Заводу немає, але є історія. Митці зняли з підлітками з Соледара відео про знищений завод вогнетривів (ВІДЕО, ФОТО)
В Соледарі сучасні митці з групою підлітків під час тижневої арт-резиденції створили відео про історію Білокам’янського заводу вогнетривів на околиці міста. Заснований у позаминулому столітті, він зупинився у 2012-му. І в ньому — доля всього індустріального Донбасу скрізь 3 століття. Як все було та чому підлітки з митцями звернули увагу на руїни — читайте в матеріалі.
Відео про історію Білокам’янского заводу вогнетривких матеріалів створили під час тижневої арт-резиденції арт-дуету Open Place Юлії Костерєвої та Юрія Кручака у Соледарі. Саме вони разом з місцевими підлітками зняли, змонтували та вже продемонстрували в офісі платформи культурних ініціатив ІЗОЛЯЦІЯ відео про місцевий втрачений завод. Але його ще доопрацьовують.
Обрали це збанкрутіле підприємство як центр своєї відеоісторії, тому що соледарські підлітки щодня бачать його руїни.
“Білокам’янка — це околиця Соледара, виглядає як жахлива руїна. Як обглодана рибина, а подекуди й кістяків не залишилось. Місцеві підлітки вже не пам’ятають як цей завод працював до 2012-го, але пам’ятають, як він був у більш притомному стані”, — описує руїни підприємства у Соледарі Юлія Костерєва.
Фрагмент відеопроєкту арт-резиденції
Для відео про Білокам’янський завод вогнетривів учасники резиденції з підлітками не лише їздили на місце заводу, а й у Бахмутський краєзнавчий музей. Там вони гортали фотоальбом про історію підприємства, який вели на тому заводі до 1959 року.
Багато світлин з цього альбому увійшли в робочі матеріали відеопроєкту. А ще підлітки відшукали фотографії з підприємства, якого вже немає, у своїх родинних фотоальбомах.
Історія Деконських заводів: революції, страйки, трудова міграція та війни
Білокам’янський завод вогнетривів заснували ще у позаминулому столітті, а у 1903-му його викупило акціонерне товариство Деконських заводів алебастрових та вогнетривких виробів та матеріалів. Власником його був бахмутянин пруського походження Едмунд Фарке (який також заснував завод скловиробів та цегляно-черепичний завод).
“Тут виготовляли алебастр, переробляли гіпс; де труби — це печі з обжигу цих будівельних матеріалів, а на задньому плані — бараки робочих”, — розповідає у фільмі науковий співробітник Бахмутського краєзнавчого музею Григорій Соколовський.
А під час Революції 1905 року страйки та анархія захопили й це підприємство. Побоюючись всього цього тодішнє керівництво підприємства, за словами співробітника музею, побудувало поселення для робітників з “інфраструктурою”.
“На першому місці були питні заклади, тому що після роботи люди розслаблялись, і більша частина заробітку йшла на горілку”, — каже науковий співробітник музею.
За його словами, заробіток тут був мінімальний.
“Дитяча праця по 12 годин (садчиком чи формовщиком, які тягали цеглу) коштував 25-30 копійок. Обжигальщики отримували 1,5 рублі. Заробіток не давав значного прибутку робочому”, — каже Григорій Соколовський.
Але все одно охочі працювати тут були. Спочатку це були переважно мешканці ближніх селищ. Але саме в ті часи почали приїздити багато людей з інших регіонів Російської Імперії. Ця трудова міграція початку 20 століття чітко простежується у метричних книгах Бахмута.
“З 1906-07 років в Бахмуті багато хрестилися, женилися мешканці Орловської, Курської, Московської та Воронезької губерній. Основне переселення сюди йшло звідти. Як результат, вони тут так і залишалися”, — каже співробітник музею.
У 1920-му завод націоналізували, тобто конфіскували у державну власність.
Білокам’янський завод часів УРСР: єдиний виробник корундових вогнетривів
У радянські роки на це підприємство чекав розквіт завдяки новим технологіям та затребуваності вогнетривів. Адже СРСР взяв курс на індустріалізацію, і продукції Білокам’янського заводу потребували металургійні підприємства СРСР. Ставало й більше побутових зручностей для працівників: з’явився дитячий садок, клуб, 2-поверхові будинки, пошта, магазин, їдальня, тощо.
За словами бахмутського експерта з економіки Петра Тутова, в роки Другої світової, через унікальність та важливість продукції заводу, роботу підприємства відновили нацистські окупанти. Вони його не знищили навіть перед відступом на початку осені 1943 року.
“А з 1956 року туди ввели нові технології, і об’єм виробництва сягав до 50 тисяч тонн вогнетривів (до 1917 тут випускали такої продукції у 5 разів менше, — ред.) Найголовніше, це підприємство мало у складі потужності для виробництва корундових виробів, які використовували у металургії, де високі температури. Фактично це було єдине підприємство на території України”, — каже експерт.
2000-х підприємство не пережило: розбірки “дніпропетровських” з “донецькими” та перерозподіл власності
А у 1990-ті підприємство приватизували, та нові власники, розуміючи, що металургія має перспективи, фінанси у завод вкладали.
“На завод приходить дніпропетровська компанія “Магнезит”, відтоді підприємство перебувало у складі дніпропетровських фінансово-промислових груп. Після 2000-го року вони ввели нові потужності, закупили нове обладнання та у 2004-му планували вийти на беззбиткову діяльність”, — розповідає Петро Тутов.
Але підприємство не змогло розрахуватись за це обладнання.
“Його постачали донецькі фірми, і у 2003-му господарський суд Донецької області ухвалив рішення оголосити завод банкрутом. Чому подали позов? Можливо, це були “розбірки” між фінансово-промисловими групами. А може, це зробили, аби вивести активи та прибрати конкурента”, — вважає бахмутський експерт.
Після цього сюди приходить фірма “Кераммет”, яка викупила й деякі інші підприємства вогнетривкої промисловості. В них інвестували близько 1 млн дол.
“Але знову щось пішло не так, почався перерозподіл, і завод перейшов до фірм, підконтрольних Донгорбанку, донецьким фірмам та приватним кіпрським компаніям. Відродитись він так і не зміг: завод почали руйнувати, зносити корпуси. Наразі від заводу залишилась лише одна димохідна труба”, — підсумовує Петро Тутов.
Як впливають промислові руїни на підлітків
“Школа у Соледарі закрита на реконструкцію, тому школярі щодня їздять у Білокам’янку до школи та бачать це. Від старшого покоління вони чули, що Білокам’янка — це такий жах Соледара. Тобто, ось що може статися з таким потужним підприємством. Це такий зв’язок поколінь”, — каже Юлія.
Для знімання відео про руїни Білокам’янки вирішили залучити саме юнацтво, тому що це буде корисно для громади, вважає Юлія:
“Ми сконцентрувалися на освітній площині: був запит на актуальні знання”.
Під час арт-резиденції група 15-16-річних підлітків вчилася працювати з відео та командної роботи.
“Наш проєкт полягав у праці з місцевими підлітками над відео. Це були практично-теоретичні семінари: ми розбирали як будується кадр, історія, розповідь, композиція кадра. І знімали. В нас були повноцінні зйомки. Ну і розбирали, що власне ми хочемо сказати: що є важливим, а від чого можемо відмовитись”, — розповідає Юлія Костерєва.
І додає: під час спілкування з молоддю вона побачила, що юнаки хочуть розвиватись в інших напрямках, ніж старші мешканці Соледара.
“Принаймні з цієї групи, з ким ми працювали, — жодна людина не сказала, що вона хотіла б працювати на соляній шахті, на “Кнауфі”, або бачить своє майбутнє там”, — каже мисткиня.
Нагадаємо, соледарське держпідприємство “Артемсіль” понад пів року судиться з українським урядом через анонсовані плани Кабміну приватизувати це ДП. “Артемсіль” є найбільшим та найстарішим в Україні виробником кам’яної солі.
Читайте також:
345Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
