Мешканка Маріуполя Юлія Баляба окрім основної роботи мала хобі — 2 онлайн-магазини. Коли почалась відкрита війна, дівчина з родиною провела у підвалах 25 днів. Їй пощастило евакуюватися, однак все, що мала, залишилось в окупованому місті. Зараз Юлія знову займається улюбленою справою. Частину прибутків передає українським військовим.
Переселенка з Вінниці Юлія Баляба 31 рік прожила в Маріуполі. Тут вона народилася, навчалася, працювала та вийшла заміж. До початку бойових дій в рідному місті вела активне життя.
“Мене завжди було багато в різних місцях. Я весь час кудись поспішала, щось робила. Працювала офіс-менеджеркою в айті-компанії та вела дитячі репетиторські класи з англійської. Знаходила час і для улюбленої справи. В Інстаграмі створила 2 брендових магазини: косметики зі США у 2018-му та сумок — у 2021 році. Мала і свій склад товарів, яких було доволі багато”, — розповідає Юлія.
Постійного доходу від онлайн-магазинів дівчина не мала. Це було просто хобі, адже її завжди цікавила мода, творчість, краса.
“Мені подобається якісна косметика. У своєму інтернет-магазині я пропонувала косметику відомого американського бренду: парфумовані спреї, парфуми, лосьйони для тіла тощо. А у магазині сумок я продавала доступний за ціною товар різних брендів”, — каже Юлія Баляба.
Життя маріупольчанки було цікавим та насиченим, аж поки повномасштабна війна не зруйнувала всі її плани.
Будинок Юлії знаходився в Лівобережному районі Маріуполя, неподалік від блокпостів. Саме цей район росіяни обстрілювали з першого дня війни.
“Ми з чоловіком відразу поїхали до батьків. В їхньому районі днів зо 5 ще було тихо. За цей час ми закупили харчі. Знали, що з міста виїхати не зможемо — вже нікого не випускали. Та й їхати десь було страшно. Думали, все буде добре, адже в 2014-му Маріуполь також був в обороні. Тому про всяк випадок ми запаслися водою та продуктами. І все це нам потім знадобилося”, — згадує дівчина.
Батьки Юлії жили на в’їзді в місто, тому незабаром росіяни почали обстрілювати й їхній район. З того часу родина перебралася у підвал.
“На поверхні неможливо було знаходитися. Район постійно обстрілювали, скрізь літали уламки снарядів. Ми ховалися в маленькому холодному й сирому підвалі. Перші кілька днів ще виходили на вулицю, щоб розпалити багаття і приготувати їжу. Далі обстріли ставали сильнішими, ми залишали укриття все рідше, і то на короткий час, щоб закип’ятити воду”, — розповідає Юлія.
Після 8 березня російські сили взяли Маріуполь в кільце та просунулися углиб міста. Юліна родина перестала виходити з підвалу. Дівчина згадує, що в темряві при свічках неможливо було відрізнити день від ночі. Було чутно, як у сусідні будинки влучали снаряди. В підвалі брязчали банки, падала штукатурка. Аж ось нарешті все стихло.
“За довгий час у підвалі ми знову вийшли на вулицю. Там був жах! Все розбите, будинки палали. Сусідній дім вщент зруйнований. Ми зрозуміли: залишатися далі небезпечно, і перебралися в бомбосховище лікарні, що неподалік. Там було безпечно, але лячно: багато людей з пораненнями, щоночі в мішках виносили мертвих. За 6 діб, які ми були у бомбосховищі, побачили багато жахливих речей”, — з сумом розповідає дівчина.
Про те, що Маріуполь частково окупований, Юлія дізналася тільки в укритті. У підвалі разом з ними ховалися від обстрілів і російські військові.
“Нас вони не чіпали, лише у чоловіків перевіряли документи й татуювання — шукали військових. Але ми їх все одно боялися. Коли вони проходили повз нас, ми опускали очі і тихенько сиділи. Ці люди зі зброєю, і хто знає, що буде далі. Ми просто намагалися вижити”, — розповідає Юлія.
25 діб Юлія та інші люди у сховищі залишалися без зв’язку зі світом. Однак пізніше дізналися, що є “зелені коридори”, якими можна виїхати з міста. Тож 18 березня Юлія з чоловіком ризикнули. Зібрали речі, забрали хатніх тварин і вирушили у невідомість.
“Краєвиди Маріуполя були жахливі: місто зруйноване вщент, навкруги згорілі та розбиті будівлі, все чорне. Просто на вулицях лежать мертві люди. Місто заполонили військові”, — згадує маріупольчанка.
Куди саме їхати, подружжя не знало. Доєдналися до інших автівок. Так їм пощастило потрапити до “зеленого коридору”.
“Ми пройшли через багато блокпостів. На кожному оглядали наші речі. У чоловіка перевіряли документи, телефон, татуювання. Однак потік машин у “коридорі” був занадто великий, тому часу прискіпуватися до кожного біженця військові не мали. Ми доїхали до волонтерського пункту в Запоріжжі. В мирний час ми діставалися туди з Маріуполя за 2 години, а тепер їхали цілий день”, — розповідає Юлія.
Вона згадує, як її здивувала різниця між двома сусідніми містами.
