не стріляти вже.
Коли ви бачите відео з наших безпілотників, як у них стріляють окупанти та нічого не можуть їм зробити — це через те, що вони висять на висоті 500-600 метрів і мають гарну камеру з зумом.
Яку тактику штурмів окупанти використовували проти вас?
Як вони робили: виходять з самого ранку, як тільки починає щось виднішати, та йдуть до пізнього вечора, коли вже нічого не видно. Це були групи десь по 15-20 людей, періодичність між новими групами була 30-40 хвилин десь, хоча бувало і більше.
Групи ці завжди були однаковими: перші пів дня йшли тільки зеки-“вагнерівці”, яких споряджали боєприпасами, гранатами та всім, чим могли.
Коли з групи вже залишалось 1-2 людини, вони розуміли, що дійшли до своєї максимальної межі та в’язали білі стрічки чи скотч на дерева або все, що могли знайти поряд. Таким чином вони відмічали, де зупинились. Завдяки цьому наступна група вже орієнтувалась, куди змогли дійти їхні попередники.
Що змінювалось у другій половині дня?
В якийсь момент навала зеків закінчувалась і починали йти професійні “вагнерівці”. Вони йшли вже не так важко споряджені та просто підбирали патрони та все, що їм необхідно, з тіл зеків. Це ще одна з причин, чому зеки в’язали стрічки — щоб найманці знали, де шукати боєприпаси.
Досвідчені “вагнерівці” заходили у незручний час, коли в нас уже закінчувались патрони та не вистачало часу зарядитися. Також зброя вже заклинювала, бо була дуже нечищена.
Як можна зрозуміти, що на вас йдуть не зеки без бойового досвіду, а професійні найманці?
Та навіть по їхньому руху: якщо зеки просто біжать аби як напролом, то ті пересуваються доволі тактично. Вони нікуди не поспішають, рухаються повільно, грамотно та обережно. З собою вони брали тільки заряджений автомат: відстрілювались по нас, відходили до трупів зеків, брали набої та знову йшли на нас.
Контрактну армію Ви не бачили?
Ні, всіх тих, кого вивезли з Херсона — ми їх жодного разу не бачили. Там тільки професійні “вагнерівці” та зеки на всьому напрямку працюють.
Якби не було ув’язнених з ПВК “Вагнер”, чи було б легше воювати тільки з контрактною армією, як це було у Вас на Херсонському напрямку?
Не знаю, я не бачу перешкод, які б завадили їм так само слати у штурми групи регулярної армії замість зеків та давити кількістю.
Вночі було спокійніше?
Вночі вони взагалі не лізли, всі рухи були вдень. Тільки час від часу міномет працював або ще щось з артилерії.
Це зараз побратимам складніше в Бахмуті, бо “вагнерам” з тепловізорами легше рухатись приватним сектором саме вночі.
А на вас ці групи бігли по відкритих полях?
Ні, в основному вони рухались посадками та балкою. Вона була величезна, кілометрів 5-10, і на початку цієї балки зі свого боку вони вночі завозили зеків і групувались там. А коли вже починало виднішати, вони вилазили з балки та бігли на нас.
Що найбільше дивувало Вас у поведінці штурмових груп загарбників?
Їхня неадекватність. Ось іде група з 15 людей, ми майже всіх “мінуснули” (ліквідували, — ред.), залишається останній. Він з простріляними ногами, тілом, тобто може тільки повзти. Однак це не заважало йому повзти саме в наш бік і продовжувати навіть відстрілюватись.
Коли такий поранений доповзав до своїх загиблих, то стягував тіла й ховався за ними. І продовжував відстрілюватися з цієї купи трупів, яку він наскладав.
Тіла важко прострелити в такому випадку?
Якщо стріляти просто з автомата, то важко. Бо мало того, що вони у броні лежать, плюс є ж товсті, а якщо худі, то в них є кістки. Пробиває лише важка зброя.
Як думаєте, в чому їхня мотивація так завзято бігти?
Багато хто каже, що зекам у лавах “вагнерівців” Пригожин (керівник ПВК “Вагнера”, — ред.) дозволяє вживати наркотики. Якщо ні, то я сам не розумію, яка мотивація в них може бути. Вони повинні розуміти, що їх відправляють на м’ясо, і якщо вони навіть повернуться зі штурму, то підуть знов у наступній групі або їх свої ж професійні “вагнерівці” розстріляють.
Можливо, вони це і розуміють, тому й лізуть, бо їм начхати, від кого померти.
Хвилі ув’язнених йшли на смерть, щоб виявляти вогневі позиції ЗСУ?
Це задача найпершої групи. Вони вступають у контакт та виявляють, де наші позиції. Більшість гине, але хоч хтось повинен повернутися та доповісти, звідки ми їх відстрілюємо. Наступні всі групи вже йдуть одночасно з обстрілом наших позицій з мінометів або САУ.
Коли їм залишалося добігти метрів 100 до наших позицій, то шум артилерії вщухав, щоб не зачепити своїх.
Загальна тактика хвиль була такою, щоб взяти нас змором.
В окупантів є ще якісь переваги над ЗСУ, крім кількості людей?
Росіяни йдуть на нас та доходять до межі, за якою ми їм уже фізично не даємо просуватися. В цей момент декілька людей залишаються на відносно безпечній відстані від нас та починають копати. Один росіянин буквально за пару годин викопує собі такий окоп, що в ньому не лежати, а стояти можна.
Якщо згадати досвід Херсонської операції, коли ми їх відкинули з першої лінії оборони десь на 50-70 кілометрів, то тоді почалася погана погода з дощем і туманом на 3 дні. За цей час вони майже встигли викопати нову повноцінну лінію оборони з системою окопів, ходами сполучення та всім іншим.
Як наші риють окопи?
Їх заганяють у посадку та кажуть, що тут треба тримати оборону. Наші копають цілий день і за цей час встигають викопати окопи десь по коліно максимум. Це завжди триває до перших обстрілів нових позицій. Тоді вони за пів години викопують такі окопи, що для того, щоб визирнути, треба підставляти табуретку.
Чому так повільно риють?
Вони лінуються, бо звикли, що зазвичай заходять на готові позиції, а тут доводиться копати. Окупант же чудово розуміє, що якщо він швидко не викопає собі окоп, ми вгатимо, і від нього нічого не залишиться.
Ви гатили по тих, хто риє окопи?
Вони рили так, щоб з позицій ми їх не бачили, а з тих самих мінометів нам стріляти по них не дозволяли.
Чому?
Не резонно стріляти з міномета по трьох орках (російських військових, — ред.). Бо зрозуміло, що з першої міни влучити точно неможливо. Спочатку треба десь три міни, щоб пристрілятися, а потім стільки ж відпрацювати по цілі.
На трьох окупантів витрачати до восьми мін — це занадто.
Тобто боєприпаси доводилось берегти?
Та ні, це просто для мобілізованих чи зеків. А так один наш міномет під Соледаром вистрілював близько 200 мін за день. Таких у нас зазвичай було пару, а ще ж була великокаліберна артилерія.
Як в умовах постійних обстрілів давати відсіч окупантам, які біжать на вас?
Артилерія зазвичай не гатила так, що аж голову підняти не можна. До того ж ти чуєш “вихід”, та й окупанти не такі вже й точні. Такого, щоб снаряд залітав просто в окоп, майже не буває. Зазвичай це перельот, недольот або десь ліворуч чи праворуч.
Тому між цими не завжди влучними пострілами артилерії можна спокійно висовувати голову на 1-2 хвилини та дивитися, що там робиться та де вони йдуть.
Вони хоч іноді евакуюють своїх поранених?
Коли нас вже відтіснили з Яковлівки (село на схід від Соледара, — ред.), ми зайняли позиції перед в’їздом, зробили пости та постійно літали квадрокоптерами, щоб дивитись, де вони та що роблять. Ми бачили, як вони йшли по наших старих позиціях.
Коли ми помітили чергову таку групу, наші міномети як завжди почали по них працювати. Вони порозбігалися хто куди, але одного ми поранили. Він там валявся, щось намагався зробити собі. До нього підбігли двоє інших військових, почали його перев’язувати та почули ще “вихід” нашого міномета. Перший одразу втік, другий намагався витягти пораненого, але наша міна впала за метр від нього. Більше вони не рухались і ніхто не намагався надати їм допомогу.
Хоча коли вони через посадку тікали від нашого міномета, ми бачили, як і поранених несли, і як на одній нозі там хтось стрибав.
А померлих вони залишали всіх?
Знову ж таки, коли ми відійшли та стали вже між Яковлівкою та Веселим (на північний схід від Соледара, — ред.), а окупанти зайняли наші позиції, то ми навіть не з безпілотника, а з посту побачили рух. В наші старі окопи прийшли близько 10 росіян. Міномети відпрацювали по них, руху більше не було. Ми підняли “квадрик”, подивилися, що всі вони загинули.
За пару годин туди прийшли ще троє загарбників і намагалися відтягти до себе тіла своїх померлих, але двох з них ми поранили, тож нічого в них не вийшло.
Як виглядає пост?
Це просто окопана позиція, з якої хлопці з біноклем по черзі чергують, умовно кажучи. Ми на той момент були в новій посадці, яка була трохи на висоті, далі поле десь два з половиною кілометри та стара посадка, де вже були окупанти. Тому їх дуже добре було видно з посту.
А як у ЗСУ з евакуацією поранених?
Коли в нас є поранені, то спочатку ми надаємо домедичну допомогу, накладаємо турнікети, бинтуємо та інше. А потім передаємо їх евакуаційній групі.
Єдине, коли орки (російські військові, — ред.) починали дуже потужно тиснути, ми мусили залишати тіла наших загиблих. Бо якби ми ще затримувались витягати тіла, то було б набагато більше загиблих.
Під Соледаром у ЗСУ було більше мобілізованих чи контрактних військових? Як це впливало на хід боїв?
Після Херсона нам дали багато мобілізованих, і було дуже мало часу попрацювати з ними, може тиждень, максимум два. Це дуже маленький термін і це дуже погано впливало на бойові дії.
Коли нас перевели в Донецьку область, через 2 дні ми вже опинились на позиціях. Нові бійці не були до цього готові. Коли починався обстріл, вони опускали голову вниз та сиділи так до фіналу обстрілу. Голову піднімали тільки коли закінчувався обстріл, а орки (російські військові, — ред.) вже були за 70 метрів від них.
Я розумію їх: людина 40 років, десь ходила булочки продавала, біди не знала, а тут його забрали та кинули у пекло одразу. Треба давати хоча б 3-4 місяці на підготовку.
Якщо підсумувати: які головні помилки були у ЗСУ в обороні Соледарського напрямку?
Головна помилка — в мобілізованих, яким давали мало часу на підготовку.
Ще одна помилка також була пов’язана з підготовкою мобілізованих. Це коли зі штурмової групи залишається один окупант, який вже повзе, і всі 15 наших людей відкривають по ньому вогонь. Його вбивають, так, але коли йде наступна група, у нас всіх розряджені магазини.
Хтось починає скаржитись: “Нам хана, патронів немає”. А воно все є, просто треба не панікувати, а працювати грамотно. Один стріляє, інші перезаряджаються, відкривають цинки з патронами та чистять зброю.
Ще помилка в тому, що не завжди були підготовлені позиції для оборони. Коли нам доводилось відходити, нам просто казали, що треба утримувати посадку, в яку ми відійшли.
Останній недолік — наші дуже мало мінують. Коли ми відійшли в іншу посадку, можна ж було замінувати ту, з якої ми вийшли, а цього не робили. Натомість окупанти дуже багато мінують, я з цим часто стикався на Херсонському напрямку.
Хіба старші за званням не можуть контролювати мобілізованих?
Вони присутні, але одна справа казати їм щось у спокійних обставинах, а зовсім інша — під час бою. Коли окупанти лізуть, ти ж не докричишся, що не треба викидати одразу всі гранати та вистрілювати всі набої.
Мобілізовані в таких випадках на адреналіні — складно працювати з панікою та браком досвіду.
Коли ви вийшли з Соледара?
30 грудня.
Що Вас найбільше вразило у битві під Соледаром?
Наші міномети — вони працювали дуже щільно та інтенсивно. Один міномет робив щодня десь по 50-60 поранених та десь від 70 до 100 померлих окупантів.
Там працюють дуже навчені хлопці. Вони стоять десь за 2-3 кілометри від наших позицій, і їм зазвичай вистачає однієї міни, щоб пристрілятися. Тобто одна міна “приходить”, ми даємо корегування, і друга міна вже дуже часто влучає в ціль.
Ви згодні з фразою “або ми їх, або вони нас”?
По факту так і є, тільки ще мало хто це розуміє.
***
Нагадаємо, нещодавно ми брали інтерв’ю у військового ЗСУ з Краматорська Дмитра Павлова, який роками не міг наважитись на камінг-аут. Зробити важливий для себе крок хлопець зміг після тяжкого поранення, якого дістав на передовій.
Читайте також:
133