Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Понад два роки в Україні діє механізм, який дозволяє умовно-дострокове звільнення засуджених із місць несвободи для служби в Силах оборони. За цей час тисячі людей стали військовими, частина з них — командирами та інструкторами. Водночас сам механізм продовжує викликати чимало запитань: від непрозорого рекрутингу до законодавчих прогалин і проблем уже під час служби.
Журналісти Вільного Радіо зібрали найважливіші висновки великої фахової дискусії за участі військових, правозахисників, командирів і самих військовослужбовців, які пройшли цей шлях.
З травня 2024 року завдяки закону №3633-IX мобілізувати можна колишніх засуджених, чия судимість погашена або знята, окрім засуджених за злочини проти національної безпеки — наприклад, державну зраду.
Інша категорія людей, які можуть поповнити військо, — це засуджені, які на момент мобілізації перебувають у колоніях, окрім засуджених за особливо тяжкі злочини. Вони можуть бути мобілізовані через спеціальну процедуру умовно-дострокового звільнення (УДЗ).
Не можуть вступити до війська вʼязні, засуджені за такі злочини:
За даними Міністерства юстиції України, станом на 12 березня 2026 року завдяки механізму спеціального УДЗ до української армії вже приєдналися 12 тисяч засуджених (серед них 180 жінок).
Звільнені з установ виконання покарань служать у спеціалізованих підрозділах під загальною назвою “Шквал”, які включають до складу штурмових бригад.
Добровільність — головний принцип залучення засуджених до війська. Принаймні так це описують військові, які займаються рекрутингом і публічно про нього розповідають. Заступник начальника рекрутингу Третього армійського корпусу Руслан (Тренер) Плетінка каже, що вирішальну роль під час спілкування з кандидатом грає його істинна мотивація.
“Насамперед потрапляють ті люди, які дійсно мають велике бажання захищати Україну. Вони повинні висловити й довести свою рішучість і впевненість, що насправді хочуть не уникнути відповідальності, а захищати Україну. І це мають бути люди, які мають здоровʼя, можливість тримати зброю в руках”, — говорить військовий.
Подати заявку можна через адміністрацію установи, адвоката або рідних. Після цього до колонії приїжджає рекрутингова група разом із лікарем: кандидати проходять співбесіду та медичний огляд, після чого запускається процедура умовно-дострокового звільнення. У кожному окремому випадку розбирають, чи зможе потенційний військовий нести службу у штурмовому підрозділі.
“Рекрутер визначає на місці, чи людина спроможна стати захисником України, чи ні. Рішення за ним. З адміністрацією ми дізнаємося додаткову інформацію та узгоджуємо подальші наші дії. Згідно з чинним законодавством, всі умовно-достроково звільнені мають перебувати у штурмових підрозділах”, — пояснює Руслан Плетінка.
Втім самі військовослужбовці, які пройшли цей шлях, кажуть, що на практиці процедура не завжди така проста. Наприклад, Ілля згадує, що хотів долучитися до війська одразу, однак його не взяли: “Не з першого разу я потрапив. Зі здоровʼям і психологічним станом у мене проблем не було. Але у мене 115 стаття — умисне вбивство — вона спочатку не підпадала під мобілізацію до війська”.
Також, каже військовий, тоді діяла ще одна умова — людина мала відбути щонайменше третину призначеного покарання. У випадку Іллі довелося кілька разів розглядати справу, щоб перейти до процесу мобілізації.
Натомість Назар розповідає про легший досвід: “У мене не було на етапі визначення рекрутером і прибуття в частину взагалі ніяких проблем. Я написав заяву, пройшов ВЛК. Протягом місяця я вже був зарахований у спецчастину”.
І Назар, і Ілля служать у батальйоні “Алькатрас” 93 ОМБр. Тепер вони з власного досвіду можуть говорити про зміни, які могли б покращити систему.
Кілька спікерів незалежно один від одного нарікають на ту саму проблему — недостатнє інформування. Ілля розповідає, що не всі ув’язнені навіть дізнаються, що до установи приїхали рекрутери.
“Основна проблема — відсутність більш поглибленої інформації. Коли приходять рекрутери, буває таке, що засуджені перебувають на роботах, до них не доходить інформація”, — говорить військовий.
Схожу думку висловлює і Павло з позивним Скульптор, який також служить після умовно-дострокового звільнення. Павло — боєць спецпідрозділу Головного управління розвідки “Артан”, який пройшов шлях від кулеметника до командира взводу наземних роботизованих комплексів. На його думку, проблеми часто виникають ще до зустрічі людини з рекрутером.
