Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Зошит, до якого маріуполець Макс Грабовський записував хроніку кожного проведеного у блокаді дня, лишився в окупованому місті. А першу чернетку майбутньої книжки про пережите чоловік дописував уже в психіатричному відділенні у Дніпрі — туди під час медогляду у військкоматі його відправили на тиждень спостереження.
Книжка “Маріуполь. Перший місяць блокади” вийшла друком у 2026-му й розповідає про цілеспрямоване знищення приморського міста росіянами квартал за кварталом. Ми поговорили з автором про те, як він писав хроніку та кому радить її читати.
До повномасштабного вторгнення Макс Грабовський працював у рідному Маріуполі в медіа. Сьогодні він — оператор безпілотників у підрозділі “Птахи Одіна”, де його знають за позивним Артист.
Максиме, книжка має назву “Маріуполь. Перший місяць блокади”. Правильно розумію, що ти перебував у місті майже до кінця березня 2022-го?
З Маріуполя я вийшов пішки 20 березня [2022 року]. До Мангуша. Потім 21-го виїхали з Мангуша до Бердянська приватним бусиком. І вже 22-го з Бердянська до Запоріжжя на автобусі в офіційній евакуаційній колоні. У Дніпрі я приходив до тями десь зо два тижні. Потім поїхав до Кам’янець-Подільського. Там одразу став на облік у військкоматі. Сказав, що хочу мобілізуватись, але мені сказали “поки чекайте”. У вересні я переїхав назад до Дніпра і теж одразу пішов до військкомату. Мені морочили голову два місяці, в результаті визнали непридатним. Тоді я шукав місце у війську, питаючись знайомих, такого рекрутингу, як зараз, тоді не було, тож я взагалі не знав, куди потикнутись. Згодом, коли як раз знайшов у Києві роботу мрії та переїхав, подзвонили з одного підрозділу, сказали, що в мені зацікавлені — на початку червня 2023 мобілізувався і поїхав на БЗВП.
Як довго писав книжку, як вдавалося зі службою поєднувати?
Ідея все фіксувати не тільки на фото, а й текстово з’явилася ще в Маріуполі, після кількох днів повномасштабки. В рюкзаку, який я завжди тягав із собою, був і мій робочий зошит, до якого я тезово записував усе, що трапилося за день. Але його я залишив у місті. Тому вже після виходу з Маріуполя я доволі довго збирався з силами та думками. І тільки коли вже звільнився з [телеканалу] “Донбас 24” і в мене з’явився вільний час, я почав писати. Чернетку я написав протягом серпня 2022 року у Кам’янець-Подільському.
У вересні переїхав до Дніпра і вдруге спробував долучитися до війська. Тоді редагував чернетку в психлікарні в Ігрені (район міста, де розташована Дніпропетровська багатопрофільна клінічна лікарня з надання психіатричної допомоги, — ред.). Під час медогляду у військкоматі мені призначили тиждень нагляду в “дурці” через старі порізи на руках. Попри те, що мене визнали адекватним, до війська мене тоді все ж не взяли.
Десь із жовтня 2022-го я почав шукати видавництво. Тобто зі службою, як і з роботою, написання книжки поєднувати не довелося.
Розкажи, як шукав видавництво, де можна купити книжку?
Видавництво шукав дуже довго. Десь раз на 6–9 місяців я робив розсилку в різні видавництва, контакти яких шукав в інтернеті, а потім чекав на фідбек. Головною умовою було не залучати кошти сторонніх інвесторів. Аби будь-яка сторона потім не могла звинуватити мене в упередженості.
У 2026 році зі мною зв’язався директор київського незалежного видавництва “Ліра-К” Віталій Зарицький. Придбати книжку можна на їхньому сайті, її друкують невеличкими партіями: як одна закінчиться — додруковують. В сучасних українських реаліях, як книжкового ринку та попиту на книжки, так і враховуючи військові ризики, це дієва схема для невеликих видавництв та не топових авторів.
Який у тебе був досвід у літературі до “Маріуполь. Перший місяць блокади”? Ти же пишеш пісні?
Це перша книжка повністю мого авторства. З літературного досвіду в мене — написання текстів пісень та віршів. Прозові твори я писав небагато та зазвичай “у стіл”. Окрім цього, в мене була одна самвидав-збірка “Божевільна веселка” (2007) та дві інтернет-збірки — “Вогні та знаки” (2008) та незавершена “До зимного Львову шукати тепла” (2010), плюс вінок сонетів.
Стосовно участі у спільних збірках, друком виходили альманах “Ан Т-Р-Акт” (2013), “ЙБН БЛД РСН” (2022), “Голоси війни. Маріуполь” (2023), “4.5.0. Антологія воєнної літератури” (2026).
Також цьогоріч я пройшов до півфіналу Національного відбору на World Poetry Slam 2026.
“Маріуполь. Перший місяць блокади” — біографічна? Кого бачиш своєю аудиторію, хто має прочитати?
Книжка про особистий досвід на тлі глобальних потрясінь. Про виживання та боротьбу. Про звичайних українців, які стали завадою на шляху рускім кровожерливим амбіціям. В ній — сум і страх, але також надія та прагнення. В ній — іронія та злість, але також світло та взаємопідтримка. Вона — про смерть і про життя, про зневіру та боротьбу, про людей та нелюдів. Про нас. Це нон-фікшн: чесний, голий, без прикрас.
Аудиторія в ідеалі широчезна. Десь від 14-15 і старше. Решта чинників не має значення.
Чи радиш читати саме маріупольцям?
Насамперед я б радив її читати не маріупольцям. Бо людям, які не мають такого досвіду (і це добре), складно зрозуміти, наскільки трагедія Маріуполя страшна та кричуща. А для маріупольців це в будь-якому разі буде тригерне чтиво. Від багатьох, навіть незначних, моментів їх буде прошибати як на ностальгію, так і на сльози. Сам кілька разів плакав.
Що увійшло до книжки? Лише твої спогади, чи якісь інтерв’ю, інші персонажі тощо… Чи є ілюстрації?
До книжки увійшов детальний опис того, що я бачив і пережив з 22 лютого по 24 березня 2022 року. Там багато персонажів, але всі — реальні. Ті, кого я зустрічав і бачив особисто. Це, так би мовити, “свіжі” спогади, бо після 2022 року я їх не редагував, аби залишити в первісному стані, аби збереглося саме те сприйняття та емоції. Бо зараз у мене більше інформації, я багато що відрефлексував і переосмислив, багато чого змінилося. Але цінність цієї книжки саме в “законсервованості” у часі та просторі. А проілюстрували все це ми фотографіями, які я робив протягом цих днів. Це унікальні кадри, деякі навіть не були опубліковані раніше.
Чому, на твою думку, варто розповідати про Маріуполь, у тому числі в літературі, не лише в медіа?
Будь-яка трагедія з часом тьмяніє, затирається та втрачає значущість. Тим більше, що війна триває і росіяни кожен день щось руйнують і когось вбивають, і це я тільки про цивільних. Маріуполь нині окупований і вже близько 5 років потерпає від російського паплюження, плюндрування та пропаганди. І в тому, що Маріуполь — це Україна, сумнівів немає. Але от чи він український наразі, — це велике питання. Тому і важливо регулярно нагадувати про нього як міжнародній аудиторії, так і своїм.
Який найважливіший епізод для тебе особисто описаний у книжці? Чи присвятив ти її комусь?
Найважливіше в книжці для мене — це не якийсь окремий епізод, це тактика росіян, яку можна спостерігати протягом кількох розділів. Це не бомбардування пологового будинку або драмтеатру, які всі звикли брати за символи руйнування Маріуполя. І це навіть не спротив на Азовсталі, за всієї поваги до наших військових.
Найважливіше — це планомірне винищення житлових кварталів. Бо це щогодинні, щохвилинні удари по житлових будинках. Сотні зруйнованих будівель та тисячі знищених життів, які не потрапили до зведень.
І все це — безперервно протягом кількох тижнів. Реально безперервно. Максимум 5 хвилин тиші — і новий удар. Літаки килимово винищували квартали, до них доєднувалися ракети, РСЗВ, арта, міномети та дрони. З повітря, землі та моря. В умовах повної блокади. Це навіть не п*здець, ані Лавкрафт, ані Кінг (Говард Лавкрафт та Стівен Кінг — письменники у жанрі жахів, — ред.) таке б навіть уявити не змогли.
А стосовно присвячення — його немає. Комусь одному присвячувати — це тупо. Бо занадто багато було загиблих. Присвячувати всім маріупольцям — популізм. Військовим — блюзнірство. Загиблим — занадто цинічно. Тому ось так.
Нагадаємо, раніше ми розповідали про щоденник Катерини Савенко про облогу Маріуполя, який після її смерті від поранення видали окремою книжкою.