“Дивимося, у Запоріжжі зовсім інший світ. По вулицях спокійно ходять люди й ніхто не сидить у підвалах. Є світло, вода, зв’язок, інтернет. На якусь мить здалося, наче війни в Україні немає. Навіть від душі відлягло. Тут, у Запоріжжі, ми знову побачили, як сходить сонце. Без остраху гуляли вулицями міста. І все це стало для нас таким цінним”, — ділиться своїми враженнями маріупольчанка.
Із Запоріжжя Юлія з чоловіком поїхали до Вінниці. Тут щодня очікували на звістку з дому.
“Я довго не знала, що з моїм маріупольським будинком і складом товарів. Згодом дізналася: наш дім майже цілий. Косметика та сумки теж є. Мої батьки залишилися в Маріуполі, тож за всім приглянуть. А в мене тут (у Вінниці, — ред.) доступу до цього товару немає, хоча його залишилося багато — тисячі на 2 доларів”, — розповідає Юлія.
Дівчина зізнається: у перші місяці в евакуації було дуже сумно. Вона не знала, як їй жити та чим займатися. Допомога прийшла несподівано.
“Мені нічого не хотілося. Я дуже сумувала за домом. До того ж, як тільки приїхала у Вінницю, перехворіла ковідом. В той час мені допомогла психотерапія. А ще я дізналася, що кілька посилок з косметикою, які замовляла ще до [відкритої] війни, зависли на терміналі у Львові. Тобто до України вони доїхали, а до Маріуполя не потрапили. Тоді я відновила їх і переадресувала до Вінниці. Це було моїм порятунком”, — стверджує переселенка.
У травні Юлія отримала посилки та вже на новому місці зайнялася своєю улюбленою справою.
“Це стало для мене знаком, що я повинна продовжити свою справу. Після тривалої перерви я відкрила онлайн-магазин косметики, в якому все роблю сама. Закуповую товар, роблю фото, відео, пишу рекламні тексти, приймаю замовлення, спілкуюся з клієнтами, відправляю посилки. Частину своїх прибутків переказую на потреби української армії. Тут, у Вінниці, у мене з’явилася часточка мого довоєнного життя”, — хвалиться дівчина.
У Юлії з’явилися нові клієнти. Так вона поступово встала на ноги.
“Люди знають, що я приїхала з Маріуполя і зараз мені важко. Тому хочуть допомогти — купують у мене косметику, нові аромати. Завдяки своїй справі я повернулася до звичного життя. Знову стала тренуватися, малювати. У мене з’явилася нова ідея — перевести свій онлайн-магазин із хобі в бізнес, щоб він почав приносити постійний дохід. Для цього, звичайно, потрібно виділяти багато часу та коштів. Але гроші я поки що вкладати не можу, тому кожен день вкладаю свій час”, — розповідає переселенка.
Юлія зосередилась на цій ідеї та зараз працює над нею. Одного разу їй зателефонував менеджер онлайн-продажів із проекту USAID.
“Я вже й забула за цей проект, адже заявку подавала ще до [відкритої] війни. Мені повідомили: моє резюме їх зацікавило і мене запрошують на курси. Я була вдячна за таку можливість, хоча починати все спочатку було важко і лячно — війна залишила в моєму житті свій великий негативний слід. Але я все одно погодилася”, — розповідає Юлія.
Нові знання дівчина “вклала” у свій онлайн-магазин і отримала хороший результат — покупців значно побільшало. Тож у Юлії з’явилося ще більше сил, щоб рухатись далі. Тепер вона готова до розширення магазину.
Новою перемогою, яку дівчина здобула на курсах, став її командний проект “Стоп Стрес. UA”.
“Нам (учасникам курсу, — ред.) запропонували створити проєкт. Головна вимога — розробити його без вкладання жодних коштів. Лише свій час та знання. Ми вирішили створити онлайн-магазин антистресових товарів. Обрали категорії: творчість, дозвілля та спорт. Ці товари в нелегкий для українців час допоможуть здолати стрес та напругу”, — розповідає дівчина.
Над проєктом працювала команда переселенців зі сходу України — зі Слов’янська, Донецька, Авдіївки, а також із Чернігова. А сайт магазину створила сама Юлія.
“Це було дуже важко, довго, але у нас все вийшло. Поки на нашому сайті ще нічого не купили, адже ми його не так давно увімкнули. Ми вже знайшли постачальників товару, хоча зараз в Україні з ними складно. Є і сам товар”, — говорить керівниця антистресового проєкту.
Юлія вірить: одного дня вона неодмінно повернеться в Маріуполь. Дівчина з нетерпінням чекає на цю мить.
“Я бачила, яким став Маріуполь — там зараз нічого немає. Однак все одно хочу повернутися додому. Щоб мої діти жили в рідному місті, росли в будинку, який ми з чоловіком побудували, гуляли по саду, який я посадила. Я вірю, Маріуполь відбудують. І це буде прекрасне місто-Герой. Знаю, все у нас буде добре!”, — запевняє переселенка Юлія Баляба.
* * *
Нагадаємо, ще одна переселенка з Маріуполя Олена Баркова провела під обстрілами в рідному місті майже місяць. Разом зі своєю родиною вона тричі намагалась евакуюватись. Тепер на Полтавщині жінка відновлює бізнес і волонтерить.
Читайте також: