Віталій Гатченко з Сіверська до середини квітня працював першим заступником голови громади. Отримавши повістку у Збройні сили, він не скористався бронню посадовця та не сховався за “білим білетом”. Як це — вперше стати солдатом на справжній війні у 48 років, після роботи у владному кабінеті — розповідає посадовець, який вже прийняв присягу.
Далі пряма мова Віталія Гатченка.
— Я в Збройних силах, цими днями вже їдемо “на передок”. І сам хотів йти добровольцем, та мені прийшла повістка. Коли Росія розпочала відкриту війну проти України, для мене це було досить сподівано. З 1991-го року я завжди знав, що буде війна, що Росія нам так просто не дасть спокій. Тому я завжди був на боці світла, на боці України.
З 24 лютого я думав йти чи в тероборону, чи добровольцем. У мене багато друзів у Збройних силах України. В одній з бригад мені одразу сказали, що вакансій у їх бригаді немає. Я ж без досвіду – не те що без бойового, а взагалі служби у військах. А у них там хвилі мобілізації та просто черги до військкоматів величезні.
Моя посада підлягає броні, на мене подавали такі документи. Яким чином я отримав повістку? Це питання не до мене. Але я радий, що так вийшло. Я поїхав у військкомат, сказав, що готовий.
В середині березня мені прийшла повістка. Сказали, щоб я зібрав речі та чекав на виклик. Десь за 3 тижні мені подзвонили, і я прибув до військкомату. У Бахмуті не було ніяких медичних комісій.
У мене є по здоров’ю обмеження. Вже тут, на місці керівниця медичної служби сказала, що не візьме мене. Я попросив спробувати (мовляв, якщо будуть проблеми зі здоров’ям, то тоді комісують), і мене взяли.
…Українці поділяються на дві категорії — це воїни та гречкосії. Коли приходить війна, всі українці-чоловіки мають бути воїнами. Мають згадати своє козацьке коріння, взяти до рук зброю та захищати свій дім, родину, свою Україну. Іншого виходу я не бачу.
В нашому взводі є люди з Львівщини, Запоріжжя, Одеси, Дніпра, Хмельницького, Вінниці, Житомира. Настрій впевнений, злість на ворога. І цей настрій одностайний — хоч ти російськомовний, хоч україномовний. Всі готові стояти до кінця та розуміють необхідність цього зараз. І всі розуміють, що Україна у нас одна.
Ніхто з нас ніколи не служив. І коли ми тільки приїхали, і нас вишикували в шеренгу, командир каже: “Хто сюди прибув примусом, хто хоче поїхати додому, зробіть 3 кроки вперед”. Ніхто не вийшов — фактично всі добровольці.
Тут народ настільки вмотивований бити ворога, не зважаючи звідки вони! Лежимо в наметі, 23 чоловіки, всі розмови — про поточну ситуацію. Я спочатку думав, треба якась політична підготовка, якісь там лекції. Але потім побачив, що не треба — тут самі люди кого хочеш “підкують”.
До речі, я у взводі найстарший за віком (сміється, — ред.) Середній вік хлопців — 30-35. Серед нас є звичайні хлопці, працівники банків, ресторанів, є комп’ютерщики. Посадовців поки що не зустрічав.
Там, де я зараз знаходжуся, теж бувають повітряні тривоги. Ми сьогодні 4 рази бігали у бункер. Тому просто хочеться виспатись. Живемо у наметі на 23 бійці. Хоча є казарма, але намет замаскований, у лісі, — це з міркувань безпеки. Душ раз на 3 дні.
Вдень маємо заняття: з основ тактичної та інженерної підготовки, безпеки бою. Звісно, фізична підготовка, був корисний курс тактичної медицини тощо. Покидали гранати, навчились стріляти, накладати джгути, — все! Це раніше було 2 місяці, пів року навчання. А зараз війна.
З дому я взяв теплі речі, предмети туалету, рушник, 2 пари зручного взуття, білизну, светр. Нам не вистачає амуніції — форм, розгрузок, бронежилетів, касок, аптечок. Ми самі маємо роздобути собі кровоспинні турнікети. Можливо, це проблеми з логістикою.
Але думаю, пояснення цьому інше: ми 3 роки до повномасштабного російського вторгнення напевно займалися не зовсім тим. В Україні в останні роки, схоже, ніхто не готувався до такого серйозно. У нас були реконструкції, будівництва. А як виявилося, армія чомусь не забезпечена повністю навіть амуніцією. Це моя думка — колишнього цивільного, який зараз має купляти елементи амуніції своїм коштом та звертатися до волонтерів.
Що варто очікувати Сіверській громаді? Там вже небезпечно. Враховуючи, що фронт до Сіверська досить близько, що по громаді вже є ворожі “прильоти” РСЗО, місцевим мешканцям я ще місяць тому радив евакуюватися — звертався зі своєї сторінки у Facebook. Звертався до тих, хто розуміє: найголовніша цінність у житті — це саме життя.
Мій товариш вивіз сім’ю, сам виїхав, але на декілька днів тимчасово повернувся, і як разі тоді до нього у двір прилетів реактивний касетний снаряд. Він настрашився, швидко поїхав, слава богу, що живий. Каже, що там і паркана немає біля дому, і будинок пошкоджений.
Чи є коригувальники у Сіверську? Звичайно. Там і Служба безпеки ловила таких, й перехоплювала електроніку. Гадаю, коригувальники сидять й у кабінетах.
“Парад колаборантів” серед посадовців Донеччини звичайно буде, я навіть знаю хто це буде. Я не буду називати імена, бо є спецслужби, які мусять спостерігати та упереджувати таке. В будь-якому випадку, я впевнений, що ми повернемося у ті райони, з яких тимчасово вийшли. І кожний відповість за свої дії або бездіяльність.
А ті, хто побоюється йти в армію захищати батьківщину — вони дочекаються, поки їх в “ту” армію заберуть на гарматне м’ясо, воювати проти України.
З міської ради зі мною ніхто не зв’язувався, навіть відпускні досі не виплатили. А от проукраїнська частина громади мене здивувала потужною моральною підтримкою: маса дзвінків, повідомлень — я не очікував. Такі люди дзвонили, писали, що я був здивований, я б і не подумав. Це було щиро, тому що я не можу ні на що впливати. І це найдорожче насправді.
Присягу я вже прийняв, є затверджений текст військової присяги. Ти стоїш перед строєм своїх товаришів по службі, зачитуєш присягу у присутності офіцерів та командира частини, потім ставиш підпис.
До речі, текст присяги дуже цікавий — ти присягаєш народові України! “Ніколи не зрадити українському народу!” Не знаю хто складав текст присяги (мабуть, ще хтось з Чорноволівської когорти), але це так сильно і так правильно! Особливо коли присяга звучить там, перед строєм, — аж мурашки йдуть.
А ви знаєте, чим відрізняється присяга в Україні та Росії? У нас ми присягаємо народові України, а там вони присягають Росії, як державі. А державу уособлює влада, з усіма її гілками. Ось така суттєва різниця: там присягають владі, а у нас — народові.
Ця війна Росії проти України алогічна у ХХI столітті! Вони просто варварськи стирають з земної поверхні наші міста, села, оселі. І історія перших 2-х місяців цієї війни показала: чи то південь України, чи то схід, чи північ — ніхто й ніде не чекає на “руський мир”, він ніде нікому не потрібний!
Нам у своїй хаті — своя правда, своя воля. Ми самі розберемося зі своїми політиками, олігархами, корупціонерами, зі спірними ситуаціями — самі, без будь-чиєї допомоги! І “свою хату” ми будемо захищати до останнього.
…Коли я виїжджав із Сіверська, усвідомлював, що можливо це надовго. У нас з товаришем там є яблуневий сад. Ми його обробили, напевно наші яблуньки вже квітнуть. Якщо він й постраждає, це не найстрашніше що може бути. Ми завжди висадимо новий, і будуть нові дерева й нові врожаї. Зараз головне — це наша перемога.
Читайте також: