Обстріл Краматорського вокзалу: реконструкція атаки, яка вбила 63 людей, від очевидців (фото)
“Поряд зі мною у 5-7 метрах впала дівчинка десь 20 років. Їй відірвало кисть, все обличчя було у крові. Вона повзла на мене та кричить “не кидайте мене”, — згадує трагедію на Краматорському вокзалі рятувальник, який був там. Яким було те 8 квітня для людей в епіцентрі вибуху, як спрага і хвилинна випадковість зберегла життя, хто загинув на краматорському вокзалі та чи оправились родини жертв через рік — ми розпитали детальніше.
Герої, з якими поговорили наші журналісти, в момент обстрілу були у різних кутках краматорського вокзалу: волонтерка Олена Семенцова (цифра 1) відійшла на парковку, рятувальник Станіслав Васильченко чергував біля намету ДСНС (цифра 2) , а волонтер Антон Малюський виводив з будівлі групу людей на евакуацію (цифра 3).
Як свідки пам’ятають обстріл краматорського вокзалу
8 квітня 2022 року на вокзалі було людно.Напередодні російська армія обстріляла залізничну дорогу біля станції Барвінкове і потяги день не ходили, тож евакуюватись приїхали більше людей.
Фото: Станіслав Васильченко
“Вже оголосили, що потяг прибуде за 15 хвилин та зібрали у купу близько 100 людей. В нашому наметі тоді ще були дві дівчинки дошкільного віку. І десь о 10:15 я почув свист, який посилювався”, — розповідає головний інспектор відділу запобігання надзвичайним ситуаціям Краматорського районного управління ДСНС Станіслав Васильченко. Це був один з перших днів його чергування на вокзалі.
Точний час, коли почався обстріл, трохи різниться в спогадах очевидців.
Фото: Антон Малюський
“Повинен був прийти перший потяг на той день і ми розставляли людей, бо було багато черг на різні потяги. Десь о 10:30 до мене звернулась група з 10 людей, яких я повів на вулицю до місця очікування поїзда. З будівлі вокзалу ми встигли пройти метрів 5 і мене хтось зупинив, щоб спитати щось про потяги. Ми зупинились секунд на 30, і це зберегло нам життя, бо через 30 секунд пролунав вибух”, — згадує працівник Краматорської міськради Антон Малюський, який тоді займався координацією людей на евакуацію.
Російська ракета “Точка-У” влучила поряд з наметом ДСНС в якій працював Станіслав Васильченко. Від великої кількості касет, вона перетворилась в решето та впала.
Були ті, хто зреагував та попадали на землю. Інші ж заклякли стоячи, згадує рятувальник.
“Десь близько 10-12 вибухів було, і після кожного вибуху косило людей, як грядками. Пам’ятаю, поряд зі мною у 5-7 метрах впала дівчинка, десь 20 років. Її поранило: відірвало кисть та поранило у голову, бо з голови кров йшла, все обличчя було у крові. Так вона повзла на мене, я кажу: “лежи не рухайся”, а вона підповзає все ближче та кричить “не кидайте мене”, — ділиться Станіслав Васильченко.
Врятувати дівчину не вдалося: вона стекла кров’ю ще до завершення всіх вибухів.
“На місці загинули 36 людей. Основна маса тоді попадала як раз біля нашого намету. Коли журналісти знімали кадри з дитячими іграшками на паркані, то як раз там і був наш намет”, — уточнює чоловік.
Навпроти вокзалу від вибухів загорілись декілька машин. Станіслав згадує, в одній з машин сиділи 4 людини, які не змогли вийти та згоріли.
В одній з машин на стоянці була волонтерка Олена Семенцова. Вона відійшла туди за секунди до обстрілу — хотіла пити.
Фото: Олена Семенцова
“Я вже збиралась виходити, як почались вибухи, тому залишилась сидіти у машині. Вийшла я коли вибухи стихли. Тоді я побачила фарш з людей”, — згадує Олена Семенцова.
“Я зрозумів що це по нас, бо вибух був дуже потужним, таких вибухів я тоді ще не чув. Люди в паніці почали бігти до вокзалу. Я намагався їх зупинити, пояснюючи що вибух вже пролунав і все найгірше вже сталось. Однак в цей момент почали падати касети, цього я вже ніяк не очікував”, — каже Антон Малюський.
Першим вибухом на вокзалі була сама боєголовка “Точки-У”, яка виявилась зарядженою касетними боєприпасами.
“Я пізніше виміряв, що наша відстань до вибухів касет була критичною — десь 20 метрів. Вибухів було багато, десь до 50. Як пояснити, що потім почалось, я не знаю — це було дуже моторошно”, — розповідає Антон Малюський.
Чоловік зрозумів, що треба терміново бігти та ховатись у будівлю вокзалу, але натовп збив його з ніг.
“На мене навалилась купа людей і ми пролежали секунд 30. Коли я зрозумів, що вибухи стихли, то виповз з натовпу та побачив, що “верхній шар” натовпу, які лежалі на мені були пораненими або вбитими. Тобто особисто мене врятувало те, що мене збили з ніг та зверху навалились люди. Коли я зайшов у будівлю вокзалу знову пролунав вибух”, — ділиться деталями Антон Малюський.
За його відчуттями з моменту першого до останнього вибуху пройшло близько хвилини.
