Віталій Гатченко працював першим заступником очільника Сіверської міської адміністрації до квітня 2022 року. Міг залишатись посадовцем, але у свої 48 пішов добровольцем на фронт. Віталій прослужив понад два роки, втратив здоров’я та повертається на попередню роботу у міськраду. Ми розпитали колишнього та майбутнього посадовця про його участь у повномасштабній війні та про те, що він планує робити у міській раді Сіверська.
Що вас надихає повертатися саме на державну службу?
Мета у мене одна — очистити рідну землю від ворога, зовнішнього і внутрішнього. Я активно втілював її у життя і до армії, і у лавах збройних сил, і тепер продовжу це робити.
Війна — це очищення. Ми втратили абсолютно все: майно, здоров’я, минуле та певною мірою майбутнє. Зараз, “завдяки” війні, наша земля може очиститись. Моя головна мета — займатися таким очищенням для майбутнього України. Я переконаний: вже зараз на державній службі мають працювати лише ті, хто зі зброєю в руках довів свою відданість цій державі та народові. Такі люди точно не будуть брати участь у сумнівних закупівлях та незаконному збагаченні.
Де та ким ви відслужили у ЗСУ під час повномасштабної війни?
У мирний час я ніколи не служив, але мотивація [відправитись на фронт] у мене була потужна. На момент відкритого вторгнення росіян я був у Сіверську. Коли пішов у військкомат, мені сказали чекати, подзвонять. Коли подзвонили, то у Бахмуті ніякої ВЛК (військово-лікарської комісії, — ред.) не було. А як потрапив в “учебку”, мене начмед (начальниця медичної служби, — ред.) відправляла назад, не хотіла брати з моїми діагнозами: “Як же ви будете бігати у броніку?” Але я вмовив. Служив два роки та 4 місяці у двох бригадах, з них майже 2 роки — у танковій, на солдатських посадах. Де потрібен був, яку команду отримував, те й робив. Відверто кажучи, коли я йшов [у ЗСУ], думав, що, враховуючи мій організаторський досвід та досвід спілкування з людьми, мене використовуватимуть ефективніше.
Однак армія це армія. Мене навіть не питали, звідки я прийшов, з якої посади. У них були радянські такі анкетки ще, і ці процеси не розраховані на воєнний стан. Тому що там був тільки пункт “спеціальність” за освітою, тобто це на молодь розраховано. Але ж що таке спеціальність? Я за своєю за все життя відпрацював лише півтора року.
Не шкодуєте про своє рішення взяти в руки зброю?
Абсолютно не шкодую! Якби мене повернули у часі, я б вчинив так само. Буду відвертим: коли почалась ця [відкрита] війна, у Сіверській міській раді я відповідав здебільшого за комунальну сферу та земельні відносини. Під час війни всього цього не стало. Мені було некомфортно там, і я себе бачив у лавах ЗСУ. А сидіти у кабінеті, відправляти людей в евакуацію та роздавати їм гуманітарну допомогу… Я вважаю, що цим тоді могли зайнятися й жінки, які працювали у міській раді.
Враження від армії позитивні. Наш підрозділ, особливо його перший набір, складався переважно з добровольців, які пішли туди за покликом серця. Потім до мого підрозділу долучали офіційно мобілізованих повістками. І ці люди були хороші, допомагали один одному — спілкуємось і досі. І це стосується не тільки солдатів, а й офіцерів. Є така закономірність: чим ближче офіцер до “нуля”, тим більш братерське [в нього] ставлення.
Розкажіть як обирали свій позивний?
З вибором позивного в мене не було жодних складнощів. Мій позивний був “Доломіт” — це гірська порода, камінь, який довгий час видобували біля Сіверська і завдяки якому і виникло сучасне місто, яке ми знали, любимо та будемо згадувати усе своє життя.
Що вас найбільше засмутило під час служби?
У мене була потужна мотивація, і я не ламався попри неймовірні навантаження. Але потім все ж зламався, коли ми дізналися про яйця по 17 гривень. Тоді всіх хлопців так перекручувало — це був удар військовим у спину. Ми пішли добровільно, відмовились від усього, а в тилу такі справи творять — це неподобство. А потім тих посадовців звільняють і їх “Слуги народу” проводжають рукоплесканням — це був потужний удар по нас.
Це єдине, що вас дратувало як військового?
Хочу сказати, що ви, Вільне радіо, молодці. Нам нема коли, у нас були свої задачі, а ви такі важливі теми висвітлюєте про різні закупівлі. На мій погляд, це звичайний “дерибан” бюджету. Ось для чого вкладати гроші в укриття для міста, якого вже немає? А машини за “космічними” цінами в одного постачальника — скільки тих машин вже накупили громади Донеччини?
Також неабияк дратувало, коли військові адміністрації створюють ілюзію діяльності. Як приклад — проєкт відбудови “Сталева мрія Бахмута”. Для мене це смішно! Місто наглухо окуповане, а вони з презентаціями їздять. Їм зайнятися нема чим? Якщо нема чим — пишіть заяву та звільняйтеся.
А коли читаєш новини про Павла Кириленка (колишнього очільника ДонОВА, — ред.) — як таке взагалі може бути?! На мою думку, коли на війні хтось наживається, за це має бути “розстрільна стаття”!
Для довідки:У Кримінальному кодексі України немає смертної кари, як виду покарання, з 2000 року. Конституційний Суд України 29 грудня 1999 року визнав, що смертна кара суперечить Конституції України.
Ще я не розумію, коли посадовці публікують інформацію про свою діяльність: “Ми зібрались онлайн та щось обговорили”. Ну добре, але нащо нам про це знати, якщо результатів немає? Писати треба про результати якісь, і люди будуть дякувати.
До цивільних у вас були претензії?
Мене завжди чіпляло, коли люди в тилу викладають такі собі “фото щастя”: свої мандрівки, відпочинок, шашлики, як радіють життю… Розумієте, там (на війні, — ред.) нема морських узбереж та коханих поруч. Ми там родин не бачили, а вони виставляють фото, як наче хизуються — дуже неприємно все це. Я вважаю, під час війни це не на часі.
Ще є громадяни з цієї категорії, які повиїжджали на початку війни за кордон, а після війни повернуться і будуть голосувати за кандидатів на кшталт Януковича. Щось треба змінювати у виборчому законодавстві.
Для довідки:Згідно з Конституцією України голосувати на виборах та референдумах мають право громадяни Україні, які досягли 18-річного віку. В законодавстві України не існує обмежень пов’язаних з часом перебування за кордоном та правом голосувати. Єдиний випадок, коли у громадянина України, згідно з Конституцією, можуть відібрати право голосу — при визнанні громадянина у суді недієздатним.
А до закупівель оборонних споруд військовими адміністраціями як ставитеся?
Стосовно витрат на оборону — зараз нічого не може бути запізно. Тому, якщо витрати йдуть, це, безумовно, добре.
Був хоч якийсь позитив, який дарував надію на війні?
Головна подія, яка мене радувала — Балаклійська операція. Моя бригада відіграла важливу роль у нашому наступі. Ми тоді відігнали окупантів майже до Лисичанська — це втішало. Щасливим я був, коли до нас доїжджала польова лазня. Ну і, звісно, перша відпустка.
Місцева влада, чим порадувала — на третьому році війни Сіверська ВА нарешті почала допомагати нашим сіверським мобілізованим хлопцям та дівчатам.
На державному рівні єдиний позитив — це якісь великі державні свята типу Дня Незалежності.
Взагалі, коли людина на фронті, у неї немає ані часу, ані натхнення цікавитися новинами. Якщо є вільна хвилина, намагаєшся відпочити та поговорити з рідними.
Тобто ви на війні не були у курсі подій?
