Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
В Україні вже готують і реалізують кілька великих житлових проєктів для переселенців — від Тарасівки до Білої Церкви, від Калуша до Львівщини. Але разом із будівництвом постає інше питання: як зробити так, щоб нові квартали не ізолювали людей, а ставали повноцінною частиною міста?
Журналісти Вільного Радіо проаналізували світовий досвід, дослідження про житло для бахмутян і позицію урбаністів.
На початку квітня у Львові обрали проєкт великого кварталу соціального житла на вулиці Миколайчука — тут планують збудувати близько тисячі квартир для військових, переселенців і соціально вразливих груп. Здавалося б, це відповідь на очевидну проблему — як забезпечити житлом людей, які втратили дім через війну. Але навколо цієї ідеї швидко виникла дискусія.
У соцмережах користувачі сперечаються: одні підтримують будівництво таких кварталів, інші ж застерігають, що це може призвести до ізоляції мешканців і появи “окремих районів” із негативною репутацією.
Ця суперечка — не нова. У різних країнах світу вже були приклади, коли соціальне житло ставало або частиною міста, або навпаки відокремленим простором, який лише поглиблював соціальні проблеми. І тепер це питання постає і в Україні на тлі планів будувати нові квартали для переселенців із Маріуполя, Бахмута й інших зруйнованих міст.
Чи справді такі проєкти ризикують стати гетто? Чи все залежить від того, як їх спроєктують?
Ми розібралися, що про це кажуть дослідники й урбаністи та які підходи вже застосовують в Україні.
У світі вже є чимало прикладів, коли соціальне житло, яке починалося як прогресивні проєкти, з часом перетворювалося на проблемні райони. Найчастіше це ставалося не через саму ідею такого житла, а через помилки у плануванні — ізоляцію, концентрацію бідності або відсутність інфраструктури.
Міська планувальниця та представниця урбаністичної коаліції Ro3kvit Софія Бондар пояснює у коментарі Вільному Радіо, що навіть найвідоміші негативні приклади не можна механічно переносити на досвід України, але висновки з них важливі.
“Ми унікальні, але це не означає, що ми не можемо дивитися інші приклади. Вони не стовідсотково релевантні для України, бо подібна війна в нашому сторіччі — нечувана”, — каже архітекторка.
Одним із ключових ризиків, на які звертає увагу експертка, є концентрація вразливих груп в одному місці. Вона наводить приклад американських міст, де в середині XX століття будували великі житлові масиви для бідного населення.
“Фактично всі вразливі групи населення помістили в один район — і цей квартал став небезпечним і кримінальним. А коли в такій ситуації вирішують відгородитися фізично, то стає ще гірше”, — пояснює Бондар.
Один із найвідоміших провалів у містобудуванні — житловий комплекс Прюїтт-Айгоу у Сент-Луїсі. Його збудували в 1950-х роках як сучасне соціальне житло з 33 багатоповерхівок. Але вже за кілька років район почав занепадати: зросла злочинність, будівлі швидко руйнувалися, а обслуговування стало надто дорогим. У підсумку комплекс знесли менш ніж через 20 років після відкриття. Сьогодні його часто згадують як символ невдалої урбаністичної політики.
У Неаполі в 1960–70-х роках збудували житловий комплекс у формі “вітрил” — Vele di Scampia. Його задумували як сучасний район із новою архітектурою. Натомість через брак роботи, інфраструктури та належного управління район став відомим як один із центрів злочинності й наркоторгівлі в Італії. Частину будівель уже демонтували, а інші поступово перебудовують.
У Великій Британії в той самий період масово будували висотні бетонні будинки для переселення людей із нетрів. Такі “tower blocks” мали швидко розв’язати житлову кризу. Однак багато з них виявилися некомфортними для життя: проблеми з опаленням, погана звукоізоляція, пліснява і загальна ізольованість мешканців. З часом частину таких будинків знесли або реконструювали.
Передмістя Парижа — так звані banlieues — ще один приклад складних наслідків масового будівництва соціального житла. Великі житлові масиви тут зводили у 1960-х роках. З часом ці райони стали символом соціальної ізоляції. Вони віддалені від центру, мають обмежене транспортне сполучення й менше можливостей для роботи. Це не раз призводило до напруження і навіть періодичних заворушень.
Попри різні країни й контексти, проблеми таких проєктів часто схожі:
Подібні процеси, за словами Софії Бондар, можна спостерігати й сьогодні в європейських містах, які активно приймали біженців. Навіть без фізичних бар’єрів виникає інша форма відокремленості — культурна.
“Парканів фізичних немає, але є культурні паркани. Через різницю в культурі люди закриваються, і місцеві теж від них дистанціюються”, — каже вона.
Головний висновок, який робить урбаністка: проблема не лише в будинках, а в тому, як саме формуються спільноти. На думку Софії Бондар, одна з ключових помилок — це підхід, коли соціальне житло розраховане лише на окремі категорії людей.
Натомість більш стійкою моделлю вважається змішане заселення — коли житло доступне людям із різним рівнем доходу, статусом і потребами.
“Якщо ми всі вразливі категорії зберемо в один квартал — це не найкраще рішення. Краще, щоб житло було доступне різним категоріям і на різних умовах: хтось може викупити, хтось — жити тимчасово, хтось — довше. Це розширює спектр мешканців і зменшує ризик появи умовного гетто”, — пояснює експертка.
Сучасні підходи до соціального житла дедалі більше орієнтуються саме на змішування й інтеграцію. Наприклад, у Відні таке житло є частиною звичайної міської забудови, а не окремими масивами. Там роблять ставку на якісну архітектуру, доступ до інфраструктури та змішане заселення — саме ці принципи сьогодні вважаються ключовими, щоб уникнути помилок минулого. Крім того, як писали у The Guardian, в австрійській столиці оренда житла обходиться втричі дешевше, ніж у Лондоні, Парижі чи Дубліні.
Станом на 2023 рік приблизно 60% населення Відня проживало в соціальному житлі. У багатьох містах, як, наприклад, у Парижі, соціальне житло розташовують на околицях. Натомість столиця Австрії інтегрує таке житло у центр: це будинки від шести до восьми поверхів, іноді менше.
Проте віденський приклад також не ідеальний. Попри позитивний імідж, система стикається з дефіцитом — у черзі на муніципальне житло тисячі домогосподарств, і люди можуть чекати роками. Водночас високий поріг доходу дозволяє претендувати на таке житло більшості містян, а ті, хто вже отримав квартиру, часто залишаються там надовго — навіть якщо їхній фінансовий стан покращується.
Ресурс, який мав би допомагати тим, хто його найбільше потребує, частково “закріплюється” за іншими мешканцями. На цьому тлі загострюються і політичні дискусії — зокрема довкола міграції та доступу до житла.
Цей приклад показує: соціальне житло важливо не лише побудувати, а й правильно адмініструвати. Влада має регулярно переглядати умови проживання, щоб система залишалася справедливою і працювала як тимчасова підтримка, а не довічна пільга.
Коли йдеться про житло для переселенців, їх часто автоматично сприймають як соціально вразливу групу. Але це не зовсім точне уявлення.
На відміну від класичних моделей соціального житла у світі, в Україні багато людей не мають домівки не через економічні труднощі, а через війну. До цього вони могли мати стабільну роботу, бізнес і власне житло, але мусили переїхати.
Через це, пояснює міська планувальниця та представниця Ro3kvit Софія Бондар, підходи до планування житла мають бути іншими — більш гнучкими й різноманітними.
“Це просто говорить про те, що люди різні: хтось має бізнес, хтось вже інтегрувався, хтось має стабільний дохід. Але їх теж треба враховувати і теж пропонувати заселення в нових житлових проєктах”, — каже вона.
Саме тому, за словами експертки, важливо не зводити всі рішення до вузьких критеріїв заселення — коли житло доступне лише для окремих категорій.
Одна з головних помилок — планувати житло без участі самих людей, для яких його будують. Софія Бондар наголошує, що залучення майбутніх мешканців — це не формальність, а ключовий інструмент, який дозволяє зрозуміти реальні потреби.
Йдеться не лише про початкове планування, а й про подальші етапи — створення публічних просторів, управління будинками, формування спільнот. Саме там люди починають взаємодіяти, обговорювати спільні рішення і брати відповідальність за середовище.
Без цього, каже експертка, є ризик отримати житло, яке не відповідає реальному запиту: “Якщо ми не розуміємо потреб і робимо щось “за методичкою”, тоді все і ламається”.
Окрема тема — як поєднати інтереси переселенців і громад, які їх приймають. Особливо це стосується великих проєктів, коли одна громада фактично “будується” на території іншої. У таких випадках, каже Софія Бондар, важливо одразу закладати механізми інтеграції — зокрема через змішане заселення.
“Це обов’язковий елемент, щоб відбулася інтеграція. Треба закладати, що частина житла буде для людей із приймаючої громади”, — зазначає вона.
Такий підхід має кілька ефектів:
“По суті це фізична інтервенція, тут не можна одразу просто взяти і побудувати щось та зігнорувати все навколо. Тоді це буде відірваний проєкт, який ніхто не любить і який створює конфлікти”, — додає експертка.
Коли всі мешканці мають однаковий статус і умови, це обмежує розвиток спільноти.
Натомість більш ефективною є система, де передбачені різні моделі проживання — і тимчасове житло, і оренда за ціною, нижчою за ринкову, і можливість подальшого викупу. Крім того, важливо створювати простори для взаємодії — не лише квартири, а й середовище, де люди можуть знайомитися, об’єднуватися і впливати на своє життя.
На початку березня 2026 року опублікували дослідження про те, яким має бути житло для переселенців із Бахмута. Його підготували разом місцева влада, громадські організації та урбаністична коаліція Ro3kvit. Про нього детальніше розповіла Вільному Радіо представниця коаліції, архітекторка Софія Бондар.
Дослідники опитали переселенців, провели інтерв’ю та спільні обговорення, щоб зрозуміти, яке житло людям справді потрібне.
Головний висновок — проблема не тимчасова. Більшість людей не розраховують швидко повернутися додому, тому їм потрібне не короткострокове розселення, а повноцінне житло на десятиліття. Йдеться не лише про квартири. Люди очікують на середовище — із роботою, школами, медициною і транспортом. І хочуть брати участь у тому, як це житло планують.
Серед рекомендацій — відмова від тимчасових рішень на користь довгострокових, розвиток муніципального орендного житла, різні моделі заселення (оренда, викуп, тимчасове проживання), а також створення просторів, де можуть формуватися спільноти.
Іншими словами, мова не просто про дах над головою, а про нове повноцінне життя.
У цьому ж дослідженні зібрали приклади житлових проєктів, які вже реалізують або планують в Україні — частину з них розглянемо нижче.
Один із найбільш відомих прикладів житла для переселенців в Україні — “Містечко Хансена” в селі Тарасівка на Київщині. Проєкт реалізує благодійний фонд Charity Hansen Ukrainian Mission.
Тут ВПО можуть отримати житло у безоплатну оренду на п’ять років — мешканці оплачують лише комунальні послуги. Щоб заселитися, потрібно подати заявку, а остаточне рішення ухвалює фонд за власними критеріями. У пріоритеті — вразливі категорії населення, а також родини військових, ветеранів і колишніх полонених.
Разом із житлом у містечку створили базову соціальну інфраструктуру: збудували укриття, дитячий садок, школу та лікарню. Також облаштували спортивні майданчики й громадські простори для відпочинку.
Станом на кінець 2025 року тут проживали понад 1 600 людей. Проєкт продовжує розвиватися — нове житло будують і поступово заселяють.
У Калуші на Івано-Франківщині для переселенців облаштовують житло в реконструйованій будівлі колишнього дитсадка. Йдеться про комплекс “Зірочка”, який передбачає створення 49 квартир із різним плануванням.
Проєкт реалізує благодійний фонд “Кохати”, але сам комплекс належить міській громаді. Фонд управлятиме ним протягом 10 років.
Житло надаватимуть у довгострокову оренду: договір укладають на рік із можливістю щорічного продовження. Мешканці мають сплачувати комунальні послуги та сервісний платіж — залежно від житла він становитиме від 1900 до 6700 гривень на місяць.
Комплекс планують інтегрувати у вже наявний мікрорайон, без створення ізольованого простору. У проєкті також передбачені спільні громадські зони для мешканців.
Наразі об’єкт перебуває на етапі ремонтно-будівельних робіт.
Благодійники вже мають досвід реалізації схожого проєкту на 24 квартири для переселенців у Хмельницькій області.
У Білій Церкві реалізують пілотний проєкт житла для переселенців із Маріуполя. Його ініціювала Маріупольська міська рада у співпраці з Міністерством розвитку громад і територій.
Йдеться про створення цілого житлового кварталу — першого в Україні в межах експерименту з формування фонду муніципального орендного житла. Квартири перебуватимуть у власності громади, і їх можна буде орендувати за цінами, нижчими за ринкові. Частину житла обіцяють надавати безкоштовно — для найбільш вразливих категорій переселенців.
Перший етап передбачає будівництво кварталу на тисячу квартир — він розрахований приблизно на три тисячі маріупольців.
Окрім житла, в проєкті одразу закладають і соціальну інфраструктуру: дитячий садок, школу, амбулаторію, а також комерційні приміщення. Важлива частина концепції — збереження ідентичності громади: у публічному просторі планують відтворити символи Маріуполя, зокрема інсталяцію Водонапірної вежі та меморіальний простір пам’яті оборонців міста.
Наразі проєкт перебуває на етапі будівництва.
Для переселенців із Сіверськодонецька готують житловий проєкт одразу у двох громадах Львівщини — у Дрогобичі та Кам’янці-Бузькій. Його реалізують у межах співпраці між Мінреінтеграції, Міжнародною організацією з міграції (МОМ), а також Львівською і Луганською обласними адміністраціями.
Проєкт передбачає змішане заселення: половину житла планують надати переселенцям із Сіверськодонецької громади, 30% — вихідцям з інших регіонів, а ще близько 20% квартир передадуть у власність приймаючих громад.
Житло надаватимуть в оренду з можливістю викупу — така модель розроблена спільно з МОМ і передбачає юридичний супровід організації. Критерії заселення визначали на основі соціологічного дослідження: муніципалітет Сіверськодонецька враховував потреби переселенців, щоб сформувати більш гнучкі умови доступу до житла.
У межах проєкту планують збудувати два дев’ятиповерхові будинки в Дрогобичі, а також комплекс швидкозбірного житла в Кам’янці-Бузькій — це будинки на кілька сімей.
Наразі ініціатива перебуває на етапі підготовки до будівництва.
Повністю уникнути стереотипів або упереджень складно. Навіть у звичайних містах часто існують “ярлики” щодо окремих районів — і вони можуть формуватися роками. Але, за словами експертки урбаністичної коаліції Ro3kvit Софії Бондар, правильне планування може суттєво зменшити ці ризики — особливо якщо йдеться не про ізольовані квартали, а про відкриті й змішані середовища.
Україна лише починає цей шлях — і багато рішень доводиться шукати буквально “з нуля”. Юридичні механізми, моделі управління, формати співпраці між громадами — все це ще формується.
“Це перший прохід, і багато механізмів тільки розробляються. Але важливо хоча б говорити про це і впроваджувати гнучкість у рішеннях”, — підсумовує міська планувальниця Софія Бондар.
Нагадаємо, що власники зруйнованого житла можуть не платити за деякі комунальні послуги. Президент Володимир Зеленський підписав закон, який це регулює. Раніше окремі управителі могли нараховувати платіжки для таких домівок.