На долю 29-річної Маргарити Чумаченко з Бахмута випали нелегкі випробування. 8 років тому її чоловік загинув, захищаючи батьківщину. Свій біль Маргарита здолала заради сина, а згодом важливе місце в її житті посіла армія. Як і її загиблий чоловік, дівчина відправилась служити у Десантно-штурмові війська.
Про своє єдине кохання та його загибель, рішення служити в ДШВ та службу в українській армії Маргарита Чумаченко розповіла нашим журналістам. Далі — від першої особи.
— Я народилася в Бахмуті на Донеччині, який наразі також страждає від російської агресії. В рідному місті закінчила 11-ту школу. Тут же навчалася в індустріальному технікумі, звідкіля й перевелася на 3-й курс Дніпропетровської металургійної академії України. У виші познайомилася з Віктором — майбутнім цивільним чоловіком та батьком мого Сашка.
До вишу ми з Віктором вступили одночасно. Всі наші однокурсники навчалися разом ще з 1-го курсу, а ми були новенькі. Спочатку нікого серед них не знали, тому і товаришували вдвох. Робили все разом — сиділи за однією партою, готували курсові, ходили до магазину, варили їсти.
На другий рік ми стали зустрічатися. У нас з Віктором настільки все добре було, що ми навіть ніколи не сварилися. Згодом я завагітніла. Наразі розумію, що це був Божий дар, адже після загибелі Віктора у мене залишився наш син — копія свого батька, тільки колір очей мій.
Віктор мав друзів, які служили у 25-й бригаді Десантно-штурмових військ. Ця бригада була дислокована на Дніпропетровщині. Вони весь час розповідали йому цікаві історії про армію — і він загорівся бажанням служити.
Віктор так і не закінчив виш, його відрахували за власним бажанням. А у 2013 році пішов служити за контрактом. Він мав деякі проблеми зі здоров’ям, тому дуже довго проходив медкомісію. Але мрію служити в Десантно-штурмових військах не полишав. Говорив: “Хочу стрибати з парашутом. Хочу — і все”. І свого домігся.
26 вересня в 25-й бригаді ДШВ Віктор склав присягу, а через три дні, 29 вересня, у нас народився син. Тоді ще навіть ніхто і уявити собі не міг, що скоро буде війна (початок російського вторгнення в Україну у 2014 році, — ред.).
Нашого сина Сашка після його народження Віктор зрідка бачив — у проміжках, коли їх відпускали на декілька днів провідати рідних. Військовослужбовці — це люди, які собі не належать. Куди сказали, туди й поїхали.
На початку війни чоловіка відправили на завдання в Київ — на Майдан. Згодом їх відразу перекинули на Донеччину. За весь цей час ми з ним бачились, мабуть, рази 4. Як росте наш малюк, він в основному стежив по фотографіях.
Віктор навіть пропозицію мені зробив телефоном. Одного разу він зателефонував мені й каже: “Не знаю, як тобі це сказати, я нервую”. А потім видихнув і запитав: “Ти будеш моєю дружиною?”. Звісно, я погодилася, нащо було запитувати. Однак розписатися ми так і не встигли. Пройшло пів місяця — і Віктор загинув. Після цієї розмови до його загибелі ми з ним бачилися лише 1 раз.
Під час оборони Краматорська 25-та бригада ДШВ стояла на аеродромі. Тоді Віктора відпустили додому лише на тиждень. На цю відпустку у нас з ним були феєричні плани. Хотілося і море побачити, і всіх родичів відвідати. Коли ж Віктор приїхав, у нього зламалася самохідна артилерійська машина 2С9 “Нона”, яку десантують з літаків. Тому більшу частину відпустки він провів в ангарі, ремонтуючи “Нону”. З нами Віктор був лише 3-4 дні.
Того дня, коли він мав повернутися на службу, у мене на душі було неспокійно — гнітили якісь погані передчуття. Я попросила Віктора не їхати. Сказала йому: “Може вже достатньо? І так ти вже там понад пів року воюєш. Якась ротація повинна ж бути”. Він відповів, що зараз у них проблема з водіями, але командир пообіцяв, що ця поїздка буде останньою.
