Залишила журналістику й навчилася керувати протитанковими ракетами. Повернувся до рідного Лимана та рятує земляків. Документує російські злочини й вивозить з Донеччини дітей. Ось лише декілька справ, що роблять люди, які знайшли своє покликання в умовах війни.
1 жовтня в Україні відзначають День захисника і захисниці. Вільне радіо поспілкувалося з військовослужбовицею, рятувальником і поліцейським про їхній шлях, страхи та мотивацію.
Олена Тотель родом із Синельникового, що на Дніпропетровщині. До служби жінка працювала в медіа і комунікаціях, а у грудні 2023 року долучилася до 13-ї бригади оперативного призначення НГУ “Хартія”. Олена несе службу в роті протитанкових керованих ракет. Її підрозділ боронив Донеччину, а зараз воює на Харківщині.
“Раніше я навіть подумати не могла, що я якимось чином буду дотична до армії, бо я настільки свободолюбива, що мені дивно було уявити себе в армії. Але нам не лишили вибору, тому що на нас напали і нас ніхто не питав, хочеш ти чи не хочеш. Я розумію, що зараз армія інша, не така, який образ у мене був з кіно, завдяки тому, що в 2022 році в неї прийшло багато менеджерів, прийшло багато керівників”, — розповідає Олена.
Долучитися до війська Олена вирішила з початком повномасштабного вторгнення. Дівчина почала займатися з тренеркою, аби покращити фізичний стан і стати витривалішою.
“І я рада, що зробила це, бо тягнути велику вагу все-таки непросто. Коли потрапила в підрозділ ПТКР (протитанкових керованих ракет), було побоювання щодо того, що протитанкові ракети немаленькі. До прикладу, та ж сама “Стугна”, там 29,5 кілограма. Так, це важко, звісно, але подивіться на матусь з дітьми: скільки важить дитина, а ще плюс візочок, а ще плюс пакети з покупками. От тобі й виходить ті ж самі 30 кілограмів. І підняти це, наприклад, під час блекаутів на свій поверх. Хіба це легко? Але жінки всього світу з цим пораються”, — пояснює військова.
У лавах війська Олена спочатку хотіла стати саперкою. Вирішила, що так зможе бути максимально ефективною.
“Я оцінювала свої сили: у зброї не розбиралась, не знала, чим відрізняється той калібр від іншого. Подумала, що, мабуть, в саперній справі я буду найефективнішою, тому що я зможу вивчити, запам’ятати, як це працює. І сапери дуже потрібні, бо на жаль, Україна зараз найзамінованіша країна Європи”, — каже Олена.
Читайте також: В Донецькій області почали розмінування полів: скільки це коштує, до кого звертатись та як отримати сертифікат, щоб засівати (аналіз)
Побачивши цивільне резюме Олени, в рекрутингу їй запропонували місце у пресслужбі. Дівчина хотіла в бойовий підрозділ, але погодилась зробити один комунікаційний проєкт.
“Коли бригада на слуху, є більше шансів домогтися справедливості, якщо з тобою вчинили якось несправедливо. Медійній бригаді більше допомагають, в неї охочіше приходять мотивовані люди з бойовим досвідом. Тобто пресслужба, звісно, має великий сенс і дуже необхідна”, — стверджує захисниця.
Після завершення проєкту Олена збиралася долучитися до лав саперів, та друг вмовив її перевестися в роту протитанкових керованих ракет.
“ПТКР — це “Стугни”, “Джавеліни”, NLAW-и тощо. Я вперше проходила навчання на протитанковій установці “Фагот”. Чомусь я думала, що це буде набагато складніше. Схоже на симулятор на комп’ютері, але механіку, самі рухи, розуміння, як воно виглядає, куди воно рухається, ти відпрацьовуєш”, — пояснює військова.
Олена розповідає, що попри забезпечення військовою формою їй усе ж доводиться докуповувати обладунки — не завжди виходить швидко випрати й висушити свій одяг, та й не всім жінкам підходить чоловіча форма.
“Я мрію про форму кольору “Мавка”. Це такий камуфляж, який адаптований під соснові ліси. У знайомої запитала, де вона брала такі штани. Вона назвала магазин, я приїхала, спитала, чи мають жіночі. Кажуть, ні, але дівчата беруть чоловічі. Але на мою фігуру чоловіче не підійде: якщо за моїм розміром, то я в стегнах не пройду, якщо більший розмір і пройду в стегнах, то на талії буде висіти, на колінах, це незручно, заважає рухам. Те саме стосується плитоносок і броніків, і взуття: берці жіночі анатомічні нещодавно замовила з-за кордону. На жаль, у нас таке досі купити проблематично. Але є армійська спідня білизна жіноча, вона зручна і комфортна”, — розповідає Олена.
У цивільному житті час після роботи Олена звикла проводити на прогулянках, культурних заходах, в кафе. Зараз за можливості на вихідних вона намагається вивезти побратимів і посестер у місто.
“Коли ти вийшов з позиції, у тебе є три бажання: гарячий душ, поспати, можливо, ще щось з’їсти. Ти, в принципі, можеш хоч цілий вихідний проспати, але в тебе є та ж сама форма, яку треба попрати, поїхати на манікюр. І це не лише про естетику — завдяки гелю на нігтях не так ламається нігтьова пластина”, — розповідає військова.
Олена розповідає, що знайомі цивільні по-різному сприймають її службу. Рідні та друзі переживають за дівчину. А дехто, коли дізнається про армію, видаляє з друзів.
“Буває, коли комусь із хлопців кажу, що я в бойовому підрозділі, вони одразу питають: “Нащо ти туди пішла?” Я думаю, якщо тобі треба пояснювати, то, мабуть, пояснювати не треба.
Деякі знайомі чомусь, коли ти мобілізуєшся, автоматично тебе ховають. Я не знаю, чому вони думають, що якщо людина пішла на війну, то вона обов’язково не повернеться.
Знаю, що тато дуже хвилюється, навіть коли він цього не показує. Якщо з побратимом ми можемо пожартувати про 15 мільйонів [виплати в разі загибелі військового], то коли я так жартую з татом або з друзями, вони просять так не робити. Я розумію, що ці люди щиро люблять мене і чекають, їм не хочеться мене втрачати, тому й боляче таке сприймають”, — підсумовує Олена.
Костянтин Пелипенко — начальник групи організації реагування на надзвичайні ситуації 21-го Державного пожежно-рятувального загону ГУ ДСНС України у Донецькій області. Чоловік родом з Лимана, після профільного навчання розпочав роботу рятувальником. Служить в системі ДСНС з 2013 року.
Разом з колегами Костянтин виїжджає на всі надзвичайні ситуації у місті та громаді. Серед найчастіших викликів — пожежі та розбори завалів після обстрілів. Після початку російської агресії та особливо відкритої війни небезпечна робота рятувальника стала ще більш ризикованою, говорить Костянтин.
“Робота змінилась кардинально, тому що ворог (росіяни, — ред.) обстрілює постійно, завжди якісь обстріли. Попри спеку зараз відсотків 90 пожеж не через погоду, а саме через обстріли.
А ще зараз залишилося багато різних видів вибухонебезпечних предметів. Снаряди, що вже були в землі, після нових обстрілів вибухають. Буває, що виїжджаємо до місця обстрілу, а там ще і відбувається детонація снарядів які лежать в землі. І, на жаль, багато цивільний людей опиняються під завалами”, — розповідає Костянтин.
Нерідко, додає він, росіяни завдають повторних ударів, коли на місце обстрілу вже прибули рятувальники, медики й поліцейські. Але зупинити роботи на час нової повітряної тривоги у надзвичайників Донеччини можливість є не завжди — тут обстріли майже не припиняються, а тривоги тривають годинами безперестанку.
“Через безпосередню близькість Лимана до лінії фронту долітає все, що тільки можна. Загарбники стріляють з різних типів озброєння, зокрема міномети, артилерія, авіація тощо. Не завжди навіть встигає ввімкнутися повітряна тривога, коли починається обстріл. Моніторингова група повідомляє нам, що летить в нашу сторону, то намагаємось сховатися в укриття і перечекати. Тепер завжди, коли приїжджаєш на місце, насамперед шукаєш якесь безпечне місце. Мені здається, що працювати рятувальником на Донеччині зараз тяжче, ніж нашим колегам з інших безпечніших регіонів — наші хлопці й дівчата надзвичайно витривалі та роблять фантастичні речі”, — розповідає Костянтин.
Після початку відкритої війни він вивіз родину з Лимана, а сам продовжував працювати. Тоді до обов’язків рятувальників додалася ще й евакуація. З рідного міста він з колегами вивозив у безпечніші регіони земляків, а на початку березня 2022 року евакуював маріупольців. Тоді надзвичайники їздили за людьми в тимчасово окупований Бердянськ, бо прорватися в оточений Маріуполь вже не було змоги. Зараз ті дні чоловік згадує як одні з найважчих за весь час роботи.
Коли ж наприкінці вересня 2022-го українські військові звільнили Лиман від окупантів, підрозділ Костянтина повернувся в місто.
“Знаєте, коли ми заїхали після деокупації й зараз — це, можна сказати, два різних міста. Тоді було багато руйнувань, але зараз росіяни завдали ще більшої шкоди, зруйнували все що можна. Всі заклади освіти, харчування, лікарні, всю інфраструктуру… І місцевих вже мало залишається, більшість поїхали звідси”, — ділиться спостереженнями рятувальник.
Попри те, що робота Костянтина важка фізично, на запитання про найскладніше в ній він, не замислюючись відповідає: “розлука з рідними”.
“Так, фізична витривалість потрібна, бо ми працюємо у спорядженні плюс бронежилети, каски, але моральна стійкість не менш важлива. В таких умовах тут перебувати — постійна небезпека, люди гинуть, рідні далеко, ти тут сам — це психологічно тисне, гнітить. Побачитися з сім’єю вдається раз на півроку, у період відпустки. Але це найбільше й підтримує. Коли ти знаєш, що на тебе чекають, що ти потрібен, що тобі є до кого повернутися”, — зізнається чоловік.
Найважливіше в роботі, додає він, — це можливість допомагати: “Коли ти виїхав на виклик, встиг, загасив будинок, деблокував когось з-під завалів — це завжди додає тобі енергії. Тому що дивишся, як люди потім радіють, і розумієш, що робиш свою справу не дарма. Я пишаюся, що працюю рятувальником”.
Павло Дяченко — начальник відділу комунікацій поліції Донецької області. Він родом із Костянтинівки та раніше працював слідчим. Початок відкритої війни Павло зустрів на посаді речника поліції Бахмута. Тоді до обов’язків пресофіцера додалась евакуація місцевих у безпечніші регіони.
Попри те, що вже понад 10 років правоохоронці працюють у воєнному режимі, відкрите вторгнення зробило їхню роботу ще важчою, каже співрозмовник.
“Ми працювали в такому режимі ще в рамках проведення АТО/ООС, але вже з початком повномасштабного вторгнення стало набагато складніше. Начебто це вже було звично для нас — документування російських злочинів, обстріли, руйнування, на жаль, травмування і загибель людей. Але зараз загарбники б’ють усім: керовані авіабомби, РСЗВ, ракети, ці С-300… Це приносить дуже сильні руйнування. Як нещодавно у Покровську майже цілі вулиці приватного сектора були стерті за один удар”, — розповідає поліцейський.
Зараз правоохоронці Донеччини не тільки розслідують злочини, а й допомагають цивільним після обстрілів. Під час відкритої війни з’явились загони парамедиків, евакуаційні екіпажі “Білий янгол”.
“Всі проходили навчання, складали заліки, проходили психологічні тестування”, — каже поліцейський.
Як комунікаційник, Павло бачить зсередини роботу інших підрозділів. Разом з медиками, вибухотехніками та слідчими він виїжджає на місця влучань, допомагає місцевим, документує скоєне росіянами.
“Звісно, зараз працюють посилені слідчо-оперативні групи, вони документують наслідки обстрілів, все детально фіксують. Це все долучається до матеріалів кримінальних проваджень, щоб надалі винних можна було притягнути до відповідальності. Але й наша документалістика важлива. Це окремий напрямок — показувати суспільству ті злочини, які коїть російська армія на території України”, — розмірковує Павло.
А ще правоохоронець супроводжує евакуаційні групи. На перші евакуації ще в Бахмуті він їздив разом з таксою Ремом. Його Павло називає своїм напарником і переживає за нього як за друга.
“Цього малюка я знайшов в Бахмуті. Йому тоді було десь пару місяців. Пам’ятаю, коли перший раз евакуювали родину з маленькими діточками, дітки побачили, що в машині був пес, і почали з ним гратися. Тоді ж розпочався обстріл, і таким чином діти трішки відволікались, і це якось так психологічно спрацювало. Потім вже постійно їздив зі мною на евакуації дітей, став напарником, їздили у Бахмут, Часів Яр, Сіверськ. Але коли підріс, Рем став лякатися обстрілів, тому я відвіз його до своєї родини. Тепер він живе в безпеці, грається, відпочиває, чекає на мене”, — посміхається поліцейський.
Поліцейський зізнається, що, як і більшість його колег, зараз не має часу на хобі чи розваги.
“У нас не так багато можливостей відвідати рідних, які в евакуації. І весь вільний час намагаюсь присвятити родині. Коли тут удар по супермаркету в Костянтинівці, тут подвійні влучання по житлових будинках у Краматорську, то, відверто кажучи, ми не так багато маємо часу й відпочити. Попри те, що маємо графік, все одно всі в черговому режимі 24 на 7”, — розповідає поліцейський.
На запитання, чи не було думки змінити професію на безпечнішу, Павло посміхається: “Я все життя працюю в правоохоронних органах. Не було бажання ніякого звільнитися, виїхати з Донецької області. Тому що ми тут, ми повинні допомагати, ми повинні це все робити, це все показувати.
Поліцейські Донеччини — це звичайні люди. Це ж не якісь там супермени або сталеві роботи. Це просто звичайні люди, які знаходяться на рідній Донеччині (деякі вже двічі переселенці) і мають сильну мотивацію працювати на благо людей Донецької області”, — каже правоохоронець.
Нагадаємо, раніше ми розповідали історію шляху заступника мера Сіверська Віталія Гатченка до простого солдата та повернення на посаду. Чоловік дав інтерв’ю Вільному радіо після звільнення зі служби.