Перші пів року на службі я майже не спав. Просто не було сну, бо постійно метушня якась, нори, підвали — і у такому стані важко звертати на щось увагу. Єдине, що може похитнути рівновагу, це коли стається щось зовсім негативне та аморальне.
А яку допомогу отримували від ВА мобілізовані з Сіверської громади?
Цього ми з сіверськими побратимами дуже довго домагалися. Посадовці приготували коробки для мобілізованих, в яких були спальний мішок, натільна білизна, балаклава, шкарпетки, аптечка, свічки, цукерки тощо. Розсилали їх цієї весни.
Проте до цього наша бригада отримувала допомогу від громад за місцем тимчасового перебування, від підприємств, благодійників. Там були транспортні засоби і багато іншого.
Також я дуже вдячний волонтерам! Їхня підтримка потужна — моя перша військова форма була з Польщі, мені її привезли волонтери.
Тобто одягу та амуніції вам не вистачало, коли ви долучились до лав ЗСУ?
Можливо, це так було в тій навчальній частині, де я був. Але нам там навіть форму не видали [у 2022 році], її просто не було. Займався та присягу складав я у цивільному одязі. Потім, вже у частині, видали амуніцію.
Зазначу, що форму у 2022 році видавали набагато якіснішу. Вона була виготовлена в Україні з натуральної тканини. А зараз видають кітелі турецького виробництва, і там вже багато синтетики. Наш виробник робив усе “на висоті”, але, схоже, вітчизняних потужностей на всіх не вистачає.
Рідна громада передавала щось вам чи вашій родині?
У січні 2023 року, коли ми стояли під Бахмутом, я звернувся до кількох громад, у тому числі до рідної, до начальника Сіверської ВА Олексія Воробйова. Просили “буржуйки”, бо хлопці мерзли. Допоміг. На тому історія закінчилася. А ту “коробку” навесні 2024 від громади я не брав, бо у мене все те було — може, комусь необхідніше. Моральну ж підтримку отримував від колег неофіційно. До речі, вони просили не розповідати про наше спілкування.
Яку ще допомогу ви отримували від волонтерів?
З великою вдячністю ставлюся до всіх наших волонтерів, але окремо відзначу львівський гуманітарний штаб “РУХаємося до перемоги”. Вони живуть цим, допомагають бійцям з понад 30 бригад. Крім форми, бронежилетів та іншого вони ще й машину мені надали, яка була дуже потрібна. Я її залишив своєму підрозділу, коли звільнився. Раз на місяць вони привозили смаколики. Особливо коли це домашня їжа (вареники, пельмені, домашні котлети) — це дуже важливо було.
Їжа нас взагалі доводила до сліз, бо наче як вдома побував! Коли волонтери розповідають, що це ті зібрали, це ті наліпили — це неабияк мотивує. Ми розуміли, що ми тут не просто так, а комусь потрібні.
Навіть дитячі малюнки та саморобки мотивували. Здається, що це єрунда, але нічого подібного!
Конфліктних ситуацій не виникало на війні?
Можу згадати лише одну ситуацію, вона не пов’язана безпосередньо зі службою. Одна посадовиця у соціальній мережі дозволила собі дати образливий коментар щодо мене, з неповагою поставившись як до військовослужбовця. Це викликало певне обурення, особливо у людей, які на війні, та у їхніх родин. Я отримав масу слів підтримки від людей. Мені конфліктні ситуації не потрібні, але я не міг дозволити бруднити честь військового.
І мою думку поділили в СБУ та відкрили кримінальне провадження. Я, чесно кажучи, не знаю на якій воно стадії. Але в Єдиному реєстрі досудових розслідувань відомості про це внесені за статтею 435-1 “Образа честі та гідності військовослужбовця” (карається пробаційним наглядом до двох років або обмеженням волі до двох років, — ред.).
Як війна вплинула на ваше здоров’я?