Олена Семенцова після вибухів почала телефонувати чоловіку — вони разом волонтерили, тож він мав бути поруч. Гудки йшли, але слухавку ніхто не брав. В якийсь момент жінці перетелефонували з іншого номера та сказали, що збирають всі телефони, які знаходять. Так їй підказали, що знайшли телефон Романа Семенцова поряд з туалетом. Під накритим брезентом лежав й він сам, але опізнавати чоловіка довелось по одягу.
“Мені рятувальник не давав дивитись, але я настояла і там все було роздроблено та валялось по платформі. У жіночий туалет завжди була велика черга, а у чоловічий, черг не було. Тому я пропускаю, що мій чоловік відвів туди жінку та стояв поряд на охороні, щоб чоловіки не зайшли”, — каже Олена.
Ті години пошуків були страшні. Не вистачало швидких з усього Краматорська, щоб впоратись з кількістю поранених. Тоді везти поранених в лікарні стали й на цивільних авто.
“По характеру уражень людей, я, на жаль, не міг ні кому нічим допомогти. Навколо були крики, стогін та крики про допомогу. Я маю навички першої медичної допомоги, але там без аптечки та спеціальних засобів я не міг нічого зробити. Бо там були відірвані кінцівки і таке інше”, — згадує Антон Малюський.
Постраждали від удару росіян жителі різних громад, адже Краматорськ був центром евакуації для всієї області. З легкими пораненнями людей розподіляли по місцевих лікарнях. Тих, хто мав тяжкі травми, — вивозити у Дніпро і розподіляли по лікарнях країни.
Людей було так багато, що навіть силовикам ближче до кінця того дня вже було важко стримувати себе.
“Десь о 18-19 години того дня силовики, поліція, ДСНС, військові, які допомагали транспортувати загиблих та поранених — за кутом будівлі просто блювали. Це було дійсно страшно, навіть загартовані люди не витримували бачити ці напіввідірвані голови”, — ділиться спогадами Антон Малюський.
За остаточними даними СБУ, які надали у відповідь на запит журналістів Вільного радіо, в результаті атаки на краматорський вокзал:
людини загинули,
серед них дітей
дістали поранень,
серед них
Після трагедії у родичів загиблих були складнощі з тим, щоб забрати тіла близьких
Для близьких історія трагедії не закінчилась поїздками в лікарні.
“Спочатку казали приїхати у Краматорськ на опізнання тіла. Наступного дня сказали їх у моргу немає, бо відвезли у Дніпро. Їдьте туди, потім кажуть не їдьте”, — каже Олена Семенцова.
Жінці все ж довелось самій їхати у Дніпро, але у моргу їй відмовлялись показувати понівечене тіло.
Схожі проблеми після трагедії мала і бахмутянка Наталя Євтушенко. Опізнавати вона їздила 16-річного сина Олексія Євтушенка.
Наталя Євтушенко. Скриншот відео: Youtube/Mykhailo Puryshev
“Довго не могли знайти сина. Він вважався не живим, не мертвим, не пораненим. З великим трудом знайшли його у Дніпрі у морзі. Мені одній довелось їхати на опізнання. Досі постійно п’ю заспокійливі”, — ділиться мама хлопця Наталя Євтушенко.
Біль втрати з постраждалими на вокзалі залишається досі,
як і з родичами загиблих
Олена та Роман Семенцови прожили разом 20 років. Волонтерка настільки любила свого чоловіка, що після втрати не могла їсти, не усвідомлювала події навколо себе та не сподівалась ще пожити.
“Коли вони його (чоловіка, — ред.) вбили, вони вбили не тільки його, а й мене ще точно. Перші три місяці було відчуття, що я перебуваю у стані хвороби та агонії 24 години на добу. Мене донька змушувала щось з’їсти та водила по вулиці за руку, щоб я під машину не потрапила. Нічого взагалі не хотілось, було відчуття, що я померла. Наче розірвали на шматки та залишили голе м’ясо, яке кровоточить. Відверто кажучи, я думала що довезу дітей до Німеччини і більше не буду жити”, — ділиться Олена Семенцова.
З часом вона стала все ж помічати красу навколо себе, оскільки все своє життя мріяла побачити Німеччину, куди й евакуювалась. Олена перестала плакати щодня та каже, що може пожартувати чорним гумором, який так полюбляла з чоловіком. Однак горе досі не дозволяє Олені мати хоч якісь плани на майбутнє.
“Через місяців 6-8 я перестала щодня плакати. Це відбувається може раз на тиждень коли я побачу барсетку або машину чоловіка. Життя пробивається до мене з зовні, але я назавжди залишилась одна, бо розумію, що ніколи вже не знайду такого, як він. Він був ідеальним. Тому я розумію, що приречена. Сама по собі, я вже не живу, я мертва”, — ділиться горем Олена Семенцова.
Досі оговтуються і діти подружжя.
Урну з прахом дружина Романа забрала з собою у Німеччину. Олена не поспішає його ховати, оскільки не хоче прив’язуватись до якогось місця. Тепер вона має лише одну мету в житті: дожити до 18-річчя свого молодшого сина. У своїх думках вдова більше не бажає жити, хоч і визнає, що харчується та живе в Німеччині краще, ніж це було в Україні.
35