Вчителька, письменниця, літературознавиця родом з Соледарської громади написала сотні віршів українською мовою, навчала дітей рідної мови, написала гімн Бахмута та популяризувала пам’ять про поетів минулого. Сьогодні вона відзначала б свій 86-й День народження.
Про це Вільному радіо розповідає донька поетеси, вчителька Никифорівської гімназії Наталія Дерябіна (Решетова).
“Якою вона була вимогливою до українського слова! Вона ставилась до нього зі священним трепетом. Її поезія мала чітку громадянську позицію: вона знала, що це дійсно святе, і це завжди впадало в око”, — каже донька письменниці.
Світлана Решетова писала вірші й оповідання українською мовою на Донеччині, ще коли державна мова тут була “не в тренді”. І все ж досягла багато чого.
“Вона — лавреат премії “Плекаймо рідну мову”, обласної премії імені Володимира Сосюри, “Людина року-2002, 2004”. Автор гімну міста, учителька-методист, відмінниця освіти України, ветеран педагогічної праці, заслужена вчителька України”, — перелічує заслуги матері Наталія Дерябіна.
На початку 2000-х у Бахмуті проводили конкурс на найкращі слова та музику для гімну міста, і віршовані рядки Світлани Андріївни перемогли. У 2005 році цей гімн офіційно затвердили рішенням Артемівського виконкому.
Також Світлана Решетова написала пісні про рідне місто “Старовинний Бахмут”, Бахмутський вальс” разом з місцевою композиторкою Тетяною Яловою.
“Людиною року” у місті вона стала у 2002 році — у номінації “За внесок у розвиток освіти” та у 2004 — “За найкращу художньо-публіцистичну роботу про місто” — збірку віршів “Зоряна криниця”.
Світлана Андріївна Решетова народилася 14 лютого 1937 року у Никифорівці Соледарської громади Бахмутського району в родині вчителів.
У педагогічній династії Ткаченків-Решетових — 10 вчителів, які працювали на Донеччині у різні десятиліття XX-XXI століть. За словами Наталії Дерябіної, якщо скласти разом їхній педагогічний стаж, то виходить понад 200 років.
Коли Світлані було 4 роки, на Донетчину прийшла Друга світова. Тато дівчинки, директор школи, викладач фізики, хімії та математики, у ті червневі дні 1941-го приймав екзамени.
“У діда була “броня”, бо він був держслужбовцем. Але пішов на війну і загинув. І лишилась моя бабуся з трьома дітками на руках. Їх евакуювали до Казахстану. Повернулися вони у 1946 році та жили у маленькій хатинці, на подвір’ї якої нині живу я”, — каже жінка.
Вже набагато пізніше, у 2003-му, поетеса видасть збірку “Перенесу війну у вірші” про пережиту у дитинстві війну.
Світлана закінчила школу у 1954 році, а у 1960-му — Слов’янський педагогічний інститут.
“Працювала вона у школі №15 Єнакієвого у 1960-1989 роках. А тоді вона переїхала до Артемівська (нинішнього Бахмута, — ред.) та продовжувала свою вчительську роботу у середній школі № 2. Навіть діаспора приїжджала з Канади, мама давала уроки, виступала перед ними”, — згадує донька Світлани Андріївни.
З чоловіком, Геннадієм Решетовим, Світлана прожила 30 років, овдовіла у 1986 році. Почала писати поезії на початку 1970-х, вірші виходили у пресі та колективних збірках.
Світлана Решетова — не лише поетеса та педагогиня, а й літературознавиця та популяризаторка письменників з Донеччини, підкреслює співзасновник громадського клубу “Пошук”, громадський діяч Бахмута Володимир Березін. Клуб збирався в Артемівську наприкінці 1980-х-початку 1990-х. Тоді активіст і познайомився зі Світланою Решетовою.
Як раз у ті роки міські активісти підняли публічні дискусії про повернення Артемівську його історичної назви — “Бахмут”. Тоді, коли тільки почався розвал тоталітарного СРСР, це був сміливий громадянський вчинок.
“Дуже сподобалось, що тоді вона не побоялася й у 1991-му написала й опублікувала вірш, щоб місту повернули ім’я Бахмут — дуже гарний вірш українською мовою”, — згадує Володимир Березін.
Він додає: Світлана Решетова завжди спілкувалася українською мовою.
“Мова поверталася (з початку 1990-х, — ред.), а вона — з Никифорівки, де скрізь постійно говорили українською — це її рідна мова”, — каже активіст.
З 2003 року Світлана Решетова вже не працювала у школі: нарешті з’явилося більше часу для упорядкування вже написаного. Тож вона почала видавати свої збірки самостійно. Перші три — “З роси й води”, “Нев’януче сузір’я” та “Перенесу війну у вірші” з’явилися за один рік, у 2003.
Серед збірок Решетової є й одна прозова — “Двічі літа не буває”, опублікована у 2008 році. Останні ж дві — “Серце матіоли” та “Кольорова парасолька” побачили світ у 2016, вже після смерті письменниці. Їх видали спільними зусиллями бахмутські освітяни та бібліотекарі.
Про що, власне, поетеса писала? Про все, каже її донька.
“І про любов, і про Україну, і про рідний край, і про Шевченка, і про Лесю Українку, про Стуса і про Сосюру, і про Святогірський монастир та Святі Гори, про різні церковні свята — про все”.
А ось ще один з віршів Світлани Решетової:
Старовинний Бахмут, ніби ключ журавлів,
Пропливає, тривожачи вічність.
Славних прадідів дух зберегти він зумів
І зберіг праслов’янське обличчя.
Старовинний Бахмут, надломивши печаль,
Що вросло у віки полиново,
Обновив на обличчі своєму печать,
Посміхнувсь і зацвів калиново.
Старовинний Бахмут кожним змахом крила
Дорівнятися хоче до птиці.
І задивиться мрійно цей дивний корал
У піднесене небо із ситцю.
Наталія Дерябіна каже, що її мати-поетеса була скромною та “непробивною”.
“Моя мама йшла в літературу чесно, самотужки. Вона була тихою і скромною, ніколи не просила, щоб її десь там виставляли, зовсім вона була непробивною! Як вона себе просувала? Ніяк”, — каже донька.
Померла Світлана Решетова від інсульту у Бахмуті 30 січня 2012 року, не доживши 2 тижні до свого 75-річчя. Поховали поетесу у рідній Никифорівці.
Активіст Володимир Березін мріє увічнити образ поетеси на муралі — на 5-поверхівці у Бахмуті по Ювілейній, 44, де Світлана Андріївна прожила останні 23 роки свого життя.
Та важливою справою популяризації пам’яті місцевих українських літературних зірок та громадських діячів, яку робила Світлана Решетова та її колеги у 1990-2000-х роках, нині, здається, ніхто не опікується.
У Званівці та Переїзній припинили проводити Гаршинські читання. Шкільний музей на честь Микити Шаповала у Серебрянці закрився та поки у підвішеному стані. Нічого значного у масштабах району не відбувається й у музеї Володимира Сосюри у Сіверську.
Нині у Никифорівці експозиції у пам’ять Світлани Решетової ані в школі, ані у сільській бібліотеці немає.
Читайте також: