Журналіст, письменник, український дисидент Григорій Гайовий починав кар’єру на Донбасі у 1950-х. Саме тутешні партійні функціонери підвели його під арешт та саме тут його судили як небезпечного державного злочинця. А після відсидки чоловіка 20 років позбавляли права на працю.
4 лютого дисидент, журналіст, літератор Григорій Гайовий відзначає 88 років. У світі літератури його знають як Гриця Гайового.
63 роки тому журналіста заарештували та судили на Луганщині за інакодумство. До цього він декілька років жив, навчався та працював у Макіївці на Донеччині. Про те, як все було, ми розпитали самого літератора.
“Мене судили у Луганську. Зробили мене особливо небезпечним державним злочинцем. А потім ще 20 років не допускали до роботи за спеціальністю, і я тинявся по різних роботах. Хоча в мене не було офіційного припису на те, щоб не допускати мене до роботи”, — згадує Григорій Гайовий.
На питання навіщо людині з критичним мисленням було ставати журналістом у тоталітарній країні, Григорій каже: сподівався висвітлювати якісь більш-менш нейтральні теми на кшталт довкілля та культури. А ще — хоч трішки доносити правду до читача.
“У ті часи вся друкована продукція нас переконувала в тому, що у нас життя світле, що ми живемо найкраще. І я думав, що як журналіст, маючи схильність до сатири й гумору, буду критикувати оті всі, м’яко кажучи, “недоліки” нашого життя. Я не включився в процес вихваляння тої тоталітарної системи”, — резюмує літератор.
Тож за що саме 25-річного радянського журналіста УРСР визнали особливо небезпечним злочинцем власної держави та запроторили до ГУЛАГу?
Григорій Титович народився 4 лютого 1937 року на Чернігівщині, у селі Степанівка Менського району.
Його батька репресували, коли хлопчику був лише рік, за необачне висловлювання про кандидата перед виборами. Тож Григорій зростав з тавром “син ворога народу” і, звісно, мусив це приховувати. Мати залишилася у скрутному становищі з трьома дітьми, тож на початку 1950-х хлопець після семирічки перебрався у Макіївку до батькової сестри. Там у 1955 році він із золотою медаллю закінчив десятирічну школу.
“Номер 38 — така зачухана, єдина україномовна школа, яка потім злилася з сусідньою російськомовною школою №4. Я, звичайно, ніде не зізнавався, тому що якби я сказав, що я син ворога народу, золотої медалі б не дали. І в університет я б теж не поступив”, — каже український дисидент.
Він згадує, як з україномовного середовища раптом опинився у зросійщеному.
“Я з дитинства розмовляв на сіверському діалекті української мови. Якось їду я там в трамваї, когось там зачепив і кажу: “Вибачте!” Бачу — всі на мене озираються, і мені так соромно зробилось, що я по-своєму, по-сільському сказав “вибачте”, а не “ізвінітє”. Такою була моя перша зустріч з оцим донбасівським російськомовним середовищем”, — розповідає про свої дитячі роки чоловік.
Григорій згадує: місцеві у Макіївці розмовляли в основному суржиком. Їх він називає “переселенцями” з різних регіонів, які тікали на Донбас, ховаючи своє минуле.
“У Донбасі було багато людей після революцій і так далі, які переховувались від переслідування: хтось був у Махна, інші у Петлюри. Вони змінювали свої прізвища. Я знав чимало таких людей, які мені зізнавались. Один дід був махновець, і каже: “Я навіть своїм онукам не кажу, де я був, щоб і їх, і мене не переслідували”. Всі намагалися розмовляти російською. Отака була обстановка з русифікацією”, — згадує Гриць Гайовий.
Багато хто на українському сході “обнуляв” і свою національність.
“Казали: “Ми — донбасівці”. Вже навіть не українці чи росіяни, а “донбасівці”. До речі, до росіян ставилися як до кацапів, не зовсім приязно. З Курської області чи Ярославської приїжджав, вони відрізнялися. І “коренні-напівкоренні донбасівці” не ідентифікували себе з росіянами”, — розповідає про Донетчину 1950-х чоловік.
У 1955 році Григорій вступив на факультет журналістики Київського університету. Тоді його про біографію ніхто не спитав, бо хлопець написав твір у формі гуморески, яка сподобалася самому деканові.
Студентом він опинився у колі першої хвилі шістдесятників, які особливо почали проявляти себе після XX з’їзду КПРС та радянської окупації Угорщини у 1956-му. Почалися арешти тих, кого Григорій знав особисто.
Після другого курсу навчання, у 1957-му він їде на журналістську практику в Макіївку. Згадує, як одного разу у матеріалі про циркові гастролі використав українське слово “мавпочка”.
“А потім на “летучці” розбирали: “Ах ти такий-сякий — українізм ужив!”, і літературний редактор не видалив це слово. Це було як дуже велика помилка, що я в газеті замість слова “обезьянка” написав слово “мавпочка”, — згадує чоловік.
А одного разу редакція газети “Макеевский рабочий” доручила йому написати нищівний матеріал про антипартійну групу Маленкова-Кагановича-Молотова.
“Сказали “А хвали Хрущова”. А я сказав, що вони всі з однієї банди, і я не можу “одного клейміть, а другого хваліть”. Але матеріал такий написав, отримав від них гарну характеристику, повернувся у Київ вже на 3 курс. А мені кажуть “А ми тебе будемо звільняти! Сигнал є. Напиши пояснювальну”. Я взяв і написав як воно все було”, — розповідає чоловік.
І та пояснювальна стала фактично доносом на самого себе, і успішного у навчанні юнака звільнили з університету того ж дня “за невиконання навчальної програми”. Згодом він з’ясував, що донос на нього написала у Макіївці третя секретарка міськкому партії, на прізвище Запорожець.
Те, що йому ліберальний декан обгрунтував звільнення таким чином, а не політичною причиною, давало надію хлопцю згодом поновитись на навчання та закінчити університет. Так воно і сталося вже у 1958, але для цього Григорію довелося відправитись на Львівщину та попрацювати у тамтешній газеті.
У 1961 році Григорій Гайовий закінчив університет та працював у Луганську в молодіжній газеті “Молодогвардієць”. Там писав на сільськогосподарські теми, де критикував де з гумором, де з сарказмом. На це отримав погрози, що якщо буде продовжувати в такому ж дусі, то “опиниться там само, де і його батько”.
“А за мною “хвіст” уже був та зробили на мене “дуту справу”, щоб, як я жартую, “капітан Абащенко майором став”. Йому дійсно присудили звання майора після нашої справи…”, — каже Гриць Гайовий.
Справу чекісти сфабрикували після його подорожі українськими та російськими містами. Тоді Григорій вів дорожні нотатки, куди записував і анекдоти про Микиту Хрущова. Ці мандри в КДБ розцінили як створення “антирадянської організації”. В гуртожиток до Гайового підселили таємного агента, який прочитав щоденники та доніс у КДБ.
Насправді 25-річного журналіста чекісти тримали у полі зору вже давно. Гайовому згадали, як він начебто хвалив радянського партійця, який виступав за незалежну радянську Україну, Льва Троцького, покривав антипартійників, критично висловлювався про Віссаріона Бєлінського, Карла Маркса та писав глузливі епіграми на викладачів марксизму-ленінізму. Цього в СРСР було достатньо, аби молоду людину засудили за кримінальною статтею.
Григорія Гайового відправили до таборів “Дубравлагу” у Мордовії. Там чоловік працював на різних роботах у табірному деревообробному комбінаті.
Всі радянські невільники у ГУЛАГу групувалися по земляцтвах, за національним принципом. За свідченням Григорія, на початку 1960-х у таборах Мордовії принаймні до 60% в’язнів були українцями. Разом з ним у тих таборах в той час сиділи Олекса Тихий, Данило Шумук та сотні інших українських дисидентів.
“Я там познайомився з близьким земляком, Лук’яненком. Ми продовжували спілкуватися тут, у Києві, й після того, як він став знаменитим діячем”, — каже чоловік.
Звільнився український дисидент у березні 1967 року.
Літератору на два десятиліття закрили шлях до інтелектуальної праці. І простим робітником теж не брали, бо мав вищу освіту. Тож він змушений був заробляти на життя сезонними роботами, працював вантажником, кочегаром.
Це змінилося лише наприкінці 1980-х. Гриць Гайовий все ж реалізувався у літературі як український поет і байкар, автор книжок сатири та гумору. Написав збірку поезій “Мордовські мотиви” та повість “Зірвані квіти”, очолює творче об’єднання сатириків та гумористів Київської організації Національної спілки письменників України.
Нині у нього є ще не видана книга, і вдома лежать ще багато примірників його книжок, які чекають на покупців та читачів. Але на це потрібна неабияка енергія та менеджерські навички, яких у байкаря зараз немає.
“Книжка готова вже, лежить років 15 у видавництві “Смолоскип”, і ніхто її не хоче видати, бо, кажуть, немає коштів. Мої спогади, матеріали, які я друкував, про процес, який я пройшов — матеріалу там дуже багато, в тому числі документального”, — каже наостанок український дисидент.