Місяць життя з тривожною валізкою так і не допоміг справді підготуватись до війни Ганні Немирській з Дружківки. Адже почувши вибухи думати вона стала не лише про себе і родину, а про своїх підопічних в соціальному гуртожитку. Всі вони повнолітні, та Ганна лагідно називає їх “дітьми”. Шукаючи їм прихисток жінці довелось ламати стереотипи, долати байдужість та йти на компроміси з власним здоров’ям і особистим життям.
Ганна Немирська працювала у Донецькому обласному соціальному гуртожитку для дітей сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Вона — соціальна педагогиня.
У Донецькому обласному соціальному гуртожитку жили діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування віком від 15 до 23 років, якщо вони не мали власного житла чи воно було непридатним для проживання або не підлягало ремонту та реконструкції. У 2016 році заклад переїхав до Дружківки, до 2014 року працював у Макіївці.
Носила на роботу тривожну валізку і готувалась до вторгнення
До початку повномасштабного вторгнення Ганна майже місяць ходила на роботу з тривожною валізкою. Носила з собою воду, теплі шкарпетки, ліхтарик, свисток на випадок бомбардування. 23 лютого у соціальному гуртожитку збирали ліжка — готувались приймати біженців. Ганна розповідає, попри зібрану валізку та очікування небезпеки, до 24 лютого підготуватись було неможливо.
“Я протягом 8 років, живучи у Дружківці, не відчувала війну у повній мірі, до т.з. “ДНР” було менше 50 кілометрів, але ми вели звичайне цивільне життя. Підготуватись до цього неможливо. Коли це стається саме з тобою, коли ці вибухи поряд з тобою, у твоєму місті — це дуже страшно”, — згадує жінка.
До виїзду з міста вона ще майже місяць ходила на роботу.
Ми пішли на роботу, бо є відповідальність за дітей. Ну ми називаємо їх дітьми, хоча всі в основному від 18 років. Але і вади, і обмеження, і поведінка… — це діти. У мене кабінет не зачинявся, вони завжди були поряд. Ранок починався з того, що ми збиралися на чай чи каву, спілкувалися. Кожного дня займалися арт-терапією, бо було дуже важко усім. Але, коли від тебе хтось залежить, це вимагає додаткових сил, я звідкись брала ці сили, і ми справлялися”.
“Дітей” з гуртожитку вивозила з Донеччини сама
“Дітей” з гуртожитку Ганна вивозила самотужки, разом з нею поїхав лише чоловік. Спочатку планувалось, що поїдуть кілька співробітників разом з сім’ями та вихованці. Втім, решта відмовились, Ганна взяла усю відповідальність на себе. Вона повезла вихованців на Буковину. Свою маму залишила на Донеччині.
“Наприкінці березня ми виїжджали лише з наказом мого директора про переміщення. Більше ніяких рішень щодо евакуації не було. Але ж у 90% вихованців є ментальні вади, вони не завжди усвідомлюють реальну небезпеку. Ми взяли на себе дуже велику відповідальність”, — згадує жінка.
Я розуміла, що їх треба вивозити. Бо напруження було навіть фізичне. Вихованці не те щоб розуміли, що війна. Діти, як діти. Вони знають, що хтось щось за них вирішить. Вони звикли не брати на себе відповідальність і зазвичай легковажно ставились до порад. У нас же не закритий заклад, вони вільно ходили у місто. Але кожного разу ми їм нагадували, що “стережіться, уважно слухайте”. На той момент у нашому місті не працювала сирена. Було дуже тривожно за них. Я знала, що їх необхідно буде вивозити звідти”.
Війна загострила ментальні проблеми сиріт, педагогиня дістала серцевий напад
Ганна розповідає: війна сильно вплинула на її “дітей”. У них загострилась агресія, деяким довелося звернутися в психіатричні лікарні.
У їхнього гуртожитка була домовленність з християнським табором на Буковині. Там мали прийняти “дітей”. Втім, через особливості поведінки хлопців, яких привезла Ганна, їм довелося переселятися.
Це сироти, які не пішли далі навчатись після училищ, чи кому немає де жити. Але сирітство — це не основна проблема цих дітей. У них такі особливості у розвитку, які дають їм певну самовпевненість. Хлопці були збуджені, гомінкі, поводили себе не так, як заведено у християнському таборі. Тому нас вивезли в інше село. Це був такий глухий куточок, який дуже погано впливав на соціалізацію. До найближчого магазину, де можна хоча б карткою розрахуватись, було пішки 7 кілометрів. Це був гуртожиток училища.
Перед виїздом з християнського табору у Ганни через сильний стрес стався серцевий напад. Лікарі швидкої надали їй допомогу, і вона з вихованцями поїхала далі. Коли приїхали до села, жінка заснула. Коли прокинулась — дізналась, що з її вихованцями знову стався конфлікт.
“Там жили інші переселенці. У мене була серед вихованців одна дівчина. Ми з нею спали в одній кімнаті, а хлопці — в іншому крилі. Я крізь сон почула якийсь стукіт-грюкіт. Я зрозуміла, що щось сталося. Мої хлопці поконфліктували з переселенцями. І ті почали мене звинувачувати, у тому, що такі діти тут не мають права бути.
Серед моїх вихованців є двоє з ВІЛ-статусом. Один з них врізав палець, дуже епатажно його показував. Інші мешканці гуртожитку перелякались. Бо є стигми у суспільстві. Я розумію, що люди були в паніці, але це лише говорить про те, що “діти” були у стресі.
Про стигми. Лікарка, у якої я декларувала сиріт, щоб отримувати медичну допомогу у разі необхідності, і яка сама була переселенкою з Луганщини з 2014 року, майже пошепки сказала мені, щоби я не казала навіть медичному персоналу (не кажучи вже про мешканців села) про ВІЛ-позитивних дітей. Бо “вдягнуть по дві маски та рукавички”. Навіть медики, розумієте?”, — згадує жінка.
Для довідки: Вчасне виявлення вірусу і прийом ліків дає змогу людям з ВІЛ жити повноцінно. Людина, яка регулярно приймає препарати, не передає вірус іншим. За умов прийому лікування ВІЛ-позитивні жінки можуть народжувати здорових дітей. До того ж за даними Центру громадського здоров’я, у світі не зареєстровано жодного випадку передачі ВІЛ-інфекції побутовим шляхом.
Стикнулись з дискримінацією людей з ментальними вадами
Соціальна педагогиня додає, до сиріт з ментальними вадами в інших мешканців гуртожитку склалося упереджене ставлення. Втім, на жаль, з дискримінацією стикались і з боку соцпрацівників, коли служба зі справ дітей вирішили розділити компанію по різних закладах. Вихованців розселили по центрах соціально-психологічної допомоги, гуртожитках, медзакладах.
“Адміністратор гуртожитку їх на вході обшукував, лише моїх вихованців. Це було так принизливо. Вони повнолітні дієздатні громадяни України. А ставлення до них отаке. Там були люди, які випивали, але крайні завжди були ці діти.
У нас сильна дискримінація за ознаками психічного стану. Одного з моїх вихованців мали прийняти до центру, втім коли ми приїхали, соціальний педагог тільки поглянула на нього, і каже: “Ми його не беремо”. Питаю, чому? Каже: “Ми дуже переживаємо за своїх мешканців, тут і діти є, він нам не підходить”. Це дуже принизливо, тим паче це сказала фахівець. А в іншому місті його спокійно прийняли до соцгуртожитку. І все там в нього добре. Скажу більше, він подав анкету на працевлаштування, його дуже підтримують, дякувати професійності спеціалістів”, — розповідає Ганна.
Війна зруйнувала сім’ю та підкосила здоров’я
Після розселення усіх вихованців у безпечніших регіонах Ганна майже півроку жила при церкві. Повертатись на Донеччину до мами поки не наважилась. Зізнається, війна зруйнувала її родину, стосунки з чоловіком погіршились, і вони збираються розлучатись. Зараз Ганна перебуває за кордоном.
Рідний син Ганни Ілля зараз боронить країну на передовій. Жінка згадує, коли він приїхав до неї на Буковину, вихованці приревнували.
“Коли до мене приїхав Ілля, вихованці дуже приревнували, це теж був великий стрес. Він тоді жив на Донеччині з моєю мамою. Коли приїхав, захворів сильно. І діти казилися, до мене були претензії. Зараз він на фронті. Був період, коли він протягом тижня не виходив на зв’язок, і я думала, з’їду з глузду. А днями подзвонив, і ми дві години говорили, це було диво”, — ділиться Ганна.
Через стреси в жінки погіршилось і фізичне, і ментальне здоров’я. Загострився діабет, почались гормональні збої, з’явилась підвищена тривожність. Все це вона намагається вирішити медикаментами. А також
звернулась до творчості. Робить витинанки, вишиває, валяє вовну, малює. Одну з картин за номерами почала розмальовувати на роботі 26 лютого, та так і не закінчила.
“Я вела на фейсбуці щоденник нашого гуртожитку. Але я вигоріла. Хоча ще є хлопці-вихованці, які захищають країну, про яких хочеться розповісти. Може, я зберусь з силами і допишу. Вже семеро з моїх хлопців у ЗСУ. Троє, на жаль, мають бойові поранення. Один втратив око і пробита шия. Вони сироти, мають певні вади, їх не беруть на війну, вони самотужки пробивають дорогу, їх не “загребли”. Я дуже ними пишаюся”, — каже жінка.
Довгострокових планів Ганна зараз не будує. Хоче повернутися на рідну Донеччину, але не впевнена, що далі житиме там.
Нагадаємо, раніше ми розповідали про проєкт “Ключі від Маріуполя”, в якому маріупольчанка збирає розповіді земляків, аби допомогти їм впоратися з втратами.
Читайте також: