“У мене пів родини вбили. Одні похорони, інші.. Два мої будинки зруйнували. Я не могла сидіти у Чехії”, — каже Лілія Ярошевська з Сіверська, яка повернулася з-за кордону, аби підтримати бійців на передовій. Понад рік вона волонтерить на Бахмутському напрямку. Допомогу возить й місцевим, які не наважуються евакуюватись. Тут зустріла кохання — захисника Дмитра. Зараз Лілія допомагає йому на реабілітації після важкого поранення та вкотре готується до поїздки на рідну Донеччину.
Ще на початку російської військової агресії у 2014 році Лілії Ярошевській довелося покинути рідний Сіверськ. Спершу разом із рідними вона переїхала до Бучі на Київщину, а за декілька років — до Харкова.
“Волонтерити почала у 2019 році. У фейсбуці побачила пост, що був пошук хлопчика, який зник у Харкові. Поїхала на пошуки, людям треба було допомогти. Через три дні ми знайшли його загиблим. І з того все почалося. [Так я долучилася] до пошуково-рятувального загону “Мілена”, — згадує співрозмовниця.
Перед відкритим вторгненням росіян Лілія жила у Чехії, куди поїхала на заробітки. Та життя за кордоном не стало перешкодою для волонтерства.
“Від початку повномасштабної війни я їздила ще з Чехії. 2000 кілометрів в один бік, щоб відвозити дітям, місцевим і військовим допомогу. Я й автобусами передавала, й сама приїжджала. Знімала у Краматорську квартиру подобово. І з перевізниками домовлялась, платила, звичайно, свої гроші, щоб вони мене привезли”, — ділиться волонтерка.
Згодом Лілія долучилася до діяльності благодійної організації “БФ Дій Разом”.
“У мене є посвідчення волонтера цієї організації. Там немає такого, щоб був запит і з цієї організації когось відправляють. На початку ми займались й евакуацією. Але у мене є свої збори, своя звітність, свої поїздки [на Донеччину організовую] самостійно”, — каже співрозмовниця.
Перший рік повномасштабної війни видався для Лілії Ярошевської надважким емоційно. Їй довелося пережити втрату рідного брата та ще двох родичів.
“У мене у Бучі [російські військові] розстріляли рідного брата. Він був цивільним, просто їхав дітям за водою. Ми його довго шукали. Потім загинув племінник у Харківській області, йому було 10 рочків. Був ракетний удар, його досі не поховали. Ще один брат загинув у Кліщіївці. На позиції пробув два дні. Вони поїхали у Рівненську область з новою дружиною, його звідти призвали”, — розповідає Лілія.
Російська армія залишила волонтерку й без житла.
“Одне за одним. Все навалилось. Одні похорони, інші.. Племінник ще один у мене у полоні. Я зрозуміла, що треба допомагати нашим хлопцям. Як інакше? У мене пів родини вбили. Два мої будинки зруйнували [обстріли росіян] у Сіверську: з одного боку “приліт”, з іншого боку, з третього боку “приліт”, — зізнається співрозмовниця.
Навесні цього року Лілія вирішила повернутися в Україну.
“Вважаю, що тут я, мабуть, більше можу зробити для військових. Сидіти у Чехії, чекати, доки наші хлопці відвоюють? Ні, я так не можу. Або ми разом йдемо до перемоги, або ніхто не йде, і ми будемо сидіти під кацап*ми (росіянами, — ред.). Я не хочу в цю Росію”, — додає волонтерка.
За час відкритої війни Лілія об’їздила чимало населених пунктів на Бахмутському напрямку. Зокрема, Серебрянку, Званівку, Переїзне та рідний Сіверськ.
“Мені легше туди їздити, бо я там все знаю. Навіть якщо пішки, я знаю, де мені сховатися, якщо авіаудар. Якби у мене був свій транспорт, то я об’їжджала б більше сіл, маленьких якихось містечок у нас. На транспорті ти сів і поїхав, а не як я — у плитоносці та в касці бігаю. Пішки страшнувато. Бувало таке, що перевізники мене шукали. Зв’язку немає, тому ми домовлялись на певний час і місце, але я просто не встигала всіх людей обійти”, — розповідає співрозмовниця.
“Всю небезпеку розумію, але по-іншому не можу”,— так Лілія описує волонтерство на передовій Бахмутського напрямку. Не відмовилась їздити з допомогою додому і після контузії.
“Це був січень. У мене поганий зір — я не бачу далеко. І я не побачила наш танчик. І цей танчик, як стрельне. Боже, у мене кров із носу, мороз мінус 20, я у цій курточці, з цими торбами, не розумію, куди мені бігти взагалі. Просто розгубилась. Мене трусило, не знаю, днів три, справді було страшно”, — розповідає жінка.
Поїздки стали вже способом життя, каже волонтерка.
“Кожного разу, коли їду туди, мені трохи страшнувато. Бо я все ж одна у мами залишилась. Кожного разу думаєш, що ти можеш не повернутися. Приїжджаєш у місто, а у тебе адреналін грає. Ти розумієш, що і там, і там можуть вбити. У мене багато знайомих загинуло і волонтерів теж. Це такий стрес, але пройде декілька днів, а тобі хочеться назад. Мабуть, це вже такий спосіб життя”, — зазнається Лілія.
Найближчим часом Лілія вкотре поїде у Сіверськ. Там тривалий час немає води, світла та газу, але все ще залишаються десятки людей.
“Мені [волонтерська організація] Nova Ukraine дала грант на допомогу місцевим. Вони виділяють кошти на закупівлю медикаментів, продуктової допомоги чи гігієну. Тобто, на те, що треба людям [у першу чергу], та оплачують бензин. Зараз у Сіверськ не пропускають без прописки, але у мене вона є. Поки у Сіверську буду допомагати. Далі поки не знаю, бо мені трошки важко з Черкаської області їздити у Бахмутський район”, — зазначає волонтерка.
Під час однієї із волонтерських поїздок на Донеччині Лілія зустріла свого майбутнього хлопця Дмитра Модного. Він — військовий.
“У нього президентська бригада. Служить з 22 року. [У перші місяці] повномасштабної війни сам пішов у військкомат. У нього є “Золотий Хрест” — від Залужного отримав нагороду. Воював у Бахмутському районі. Він був на передовій, я була у Краматорську, волонтерила”, — каже жінка.
Пара разом вже понад пів року. Зараз Лілія живе у Черкаській області. Звідти родом її коханий.
“Діма отримав важке поранення у селі Роздолівка. Він був у комі, я його знайшла у Дніпрі у [лікарні] Мечникова. Тепер реабілітація. У нього ліва сторона не працює, ледве ходить. Реабілітація буде від 6 місяців до 6 років із його діагнозом”, — ділиться волонтерка.
Лілія нарікає: зараз українці значно менше підтримують волонтерські збори на потреби ЗСУ.
“На початку [повномасштабної війни] якось люди прям кинулись допомогти. Зараз цього немає. Мені соромно перед хлопцями, коли я відкриваю якийсь збір, і просто не донатять, а хлопці то чекають. Менше, набагато менше донатять. Мені соромно перед нашими хлопцями, що ми недостатньо їм допомагаємо”, — каже волонтерка.
Зараз Лілія збирає кошти для захисників, які воюють на Куп’янському напрямку, а також свого земляка.
“Микиту, він із Сіверська, відправляють на Авдіївку. Ми зібрали на каску, РПС (ремінно-плечову систему, — ред.), перчатки тактичні для нього. Половину зібрали, але це мало. Йому треба вже та швиденько. Я взагалі на загальну банку збираю. Тільки закрила збір на Херсон. Зараз у мене черга — бригади три, мабуть, чекають. Я не якась відома медійна людина, що збирає мільйони. Те, що я роблю, цього дуже мало. Мені хочеться допомагати більше”, — зазначає співрозмовниця.
Пошкоджені російськими обстрілами будинки у Сіверську. Відео: архів Лілії Ярошевської
В найближчих планах переселенки — свій центр допомоги.
“Мені знайомі дали дачу у Черкаській області. Хочу ще там зробити мініволонтерський центр, щоб місцеві, у яких рідні на війні, могли попросити про допомогу. Ще не зрозуміло, що і як буде”, — ділиться волонтерка.
Мешканці Бахмутського району можуть звернутись за допомогою до Лілії Ярошевської за її номером: 050 71 54 849.
Якщо ви маєте можливість та бажання підтримати збір волонтерки з Сіверська, зробити це можна за реквізитами:
Раніше ми розповідали про Дар’ю Євенко з Волновахи, яка допомагає військовим і дітям-сиротам.