Була ніч, дитина вже спала. Віктор зібрав речі. Я хотіла його провести хоча б до машини, а він зупинив мене і сказав: “Не треба”. Обійняв і поїхав.
Після його повернення з відпустки 25-та бригада ДШВ одразу виїхала до Шахтарського району. Мобільного зв’язку не було зовсім, весь час “абонент був поза зоною досяжності”. Коли ж я отримувала повідомлення, що він знову на зв’язку, зайвий раз не телефонувала. Розуміла: раз він на зв’язку, значить живий. Віктор, щоб заспокоїти, телефонував раз на добу: “Я живий-здоровий. У мене все добре”.
4 серпня його телефон був весь день вимкнений. На другий день зв’язку з ним також не було. Лише 6 серпня мені зателефонував його товариш і сказав: “Віті більше немає. Вибач, що я його не зберіг”. Він повідомив, що 5 серпня загинув весь їхній екіпаж — 6 чоловік. Вижив лише один він. Його викинуло з машини ударною хвилею.
Саме перед цим Віктор з побратимами близько тижня були в оточенні під Шахтарськом. Пили воду з калюжі, яку очищали таблетками. У них не було нічого їсти, зовсім нічого. Бійці просто стояли в лісосмузі, а ворог з чого тільки міг, обстрілював їх. Боляче, що в оточенні Віктор вижив, а при виході з нього загинув.
При виході “зеленим коридором”, який їм дали, Віктор пригальмував на Т-подібному перехресті поблизу шахтоуправління “Волинське”. Він хотів обережно переїхати через залізничні колії. В цей момент із “зеленки” (укриття у хащах, — ред.) виїхав танк і прямим пострілом влучив в машину Віктора. Відразу відлетіла башня, а потім спрацював боєкомплект, який знаходився в машині.
На опізнання Віктора ми їздили до Харкова. Мене до моргу не пустили, бо я годувала дитину (на той час сину Віктора і Маргарити було 10 місяців, — ред.) Його опізнав Вітін хрещений батько. Серед загиблих хлопців він був найціліший. Однак упізнати його було дуже важко, тому довелося пройти процедуру ДНК.
8 серпня після Вітіних похорон мій батько забрав нас з Сашком додому в Бахмут. Я не могла бути в Новомосковську, там, де все нагадувало про кохану людину.
Ще довго я не хотіла вранці вставати. Надворі серпень, прокинешся вранці: сонце світить, пташки співають, наче все у твоєму житті добре. А коли поверталася свідомість і я пригадувала, що все не так, що насправді втратила кохану людину — жити не хотілося зовсім. До зими я носила Вітіни футболки. Мабуть, навіть не розчісувалася.
Тільки син мене і тримав. Він допоміг пережити горе, адже заради нього необхідно було жити далі. Всіляко підтримували мене й батьки. Вони намагалися не нагадувати про те, що сталося. Знайомі допомогли мені влаштуватися на роботу в Бахмуті — в НЕК “Укренерго” на підстанцію у хімлабораторії.
Згодом я познайомилася з волонтерами й перебралася до Дніпра. Багато спілкувалася з сім’ями загиблих. У нас утворилося таке родинне коло героїв. Ми збиралися на алеї пам’яті, де також є і фотографія мого Віктора.
Спілкуючись з сім’ями загиблих та Вітіними товаришами, мені захотілося відчути самій, що таке військове життя. Як це — носити військову форму та бути разом з побратимами. І ось, коли у 2019 році мої знайомі запропонували мені піти служити, я подумала: “Чому б ні?”. Віктор служив у 25-й бригаді Десантно-штурмових військ. Мені також хотілося піти саме в ДШВ. Так я стала старшим солдатом окремої аеромобільної бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ.
Дитину я перевезла до батьків у Бахмут. Наступного року Сашко пішов до школи. Моя мама повністю присвятила себе онуку. Вона його дуже любить. До того ж у моїх батьків свій дім, собака, кіт. До 24 лютого я щоп’ятниці приїжджала до них, а в понеділок вранці поверталася на службу — була мамою на вихідні.
Після початку повномасштабної війни Сашка я бачила всього двічі. Першого разу мене відпустили додому, щоб я вивезла рідних до Дніпра. Там мені з сином як сім’ї загиблого військового у 2018 році дали квартиру. Другий раз я їздила на мамин день народження — 30 квітня. А так ми щодня спілкуємося в соцмережах, по відео. Син, звісно, сумує за мною, весь час запитує, коли я приїду. А коли відповідаю, що зараз не можу, він пропонує мені звільнитися.
Наразі я служу на Донеччині, працюю з документами. Закриваю особові справи загиблих бійців — виводжу їх посмертно зі Збройних сил України. Коли наші хлопці гинуть, всі дівчата плачуть, а в мене чомусь сліз немає. Таке враження, наче всі сльози в 2014-му виплакала.
Наша 81-ша бригада постійно дислокується на Донеччині, тому ми не ротуємося. У лютому, коли до нас прилетіла ракета, в кабінетах, де ми працювали, повиривало всі вікна та двері. Бути там надалі було небезпечно, тож ми змінили своє місце перебування.
Якщо чесно, армія витягує з людини життєві сили. Тут дуже важко морально. Не знаю, на скільки мене ще вистачить, але бачити кругом себе смерть — це жахливо. Безумовно, важко і фізично. Весь час в незрозумілих ситуаціях треба бути напоготові. Однак я хочу служити, тому що можу принести користь армії.
Службу в армії я порівнюю з державою в державі. Ми працюємо, їмо, спимо, все робимо разом. З 2019 року мої побратими стали для мене рідними. А коли почалася повномасштабна війна, зовсім стерлися межі між офіцерами та солдатами. Наразі солдат нарівні спілкується з полковником.
Взагалі служба в армії суттєво відрізняється від цивільного життя, де людина приходить на роботу, відпрацьовує свої години і йде додому. Тут не так. В армії розумієш, що цілодобово ти знаходишся поряд з побратимами. Адже ми єдине ціле. І якщо хтось із нас звільниться, ми продовжуємо спілкуватися з ним до кінця. Ми одна сім’я, справжні побратими — коли п’єш із однієї чашки, їси однією ложкою, спиш поруч. В армії стираються межі між хлопцями та дівчатами. Ми спимо там, де є можливість впасти, аби тільки відпочити.
Ця війна виснажила українських бійців. Якщо росіяни проходять постійні ротації, то українські бійці боронять кордони Батьківщини з 24 лютого без перепочинку.
Росіяни просто рівняють з землею міста та села, в які вони заходять. Нещодавно я була в Бахмуті, і від того, що побачила, відчула жах. Я йшла вулицями міста, де народилась і виросла, а кругом себе бачила зруйновані російською артилерією будівлі. Дальність її ударів — 15-20 кілометрів. Людина просто стоїть серед міста, а у неї над головою літають “Гради”. І невідомо, куди ховатися, бо вибухає з усіх сторін.
Вважаю, що повномасштабна війна з Росією триватиме ще довго, навіть якщо все залишиться на таких кордонах, як зараз. За Донецьку і Луганську області ми ще будемо воювати. Але далі окупантів не пустимо. Думаю, що гостра фаза війни закінчиться на цих кордонах і буде, як 8 років до цього. Однак повномасштабна війна обов’язково закінчиться.
І після війни я буду корисною для української армії. Війна завершиться для мирного населення, а військові ще місяців зо 3 залишатимуться на своїх місцях. Треба буде все розмінувати, довести до ладу. Роботи буде ще багато: і письмової, і у хлопців-саперів, і в артилеристів. Необхідно буде заново нарощувати всю міць української армії.
* * *
Ще одна бахмутянка, Олена Чуркіна, теж залишилась без чоловіка через війну, яку розв’язала Росія. Про своє знайомство та життя з коханим, звістку про його загибель та життя після цієї втрати жінка розповіла нашим журналістам. Історію Олени читайте тут.
Читайте також:
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
