“Його мати розмовляє сама з собою”: як на Донеччині росіяни вбивають дітей під час відкритої війни
Щонайменше 226 дітей загинули від рук російських загарбників на Донеччині від початку відкритої війни. Це лише ті, чию загибель вдалося підтвердити офіційно. А ще є сотні дитячих смертей у Маріуполі, Волновасі та інших містах і селах — через окупацію достовірних даних звідти немає й донині. Як росіяни вбивають майбутнє Донеччини та чи можна цьому завадити — читайте в нашому репортажі.
Цей матеріал — другий з серії репортажів Вільного радіо “Вкрадене дитинство”. Ми присвятили цей спецпроєкт українським дітям, які змушені проводити свої безтурботні роки під виття сирен і свист російських снарядів.
Нещодавно на нашому сайті вийшов матеріал про те, як лікують поранених малюків у лікарні “Охматдит” і яких душевних травм їм завдає розв’язана Росією війна. Невдовзі ми випустимо ще один репортаж — про дітей, чия доля досі залишається невідомою.
“Ніколи не думала, що таке станеться, що ми його втратимо! Таких дітей, мабуть, ніколи не було й не буде. Він дуже добрим був. І сусідам завжди допомагав — все й піднесе, й купить на велосипеді у магазині, і по господарству, і в городі”, — плачучи, розповідає бабуся загиблого у Бахмуті хлопчика Марина Легка.
Її онук Ілля Мякінчик став жертвою російського обстрілу. Йому було 12 років та залишиться стільки назавжди.
Хлопчик жив у Бахмуті з мамою та бабусею на південній околиці селища Опитне. Поки міг — навчався у місцевій школі №5.
“Вчився у 8 класі — дистанційно займалися, телефоном зв’язувались. Їздив отримував підручники. [До вторгнення росіян] він ходив на волейбол, їздив на змагання, мав нагороди”, — розповідає бабуся.
Евакуюватися з Бахмута тоді ще була змога, але дорослі вирішили залишатись у штурмованому окупантами місті.
“Не хотілося виїжджати зі свого рідного міста. Думали, політає, погримить, постріляє та все й утихне. І у мене мати старенька, 94 роки, погано ходила”, — пояснює жінка рішення залишитись.
У жовтні 2022-го жити в Опитному через постійні обстріли росіян стало неможливо навіть у підвалі, тож родина перебралася у центр міста до сина жінки. Скоро стало долітати й туди.
“Знайома, яка жила на західній околиці міста в районі водоканалу, залишила нам дім. Ми всімох жили там: забрали мою сестру з 15-річним племінником Микитою, я, мама, донька, син та Ілля. Ходили на Новий ринок, скуплялися там”, — розповідає жінка.
Так було до січня цього року. В останній день місяця Ілля Мякінчик опинився в епіцентрі удару російської армії по житловому кварталу його рідного міста та загинув на місці, на очах у своїх двох тяжко поранених родичів.
Мінімум половина підтверджених загиблих від рук росіян українських дітей — з Донеччини
Ілля Мякінчик — один із 226 дітей з підконтрольної частини Донеччини, загибель яких через відкриту російську збройну агресію вдалося зафіксувати офіційно. Такі дані надали Вільному радіо в Донецькій ОВА у відповідь на запит станом на 22 серпня, і вони невпинно ростуть.
Але ці показники не остаточні та не відображають повної картини. Адже невідомо, скільки дітей загинули в містах і селах у тимчасовій окупації та впритул до лінії фронту.
“За інформацією структурних підрозділів [Донецької] ОДА, райдержадміністрацій, районних ВА та Нацполіції в Донецькій області, станом на 22 серпня 2023 кількість загиблих у Волноваській міській ТГ становить 5 дітей, у Маріупольській — 153. Точну кількість загиблих дітей у містах Волноваха та Маріуполь наразі встановити неможливо”, — йдеться у відповіді посадовців Донецької ОВА на запит Вільного радіо.
Юристи Харківської правозахисної групи вважають, що в Маріуполі росіяни вбили близько 100 тисяч місцевих жителів. Проте яку частку від них становлять діти — невідомо. Фахівці підготували подання до Міжнародного кримінального суду про злочини геноциду росіян проти українців у Маріуполі.
Загалом по всій Україні на 4 вересня в Офісі генерального прокурора обліковують 503 загиблих внаслідок російської відкритої агресії дітей. Тож на Донеччині загинула щонайменше половина від усіх українських дітей, яких в Україні офіційно визнали загиблими від рук окупантів.
Як загинув Ілля Мякінчик
Марина Легка згадує, як бачила онука востаннє. Того ранку 31 січня Ілля, її племінник Микита та син Олексій пішли на ринок.
“Ілля взяв телефони та сказав “Бабушка, я заряджу там телефони та прийду з Микитою”. Кажу “Добре, Ілля”. Вечір — його немає. Ми усю ніч пробігали, а куди? Комендантська година, ані зв’язку, нічого. Тільки світанок — ми з сестрою та дочкою побігли у бік ринку”, — згадує Марина Легка.
Там вони спитали у знайомих продавчинь та вантажників, чи не бачили вони хлопців.
“А ви що, ніхто нічого не знаєте?” — сказали вони та розповіли, що Ілля загинув, Микиту племінника у тяжкому стані забрали, і сина Льошку та продавщицю до Костянтинівки”, — плаче жінка.
1 лютого родичі на своєму авто відвезли родину до Костянтинівки.
“Сказали, що Іллюшка в Костянтинівці. Ми до моргу — його немає. Сказали, що його залишили у нас в Бахмуті у морзі. Ми поїхали до Бахмута та попросили, щоб нам його переправили до Костянтинівки”, — розповідає бабуся Іллі.
“Поховали його у Віролюбівці (село Костянтинівської громади, — ред.)”, — ділиться Марина Легка.
Судмедексперт, який проводив розтин тіла хлопчика, виніс вердикт: дитина загинула не від уламкового ураження.
“Мабуть, вибухова хвиля, бо в нього сталася черепно-мозкова травма та крововилив у мозок. Ані уламочка, увесь чистенький був”, — каже бабуся.
Того трагічного дня міг загинути і її племінник, 15-річний Микита Брозгаль. Часу сховатися від обстрілу не було і в нього.
“Микита розповідав: “Іллюшка прийшов, поставив на зарядку телефони. Зайшли в ларьочок, а я на аптеці сидів. І нічого не було чути (підліт снаряда, — ред.). Мене уламки прошили. Я підліз до Іллюшки, а він нічого не казав. Я випав на вулицю — і все, далі нічого не пам’ятаю”, — переповідає слова племінника Марина Легка.
Юнака з тяжкими пораненнями стабілізували у Костянтинівці та одразу відправили до Львова. Там лікарі провели йому надскладну операцію: уламок застряг у сотих долях міліметра від стінки однієї з найбільших кров’яних судин грудної порожнини. Те, що хлопець вижив, — справжнє диво, стверджують медики.
У Львівській лікарні Микита вирішив хреститись. Його хрещеними стали лікарі, які його оперували.
Як та де гинуть діти Донеччини
Приблизно за таких самих обставин, як Ілля Мякінчик, загинули й багато інших дітей з підконтрольної частини Донеччини. Про це свідчать офіційні дані обласної адміністрації.
“Серед основних причин загибелі дітей слід зазначити отримання ними травм, несумісних з життям, унаслідок обстрілів з боку рф. У 2022 році найбільше дітей загинули у березні-квітні, у 2023 — у червні-липні”, — розповідають посадовці ДонОВА у відповіді на запит Вільного радіо.
Зокрема, дев’ятеро дітей загинули 8 квітня 2022-го на залізничному вокзалі Краматорська. Того дня в очікуванні на потяг там зібралися сотні людей, в основному — жінки з дітьми, які хотіли виїхати подалі від обстрілів. Та росіяни вдарили ракетою прямісінько по скупченню мирних людей. На корпусі снаряда загарбники написали “ЗА ДЕТЕЙ!”
Російська атака може застигнути будь-де, навіть на відпочинку. Так, нещодавно жертвами обстрілу стали двоє дітей у Костянтинівці — дорослі взяли їх із собою на місцеву водойму. Внаслідок удару 10-річний хлопчик помер на місці, а 11-річна дівчинка — за кілька днів у лікарні від ран.
Причиною смерті нерідко стає й вибухівка, якою російські загарбники засмітили землі регіону. З 24 лютого 2022 правоохоронці Донеччини зареєстрували 5 фактів підриву або неналежного поводження дітей з вибухонебезпечними предметами.
Як повідомляють у ДонОВА, станом на 22 серпня 2023 року:
Евакуація рятує життя: як поліцейські “Білого янгола” допомагають дітям Донеччини
Свідком загибелі дітей був і поліцейський з Бахмута Павло Дяченко. Зараз він у складі евакуаційного загону “Білий янгол” рятує дітей з небезпечних населених пунктів. Чоловікові довелося бачити наслідки російського обстрілу, який забрав життя 12-річного Іллі Мякінчика — правоохоронець був серед тих, хто реєстрував той злочин окупантів.
Павло Дяченко. Фото: Національна поліція Донецької області
“Був свідком і травмувань, і загибелі дітей в Бахмуті. Ракетою влучили в багатоповерхівку, витягували [людей] з-під завалів, дитина була дуже травмована. І інший випадок — під час артилерійського обстрілу в районі вулиці Ювілейної [від якого загинув Ілля]”, — каже чоловік.
Дитячих смертей було б ще більше, якби не примусова евакуація з прифронтових громад Донеччини, вважає правоохоронець.
“Це не тільки наша робота. Евакуацією займаються досить потужно ще військові адміністрації, ДСНС, волонтери. Якби не евакуація, то, звісно, кількість травмованих, загиблих була б більшою”, — каже Павло Дяченко.
Часом врятувати малечу від загибелі вдається чи не в останній момент, додає він.
“У нас був випадок: евакуювали з Торецька багатодітну родину — шість діточок було. Ми їх вивезли, їм надали житло, все нормально. І через кілька днів, коли приїхали, місцеві поліцейські нам кажуть: “А пам’ятаєте родину, що ви вивозили?” — “Так” — “Ну у них пряме влучання з артилерії в будинок, просто пряме!” — розповідає співробітник поліції.
З деякими врятованими з лінії фронту дітьми він досі підтримує зв’язок.
“Досі телефонують люди, родини. Я навіть товаришую в соцмережах з дітьми, яких ми евакуйовували. І цей відгук, коли люди дякують — це дуже цінно”, — ділиться особистим Павло Дяченко.
Якщо вам потрібна допомога з евакуацією з прифронтової зони, звертайтеся до поліцейських екіпажу “Білий янгол” за одним із цих номерів:
- Мар’їнський напрямок — 066-56-10-102
- Бахмутський напрямок — 066-56-15-102
- Великоновосілківський напрямок — 066-56-11-102
- Лиманський напрямок — 066-56-16-102
У відносній безпеці, та вже без онука
Мама, бабуся та інші родичі загиблого Іллі Мякінчика деякий час пожили у Костянтинівці, а звідти переїхали на Кіровоградщину. Там гуртом живуть і досі.
Марина Легка дуже сумує за онуком. А мама хлопчика страждає ще більше.
“Дочка плаче та розмовляє сама із собою, щось доводить. Купую заспокійливе, воно хоч трохи діє. Він у неї єдиний був”, — зітхаючи, каже наостанок жінка.
11Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