“Більшість адміністрацій так чи інакше перешкоджає залученню. Є люди, які приносять користь установі, працюють там. І коли приходить час, приїхав рекрутер, зробив пропозицію людині, тоді з’являються проблеми. Нібито людина не стала на шлях виправлення, людина не готова, її немає на місці, відмовилася прийти. А насправді інформація не була правильно донесена”, — розповідає боєць.
Іноді ж на заваді процесу, навпаки, стають конфлікти між адміністрацією колоній та ув’язненими. Експертка напряму захисту прав військовослужбовців правозахисного центру “Принцип” Анастасія Криштанович каже, що в закритій системі засудженому складно захистити своє право на участь у рекрутингу.
“Коли в адміністрації колонії хтось не подобається, починають “закривати на яму”, з’являються записи в особовій справі про те, що людина не є психічно стабільною, відповідно, вона не може виконувати завдання із захисту. Нам розповідали, що заяву людини, яка хоче проходити військову службу, просто не приймають. Її рвуть, її ігнорують. Тут фактично закрита система, це те, що нагадує армію насправді”, — пояснює Анастасія Криштанович.
Вихід із ситуації бійці з досвідом пропонують шукати через включення в рекрутинг нових людей: тих, хто вже пройшов цей шлях, або ж психолога. Також, на думку військових, засуджені ще до приїзду рекрутерів мають ясно усвідомлювати, що на них чекає після мобілізації.
“Потрібно на законодавчому рівні зобовʼязати адміністрації установ проводити превентивні заходи із засудженими. Щоб вони чіткіше розуміли, куди йдуть, що будуть робити. Це, мені здається, набагато зменшить кількість СЗЧ і проблемних питань, які зараз є у війську”, — припускає Скульптор.
Історії військових, які самі проходили рекрутинг після УДЗ, підтверджують, що процес не завжди залежить лише від бажання людини. Справа може загальмуватися з багатьох причин.
Правозахисний центр “Принцип” досліджував цю тему через поїздки до колоній і військових частин, а також глибинні інтерв’ю з бійцями, командирами, рекрутерами й начальником однієї з колоній. Експертка Анастасія Криштанович розповіла про очевидний висновок: написане в документах не завжди збігається з практикою.
“Ми виявили, що те, як це написано в “нормативці”, не працює так на практиці. Наприклад, обмеження щодо однієї третини строку по 115 статті — умисне вбивство — не прописане в законодавстві. Це просто практика ДКВС (Державної кримінально-виконавчої служби України, — ред.). Раніше це було дві третини строку, зараз це одна третя, яку вимагають від людини, аби її випустити”, — говорить юристка.
Ще одна проблема, на яку звертають увагу правозахисники, — якість проходження військово-лікарської комісії. Це, за словами Криштанович, стосується не лише засуджених, а й усієї мобілізаційної системи.
“Людина на папері здорова, а по факту не може виконувати бойові завдання. Це завжди проблема, особливо для командирів, яким потім доводиться займатися лікуванням цих військовослужбовців, якщо фактично військово-лікарська експертиза не показала правдивих даних”, — каже правозахисниця.
Про те, що процес потребує вдосконалення, говорить і керівник науково-дослідного центру Пенітенціарної академії України, ексзаступник начальника Департаменту з питань виконання кримінальних покарань Андрій Галай. За його словами, для адміністрацій колоній залучення ув’язнених до війська стало як організаційним, так і психологічним викликом. Саме тому, на його думку, процедура має бути не закритою, а максимально зрозумілою.
“Коли вам як начальнику організації запропонують одночасно половину співробітників мобілізувати, ви теж будете шукати екстрені заходи й десь у чомусь захищатися. Я не захищаю адміністрацію, але це треба розуміти. Перший етап — це елемент прозорості, а не закритості. Щоб це не було за знайомством, за бажанням, про кого першого сказали, хто перший прибіг або до кого першого прибігли”, — пояснює Галай.
За словами фахівця, у процесі беруть участь щонайменше три сторони — установа виконання покарань, військова частина та територіальний центр комплектування. Тож важливо, щоб кожен етап був чітко прописаним і відстежуваним.
“Має бути зрозуміле покрокове алгоритмічне проходження цих кроків, щоб засуджені й ті, хто допомагає — правозахисники, адвокати, інші особи — могли зрозуміти, на якому етапі затримка”, — додає фахівець.
Зараз, за оцінкою Андрія Галая, у Збройних силах служить третина від загальної кількості засуджених.
Далі розмова перейшла до того, що відбувається після зустрічі засудженого з рекрутерами. Командир батальйону “Алькатрас” 93 ОМБр Валентин Лясковський розповів, що різні військові частини фактично конкурують за мотивованих кандидатів.
Саму конкуренцію він не вважає проблемою. Натомість, за його словами, непрозорість процедури не завжди дозволяє зрозуміти, чому кандидат, який уже погодився служити в одному підрозділі, зрештою опиняється в іншому.
“Ми бачили людей, спілкувалися з ними, вони були відібрані, ми знали, що вони зацікавлені. Але вже на комісії людина очі опускає і каже, що передумала. Ми розуміємо, що там був якийсь тиск, але не можемо цього знати. Ми не контролюємо колонії і не маємо на них жодного впливу”, — каже Лясковський.
Водночас представник підрозділу ГУР “Артан” Ігор пропонує не пояснювати кожен такий випадок стороннім впливом. За його словами, нерідко самі кандидати змінюють рішення після спілкування з військовими, які вже служать. Рекрутери залишають у колоніях свої контакти, а багато майбутніх військових приходять саме за рекомендаціями побратимів.
“Жодну людину, яка приєдналася до нашого підрозділу, не змушували. Це люди, які добровільно проявили бажання долучитися. Дуже часто нас уже чекають у колоніях. Багато було таких моментів, коли люди записувалися в різні бригади, а потім міняли свої рішення, поспілкувавшись із хлопцями. Ми нікого не перетягуємо, але люди мають право вибору”, — ділиться розвідник.
Втім навіть після того, як кандидат визначився з підрозділом, гарантії потрапити саме туди немає. Військовослужбовець Павло на псевдо Скульптор розповів, що іноді після співбесіди бригада обіцяє забрати людину, але пізніше відмовляється через інше трактування закону або окремих статей Кримінального кодексу.
“Людина сидить і чекає. На принципі нікуди більше не йде, ні з ким не спілкується, бо люди пообіцяли. Потім приїжджають знову і кажуть: “Ми цей пункт уже не беремо”. І виходить, що втрачений час”, — каже він.
На думку Павла, закон досі потребує доопрацювання, щоб усі військові частини однаково трактували критерії відбору.
Ще одна проблема, яку озвучили учасники дискусії, — можливі зловживання під час проходження процедури. Лясковський розповів, що на початку роботи механізму йому пропонували заплатити за можливість забрати людей до свого підрозділу.
“Через знайомих мені передавали інформацію про те, якщо хочу забрати людей, треба покласти певну суму грошей. Йшлося про дві тисячі доларів”, — розповідає командир.
Про схожі ризики говорить і голова громадської організації “Захист вʼязнів України” Олег Цвілий. Він згадує випадок, коли гроші вимагали вже не з військового підрозділу, а із самого засудженого: “У нас задокументований факт, коли сам засуджений платив кошти за те, щоб його документи потрапили до суду. Найближчим часом ця справа стане публічною”.
Частину цих проблем можна було б розв’язати, якби засуджені отримали право самостійно запускати процедуру, вважає експерт.
“Адміністрація тим чи іншим способом блокує можливість звільнення. Ми ще на початку говорили, що потрібно дати право на самозвернення усім. Тоді адвокат міг би допомогти зібрати документи, організувати незалежне ВЛК і супроводжувати людину”, — каже Олег Цвілий.
На його думку, перегляду потребує й сам підхід до відбору. Зараз закон привʼязує можливість служби насамперед до статті Кримінального кодексу, хоча оцінювати варто конкретну людину, її історію та мотивацію.
Окремо учасники дискусії згадали про категорії людей, які нинішній механізм майже не охоплює. Йдеться про довічно увʼязнених, людей у СІЗО, а також засуджених, які перебувають на пробації.
Андрій Галай із Пенітенціарної академії наголосив, що лише у слідчих ізоляторах перебувають близько 20 тисяч людей, однак механізм їхнього залучення фактично не працює. А серед тих, хто відбуває покарання без позбавлення волі, до війська долучилися лише близько 17%.
На думку учасників дискусії, якщо держава планує й надалі розвивати механізм рекрутингу, йому потрібні однакові правила для всіх: прозора процедура, можливість відстежувати рух документів і зрозумілі критерії відбору незалежно від того, до якого підрозділу хоче потрапити людина.
Чи залишається людина в підрозділі “колишнім засудженим”, чи після вступу до війська це вже не має значення? На це запитання військові, які брали участь у дискусії, відповідали майже однаково: головне те, як боєць проявляє себе на службі.
Командир батальйону “Алькатрас” 93 ОМБр Валентин Лясковський каже: перше, що пояснюють новобранцям після умовно-дострокового звільнення, — їхнє попереднє життя залишається поза межами підрозділу. У батальйоні всі військові проходять однакову базову підготовку, а вже після цього командири дивляться не на біографію, а на навички людини.
“Ми одразу доносимо людям: ваше минуле життя залишається в минулому. У вас є можливість розпочати службу і своє життя з чистого аркуша. Далі все залежить тільки від самої людини. Якщо людина добре літає — вона стане пілотом. Якщо розбирається в техніці — працюватиме з технікою. Ми дивимося, де вона принесе найбільше користі”, — пояснює Лясковський.
Схожий підхід описує і заступник начальника рекрутингу Третього армійського корпусу Руслан Плетінка з позивним Тренер. За його словами, принцип однаковий для всіх військовослужбовців — незалежно від того, чи прийшла людина добровольцем, була мобілізована чи звільнилася умовно-достроково.
“Більшість бійців, які приходять після УДЗ, показують себе з найкращого боку. Є просто унікальні приклади хоробрості. В одній із наших штурмових рот сьогодні близько 70% командного складу — це колишні умовно-достроково звільнені”, — наводить приклад рекрутер.
Та якщо всередині підрозділів, за словами командирів, колишні засуджені поступово стають звичайними військовими, то закон продовжує виділяти їх в окрему категорію.
Експертка Правозахисного центру “Принцип” Анастасія Криштанович наголошує: для таких військових досі діє низка обмежень, яких не мають інші. Найперше — відсутність права на відпустку. Так само колишні в’язні не можуть переводитися до інших військових частин, навіть після завершення адміністративного нагляду. Окрема проблема виникає, коли військовий через поранення або стан здоровʼя вже не може виконувати бойові завдання.
“Якщо людина стає непридатною до служби у штурмовому підрозділі, але підстав для звільнення немає, починаються проблеми: куди її призначити, якщо закон не дозволяє переведення на інші посади”, — пояснює Криштанович.
За її словами, закон не врахував і низку життєвих ситуацій. Наприклад, уже траплялися випадки, коли жінки, які проходять службу після умовно-дострокового звільнення, завагітніли, однак закон не визначає для них ані механізму відпустки, ані звільнення зі служби.
Ще одна прогалина стосується військових звань. Якщо людина прийшла до війська солдатом, навіть за наявності необхідних знань її часто неможливо призначити на посаду, яка передбачає надання нового звання.
Командири визнають, що через такі законодавчі прогалини їм нерідко доводиться самостійно шукати рішення.
“Дуже багато питань на законодавчому рівні не узгоджені. Це наш головний біль. Командири іноді змушені брати відповідальність на себе і, образно кажучи, ходити по лезу бритви. Бо якщо цього не робити, люди просто вигорають”, — говорить Валентин Лясковський.
Виходить так, що на практиці військові вже навчилися сприймати людей як своїх побратимів, тоді як правила їхньої служби досі залишаються іншими.
За задумом, законопроєкт усуває правову нерівність і гарантує бійцям, які прийшли до лав ЗСУ з установ відбування покарань, ті самі права, що й іншим військовослужбовцям, зокрема: Окрім цього, документ захищає жінок-військових цієї категорії: їм гарантують право на декретну відпустку та догляд за дитиною.Поки тривала робота над матеріалом, Верховна Рада підтримала законопроєкт №15225, який має прирівняти у правах військових серед ексзасуджених до інших захисників України.
Трапляються і випадки, коли людина використала можливість умовно-дострокового звільнення не для служби, а лише для того, щоб залишити колонію. Але навіть тоді повернути її назад непросто. За словами командира батальйону “Алькатрас” Валентина Лясковського, ця процедура залишається складною і потребує значних зусиль від командування.
“Нашому підрозділу вдалося повернути лише двох людей. Один був затриманий із наркотиками. Інший систематично відмовлявся виконувати накази. Але щоб це зробити, довелося пройти, образно кажучи, десять кіл пекла: ДБР, ВЛК, збір документів. Це величезне навантаження на командира. Це не секрет, що є певний відсоток людей, які виходять лише для того, щоб залишити колонію, а потім піти в СЗЧ чи уникати служби. Вони розумні люди й добре знають, як працює система”, — розповідає командир.
Втім під час дискусії говорили не лише про тих, хто намагається уникнути служби. Правозахисники звернули увагу й на інший ризик — перенесення до окремих військових підрозділів неформальних правил та ієрархії, які існують у місцях позбавлення волі.
Голова ГО “Захист вʼязнів України” Олег Цвілий каже, що під час ухвалення закону критики попереджали не лише про можливе копіювання досвіду російської ПВК “Вагнер”, а й про поширення кримінальної субкультури в українському війську. Водночас, каже він, проблема може мати й інший бік.
“Усі говорять про злочинну субкультуру. Але є ще й так звана “червона” або “чорна” субкультура. Я знаю підрозділи, де цього немає, але знаю й іншу практику, коли методи контролю фактично переносяться з колоній у військові підрозділи”, — говорить Цвілий.
Саме такі випадки, на думку правозахисника, потребують незалежного контролю, адже військовослужбовці після УДЗ часто не довіряють офіційним механізмам.
“Потрібно думати про незалежний контроль над такими підрозділами. Я багато років моніторю колонії і можу сказати, що там ситуація поступово покращилася. Але частина цих проблем, на жаль, перекочувала у деякі військові підрозділи”, — вважає він.
Слова правозахисника частково підтверджує й досвід представниці громадської організації “Шквал незламних” Валерії Степанової, з якою журналісти Вільного Радіо поспілкувалася окремо після дискусії.
Із військовими після умовно-дострокового звільнення Валерія працює з початку 2025 року. За цей час вона помітила системну проблему — багато них бояться скаржитися на порушення своїх прав і просити про допомогу — чи то через командирів, чи через неформальну ієрархію всередині окремих підрозділів.
“Вони нікому не довіряють і бояться звертатися вище, навіть до військового омбудсмена. Бояться, що в бригаді одразу в роті їм «скрутять голову» командири”, — розповідає Степанова.
Військові, які безпосередньо працюють із колишніми засудженими, описують інший досвід. Представник підрозділу “Артан” розповів, що перед відправкою на фронт новобранці проходять кілька місяців спільної підготовки й бойового злагодження під контролем командирів.
“Поки людина доїде до війни, проходить чотири-пʼять місяців. За цей час ми виявляємо проблемних людей, коригуємо їхню поведінку, а колектив формується без якихось нестатутних відносин”, — каже він.
За два роки після запуску механізму умовно-дострокового звільнення для служби в Силах оборони він перестав бути експериментом. Однак більшість проблем, про які говорили учасники дискусії, стосуються не самого права засуджених долучитися до війська, а того, що відбувається до і після цього рішення.
Експертка Правозахисного центру “Принцип” Анастасія Криштанович розповіла, що наразі правозахисники працюють над законодавчими змінами, які стосуються насамперед проходження служби колишніми ув’язненими. Серед них — право на відпустку, можливість переведення до інших підрозділів та розширення підстав для звільнення з військової служби.
Окремий блок змін стосується самого механізму рекрутингу. За словами фахівчині, він потребує спільної роботи Міністерства оборони, Міністерства юстиції та інших державних органів.
Серед інших пропозицій — скасувати практику, за якою від кандидатів вимагають відбути не менше третини строку покарання, хоча такого обмеження немає в законі.
Не менш важливим Криштанович називає і третій етап — повернення військового до цивільного життя. На її думку, після завершення служби людина має отримати не лише документи, а й допомогу з оформленням виплат, пенсій, одноразової грошової допомоги, а також підтримку під час адаптації.
“Інформування має бути і на рівні установи виконання покарань, і на рівні військової частини, і вже після звільнення зі служби, аби людина могла адаптуватися до цивільного життя. Тут державним службам потрібна допомога громадських організацій, які вже мають досвід роботи з ресоціалізацією”, — підсумовує вона.
Нагадаємо, у травні 2026 року бійці 93 ОМБр пішки вийшли з позицій на Костянтинівському напрямку. Двоє з бійців — колишні увʼязнені (бійці батальйону “Алькатрас”), які виконували бойові завдання у 2 механізованому батальйоні. Вони тримали позиції 107 днів.