У мене проблеми зі здоров’ям були давно. Через це я строкову службу не проходив. У другій половині 2023-го мене визнали обмежено придатним. Це наслідки того, що людина пів року взагалі не спить, бо постійні обстріли та інше. Мені ж не 20-30 років, а 50. Потім погіршився зір, і так воно одне до одного. Останній день служби — 3 серпня 2024 року. Але попри втрачене здоров’я, я не шкодую, що відслужив.
Цей бюрократичний шлях був складним для вас?
Жодної бюрократії не було. Не знаю, хто розповсюджує такі чутки. Медична частина дає направлення на ВЛК. Проходиш ВЛК — це додаткові обстеження, які можуть тривати від тижня до двох місяців. Після всіх обстежень лікарі роблять висновки та ставлять діагнози. Потім, якщо людину визнали непридатною, з цим висновком повертаєшся у військову частину, пишеш рапорт, і тебе наказом звільняють. Звісно, цей рапорт треба погодити з медслужбою, юристами, але цим займаються офіцери.
Який ваш наступний крок у поверненні до цивільного життя?
Коли військовий звільняється, він йде у ТЦК, щоб його взяли на облік або списали з обліку. Так зробив і я. І вже 10 днів військкомат не може повернути мені військовий квиток (розмова була записана 16 серпня 2024 року, — ред.). Без нього я не можу поновитися на роботі. Я просив у ТЦК дати мені хоч якусь довідку, що мій квиток у них, а вони відмовили: мовляв, довідок не даємо, чекайте. Тут бюрократія через велике навантаження, я це розумію і претензій не маю.
Чи дозволить вам ваш стан здоров’я виконувати роботу посадовця у міській раді?
Я сподіваюсь, що мені не доведеться бігати, бо бігати я більше не можу. МСЕК (медико-соціальна експертна комісія, — ред.) має визначити мій стан та можливу інвалідність. Але як воно буде поки гадки не маю.
Чи звикли ви вже до мирного життя?
Ні, я відвик від цивільного життя, і мені важкувато зараз. Часом просто не розумію: що? як? чому? Мені друзі допомагають зі спілкуванням, але дико все це поки що.
Чи пропонував вам хтось допомогу в адаптації до мирного життя?
Ні, таких пропозицій не надходило. Можливо, треба кудись самому звертатися, я ще не розібрався. Зараз у мене якась “ломка” та суцільне нерозуміння.
Чим плануєте займатися у міській раді?
За законом за мною збереглася посада першого заступника голови Сіверської громади. Мене увільнили на час мобілізації. Але які в мене тепер будуть посадові обов’язки я не знаю. Самого ж міста немає. Я виконуватиму будь-яку адекватну роботу в межах теперішнього стану здоров’я.
Хотілося б, зокрема, займатися офіційним спілкуванням з нашими мобілізованими з Сіверської громади хлопцями: допомога, підтримка, турбота, питання-відповіді. Бо я їх розумітиму як ніхто. Тим паче, дивлячись на закупівлі Сіверської ВА, фінансові можливості для такої допомоги є. А хлопців треба підтримувати, бо на третій рік служби вони вже ламаються.
Крім роботи, які плани на життя маєте?
Зараз я далеко не дивлюся. Мій план — відпочити, адаптуватися та “притертися” до цивільного життя.
У мене до повномасштабної війни була мрія про сад, яку я втілив у життя, але, гадаю, його вже не відновити. Ми встигли висадити трохи більше тисячі фруктових дерев, були великі плани, та зараз там все розграбоване та загибле — зона бойових дій.
Мені вже надходила пропозиція зайнятися садівництвом, але зараз поки що я не готовий про таке думати. А далі — побачимо.
Нагадаємо, Віталій Гатченко у 2020 році ініціював повернення історичної назви річці Суха Плотва, яка протікає у Бахмутському районі повз Сіверськ. Десятиліттями її називали та позначали на картах помилково. Понад 3 роки чоловік боровся за повернення їй історичної назви: писав листи й зустрічався з посадовцями. Зрештою він домігся свого, і тепер річка Суха Плотва знову зветься Ямою.
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
