З “Азовсталі” вийшли близько 900 “азовців”, понад 700 досі в полоні. Протягом останніх 3 місяців з полону звільнили 5 бійців полку. Родички полонених розповіли нашим журналістам, чому, на їхню думку, обмінюють невелику кількість “азовців”, і як вони намагаються повернути рідних.
З міркувань безпеки ми не вказуємо їхні прізвища.
За даними ГО “Рада дружин та матерів захисників України “Жінки зі сталі”, з початку повномасштабного вторгнення з російського полону звільнили 868 українців. ”Азовців” серед них 156 (третина — важкопоранені). Кількість звільнених жінок з “Азову” можна перерахувати на пальцях однієї руки.
Співзасновниця організації, мати полоненого оборонця Маріуполя Наталя розповідає, що про вихід захисників “Азовсталі” дізналась у Туреччині. Туди разом з родичками інших військових жінка приїхала просити в президента Ердогана екстракції для Маріупольського гарнізону.
“Усім жінкам, що були зі мною, написали чоловіки і повідомили, що виходять. І вони дізнались, що ті живі. А мені син не писав. Це було неймовірно страшно. Знаєте, це одна половина голови говорить, (плаче, — ред.) що він загинув, а інша — що цього не може бути.
Він написав пізніше. І тоді я видихнула. Ми раділи. Але ми не знали тоді, що наші рідні йдуть з одного пекла в інше”, — розповідає Наталя.
З того часу зв’язку із сином Наталя не має, а інформацію збирає по крихтах з розповідей вже звільнених захисників. Син Наталі — кінолог “Азову”, на фронті з 2014 року. Його собака-сапер, якого чоловік виховував і тренував змалечку, загинув у Маріуполі.
24 лютого син написав мені, що почалась війна, потім писав лише “не хвилюйся”, “все буде добре”. А про жах, який насправді відбувався у Маріуполі, я дізнавалась пізніше, десь наприкінці квітня, коли вже в інтернеті з’являлись відео, коли розповідали люди, яким вдалося вибратися з міста. Я завжди йому писала, що (плаче, — ред.) люблю його, що дуже чекаю.
Понад 700 бійців “Азову” перебувають у російському полоні
108 “азовців” звільнили під час великого обміну у вересні. Після того з полону повернулись лише 5 бійців полку.
“Для РФ, яка придумала собі “денацифікацію”, “десатанизацію” полк “Азов” — як тригер. Росія визнала “Азов” терористичною організацією. До них [у полоні — ред.] більш прискіпливе ставлення, більш жорстоке. Але це не терористи, не нацисти, це військові, які захищали свою Україну, — говорить Наталя.
Попри наративи російської пропаганди, де “Азов” називають “западенцами”, серед “азовців” багато жителів сходу України. І крім тортур полонених росіяни допитують та знущаються над родичами військових.
Боєць “Азову” Артем — з Донецька, його мама досі живе там. До війни чоловік працював на шахті, у 2014 вступив до лав полку, — розповідає дружина Вероніка, яка сама працювала в “Азові” на цивільній посаді.
“15 травня він написав, що в нього довго не буде зв’язку, щоб я не хвилювалась, і що дуже мене кохає. А наступного ранку я дізналась, що вони вийшли з “Азовсталі”.
Я тоді була в окупованому селі біля Маріуполя, а від такої новини ледь з глузду не з’їхала. Потім в нашому селі окупанти стали ходити по домівках з перевіркою, і мене одразу ж здала сусідка, розповіла, що в мене чоловік з “Азову”. Мене відразу забрали і повезли на фільтрацію. Відпустили лише на третю добу”, — згадує Вероніка.
Зв’язку з чоловіком у Вероніки не було тривалий час, бо вона перебувала в окупації. Коли виїхала — одразу подзвонила у Червоний Хрест. Там підтвердили, що Артем — військовополонений. В липні подзвонив сам чоловік.
“Я, коли почула його голос, не могла повірити, що чую його. Він сказав, що все нормально, а Червоний Хрест до них не приїжджав жодного разу. Я, звісно, розуміла, що не все нормально, як він говорить. Просто по-іншому він не міг мені відповісти. На “Азовсталі” він отримав два поранення. І зараз я нічого про нього не знаю. Відчуваю якусь пустоту, без нього в мене просто зупинилось життя”, — розповідає жінка.
“Азовці” вихід з “Азовсталі” не називали полоном
Олена чекає з полону двох бійців — коханого Сергія та колишнього чоловіка В’ячеслава. Обидва “азовці”. Сергій в полку з 2015 року, В’ячеслав пішов на службу два роки тому, був водієм, возив провіант та хлопців на полігон.
“8 травня був дуже масований авіаналіт, росіяни серйозно взялися за “Азовсталь”. Я цілий день намагалась з ними зв’язатися. Але нічого не виходило. І вже 9 числа мені подзвонив Сергій і сказав, що в той бункер, де знаходився Слава і ще 70 людей, потрапила авіабомба. І що там дуже багато загиблих, і Слава серед них. Але на той момент ніякого підтвердження не було, бо через масовані обстріли дістатися до того бункеру вони не могли”, — згадує Олена.
15 травня на російських каналах почала з’являтись інформація, що “Азовсталь” здається, що “Азов” з білим прапором”. Олена намагалася дізнатися, чи це правда. Потім Сергій підтвердив, що вони будуть виходити.
“Але він не називав це полоном, він жодного разу не сказав, що це полон. Сказав: “не хвилюйся, не переживай”, сказав, що не буде зв’язку десь до трьох місяців. Але він буде зв’язуватися через третю особу в цілях моєї безпеки, бо я знаходилась в окупації.
Та той момент ми були вдома в Ялті поблизу Маріуполя. Мене, коли дізналися, що я “родина азовця”, забирали на фільтрацію. Це були допити у Докучаєвську, перевірка документів, телефону, “пальчики”, фото. Ми сиділи в камері попереднього ув’язнення”, — розповідає жінка.
В Олени з Сергієм була домовленість, що до його повернення вона перебуватиме вдома. Втім залишатись в окупації ставало все небезпечніше, і вона разом з донькою виїхала до Івано-Франківська.
“Я думала, що я дочекаюся його звільнення, і лише тоді буду виїжджати. Але час спливав, пройшов червень, пройшов липень, почався серпень, а їх не звільняли. І я зрозуміла, що далі там знаходитися вже неможливо.
Коли ти — “родина азовця”, і всі про це знають. Ти там, як на мушці, під постійним прицілом. Як якась перевірка — до тебе одразу приходять, щось дивне питають”, — розповідає Олена.
Влітку, під час перебування в Оленівці, Сергій через інших людей передав інформацію, що живий. Побратими, які вийшли з полону під час великого обміну у вересні, розповіли жінці, що її коханий дуже схуд і перебуває в Донецькому СІЗО.
Доля В’ячеслава Олені невідома. Але вона вірить, що той живий, попри повідомлення про ймовірну загибель на “Азовсталі”. Бо впізнала його в сюжеті російського телеканалу.
“Я досі шукаю Славу. Добилася того, що йому був змінили статус на підставі того відео. Тепер Слава в статусі полоненого, з яким втрачено зв‘язок.
Ми прожили разом 13 років, нашій доньці у лютому виповниться 16. У неї зараз такий підлітковий вік, коли тато потрібен (плаче — ред.). Коли тато потрібен понад усе. Ми з донькою віримо в його повернення. Але їй дуже тяжко. Дітям найважче.
Ми, дорослі, можемо якось справлятися зі своїми емоціями, почуттями, переживаннями, а діти ще не розуміють, як це. У Сергія теж є дві доньки, які його чекають”, — розповідає Олена.
“Нашу зустріч з коханим я уявляла мільйон разів, напевно. Уявляла той дзвінок, коли він мені подзвонить, скаже, що він вдома. І кожен раз, коли дивишся відео з обмінів, ти уявляєш, як твої виходять, як вони повертаються, як вони тобі дзвонять. І потім, як ти їдеш десь в потязі до нього на зустріч. І ця картинка перед очима вже 7 місяців. Ми повинні триматися, бо ми — їх тил, їх опора. І вони там тримаються заради нас, переживають всі ці знущання, тортури заради нас, заради дітей.
Захисники “Азовсталі” — це не лише “Азов”
Наскладнішим родички “азовців” називають відсутність інформації про полонених. Сім’ї не знають, де, в яких умовах перебувають та чи живі їхні рідні.
“Відсутність інформації — це свідоме катування не лише полонених, а й їхніх сімей. Наприклад, у родичів тих, хто перебував в Оленівці, досі немає офіційної інформації про жертв теракту.
Бо коли хтось виходив з полону і розповідав про тих, хто там залишається, їхня інформація часто не співпадала з оприлюдненими Росією списками. Тож довіри тим спискам немає”, — розповідає співзасновниця ГО “Рада дружин та матерів захисників України “Жінки зі сталі” Наталя.
Олена, яка чекає чоловіків, каже, що часто сім’ї полонених не знають, як поводитись, аби привернути увагу до того, що їхніх рідних не обмінюють, і в той же час не нашкодити.
Коли ти питаєш у представників координаційного штабу, ГУРу: “Де “Азов”?”, вони опускають очі, і ти розумієш, що їм відповісти немає чого. Це лякає. Коли ми питаємо, що ми можемо зробити, як нам, родинам, себе вести, вони кажуть: “Робіть все можливе і неможливе, але так, щоб не нашкодити”. Ми маємо про них кричати, але якось стримано і обережно, бо ми не знаємо, як там на них це впливає. І коли хлопці повертаються і розповідають про те, що там відбувається після кожної нашої акції, у мене просто опускаються руки.
“Мені здається, що “азовців” не міняють, бо вони як “козир в рукаві ворога”. Таким чином ворог намагається шантажувати нашу країну, нашу владу. Хочеться вірити у краще, бо в такому стані знаходишся, що в тебе часто немає вже радості за обміняних полонених. Ти просто дивишся на це все, а у тебе нічого, крім люті. Це дуже складно (голос тремтить — ред.), дуже. Розуміння, що ти ніяк не можеш вплинути на цей процес”, — говорить Олена.
На думку Наталі, в українському медіапросторі сформувалась хибна думка, що всіх “азовців” звільнили. Бо помилково асоціюють захисників Азовсталі лише з “Азовом”.
“Спочатку цей вихід в полон називали “евакуацією”, потім, коли на кожному обміні кажуть, що звільнили “захисників “Азовсталі”, люди думають, що звільнили “азовців”. Можливо через те, що більша частина захисників “Азовсталі” — “азовці”, і ця фортеця асоціюється з назвою полку. Але на “Азовсталі” було дуже багато захисників і захисниць з інших підрозділів. І їх теж звільнили далеко не усіх. Ми віримо, що ГУР і усі служби ефективно працюють, ми бачили, як обмінювали велику кількість наших захисників і на Медведчука і на священника-колаборанта. Але дуже хочеться, що обміняли нарешті і наших рідних”.
“Весь світ вже прикрасив ялинки і готується до свят. А в українців ці свята з гірким присмаком. Ми не можемо зібратись за святковим столом разом зі своїми сім’ями. Люди зараз готують подарунки… Для мене найкращим подарунком і різдвяним дивом стало б повернення сина”, — каже жінка.
Читайте також: