Письменникові Василю Гайворонському з епохи Розстріляного Відродження ледь не одному з небагатьох на Донеччині вдалося втекти від радянських катів й у 1920-1930-ті, й вже під час та після Другої світової — з Німеччини. Решту життя він провів у США. Нещодавно переселенці з Костянтинівки у Тернопіллі вшанували його пам’ять. А могилу Гайворонського на українському цвинтарі Саут-Баунд-Брук у США відвідали небайдужі.
Могилу українського письменника з Донеччини Василя Гайворонського розшукала мешканка Нью-Йорка Наташа Ванчек з друзями та поклала квіти.
“Отець Василь Шак (який опікується цим кладовищем, — ред.) сказав, що окрім нас про могилу Гайворонського в нього питала лише одна людина декілька років тому”, — розповідає американка.
Відвідати місце, де упокоївся уродженець Костянтинівки літератор Василь Гайворонський, її попросив костянтинівський краєзнавець, громадський діяч, журналіст Володимир Березін напередодні 14 січня. Цього дня народився Василь Гайворонський, і цього ж дня християни відзначають день Василя. Тож ця дата стала для мешканців Костянтинівки особливою: тут з 2006-го щороку проводили “Гайворонські читання”, по крихтах збираючи інформацію та повертаючи прізвище Гайворонського із забуття.
Цьогоріч через повномасштабну війну Росії проти України згадати Василя Гайворонського зустрілися онлайн.
Нащадки Гайворонського, які залишилися в Україні, ніколи не були на його могилі у США.
“Для рідних Гайворонського це була взагалі фантастика! Уявіть: якщо твій прадід там лежить… Ми займалися ним у Костянтинівці, Бахмуті, а от Гайворонський у діаспорі — це окрема велика тема. Багато великих українців лежать на тому цвинтарі, і Василь Гайворонський серед них. Він — один зі співзасновників письменницької організації “Слово” у США”, — каже Березін.
Краєзнавець наголошує: про Гайворонського треба якомога більше розповідати, бо він — частина української Донеччини, яскрава та реальна.
“Всі скрізь кажуть “Донеччина — українська”. А чому, назвіть конкретні факти? Гайворонський народився, виріс тут — як Володимир Сосюра, Олекса Тихий, Микита Шаповал та багато інших видатних українців”, — розповідає Володимир Березін.
Під час декомунізації на честь Василя Гайворонського перейменували одну з вулиць на східній околиці Бахмута. Зараз нею проходить лінія фронту. А от влада Костянтинівки не хотіла брати участь у поверненні імені забутого земляка, каже Березін.
“Вулиці Гайворонського в Костянтинівці немає — вони (місцева влада, — ред.) принципово не захотіли, тому що, мовляв, “Гайворонський фашист, співпрацював з фашистами”. Випадково це вдалося у Бахмуті. Тільки ми (активісти Костянтинівки, — ред.) займалися Гайворонським! Ми “проривалися” у музеї — ніхто нічого не хотів робити!” — згадує громадський діяч із Костянтинівки.
Радянсько-московські окупанти України зробили все, аби не дати українському письменнику жити та працювати на рідній землі. А після його втечі десятиліттями цькувати рідних, які залишилися, тавром “ворога народу”.
Василь Гайворонський народився у Костянтинівці 1906 року. 2007-го активісти знайшли місце його батьківської хати та розшукали його нащадків. Відомо, що літератор одружився у Костянтинівці та мав трьох дітей.
Працював Гайворонський спочатку на місцевому скляному заводі, в цей час почав писати. Згодом став заступником редактора літературного журналу “Літературний Донбас” Спілки письменників Донеччини “Забой”.
Письменник так згадував ті роки:
“Зрусифіковану промислову частину України упевнено й рішуче опанувала українська культура. Адже зросли нові українські кадри, виховані в місцевих школах та інститутах. Тоді вже прибувала робоча сила не з Росії, а з українських сіл, переважно молодь. Вона потребувала своєї газети, театру, книги, лекції рідною мовою.
Цей історичний процес українізації Донбасу знайшов жваву підтримку в культурних колах столиці. У країну чорного золота їхали митці, письменники, інтелігенція усіх галузей культури, читали лекції, влаштовували літературні вечори, утворювали різні гуртки, керували ними. Українська мова голосно зазвучала в містах і селищах”.
Але радянський уряд швидко згорнув українізацію УРСР та почав переслідувати її діячів, а їхній доробок — нищити. Книга Василя Гайворонського “Пугачівська рудня” вийшла 1933-го перед самим арештом українських письменників Донеччини. Її вилучили просто з типографії.
“До 1933-го він багато писав, був дуже плодовитим. Багато з тих його творів збереглися, звісно, вони комуністичні. Він, до речі, російською починав писати”, — розповідає Володимир Березін.
1933 року, коли почалися сталінські репресії проти української інтелігенції, головреда журналу “Літературний Донбас” Григорія Баглюка та його заступника, Василя Гайворонського, заарештували та звинуватили у троцькізмі.
Баглюка розстріляли, Гайворонського відправили у заслання, а україномовний журнал русифікували.
Із заслання Гайворонський наприкінці 1930-х втік, переховувався на Кавказі та повернувся додому перед Другою світовою війною.
Відомо, що Гайворонського мобілізували до Червоної армії, але він повернувся додому та залишався в окупованій Костянтинівці. Під час нацистської окупації Донеччини він писав статті до місцевої газети “Відбудова”, яку вдалось видавати українською мовою, випускав листівки проти Гітлера та Сталіна.
“Скоріш за все, він дав згоду співпрацювати (з каральними органами СРСР, — ред.), і тому, коли він 1943-го з Костянтинівки з німцями пішов, до 1950-х років про нього взагалі ніхто нічого не говорив. І в протоколах допитів усіх, хто був у Костянтинівці 1943-го, ніхто про Гайворонського зовсім нічого не казав”, — припускає Володимир Березін.
Після цього 1944-го Гайворонський опинився у Львові, потім у Німеччині та зрештою емігрував до США. У Німеччині він змінив своє прізвище на Гайдарівський, аби не потрапити до рук радянських агентів.
“На нас, втікачів, почали полювати репатріаційні комісії чи місії. Представники совєтської влади їздили по селах і за своїм списком вимагали “ворогів народу”. І я попросив люб’язну секретарку бюрґермайстра, щоб вона змінила в моєму прізвищі деякі літери. Це вона, хоч і не без страху, зробила. І я заходив до канцелярії бюрґермайстра Гайворонським, а вийшов Гайдарівським”, — писав про себе літератор.
Тиск не оминув і родину Гайворонського, яка залишилася в Україні. На них чинили тиск, не давали здобути бажану вищу освіту, таврували зв’язком з “ворогом народу”.
“До 1952 року нікого не чіпали, тому що гадали, що Гайворонський “зник безвісти”. Але з 1952 року, коли вийшла публікація про письменника в Канаді в Енциклопедії Українознавства, їх почало переслідувати КДБ, мучити допитами. КДБ забрало всі листи, фотографії. Мати чекала до останнього дня життя на повернення чоловіка. Писала, давала запити, але ніхто їй нічого не відповідав”, — розповідала після перших “Гайворонських читань” костянтинівська газета “Провінція” зі слів дочки письменника Антоніни.
На ту зустріч прийшли й інші родичі Василя Гайворонського. Але вони теж знали про свого видатного родича дуже мало, в основному, як “ворога народу, який жив у Штатах”, — констатувала газета.
Помер Василь Гайворонський у Філадельфії, США 13 листопада 1972 року за невідомих обставин — його знайшли повішеним.
“Його могли знищити, тому що він не схотів з ними співпрацювати. Навпаки — писав проти комуністів. На початку 1970-х там “шастали” “кадебісти”. Так само вбили Петлюру, Бандеру за кордоном… Це домисли все, але це історія, життя людини, воно складне”, — міркує журналіст.
Те, що письменника тоді відспівав православний священник, на його думку, теж кидає сумнів на версію про самогубство письменника.
“Його з Флориди, де він помер, перевезли для поховання на цвинтарі Саут-Баунд-Брук! Була панахида, зазвичай до таких (до самогубців, — ред.) не запрошують священника. Можливо, був доведений до самогубства”, — розповідає дослідник творчості Гайворонського.
Збирати та систематизувати інформацію про Василя Гайворонського на Донеччині почав наприкінці 1980-х кандидат наук, доцент Донецького національного університету письменник Вадим Оліфіренко.
Пізніше до нього долучилися й інші літературознавці сходу. Зокрема, після 2014 року вивчала біографію та творчий доробок Гайворонського й доцентка ДонНУ Феня Пустова, яка тоді переїхала до Костянтинівки.
Одним з головних творів Василя Гайворонського дослідники його творчості вважають повість “Спокута”. Її видали у США 1991-го. 2018-го книгу перевидали у Києві мізерним накладом у 100 екземплярів.
Епіграфом до книги є слова, які є головною ідеєю твору: “Ми не змогли скористатися з обставин, і тому наш народ тепер спокутує”.
“Біль за те “Що ж ми зробили? Ми зрадили УНР, повірили в українізацію, і нас усіх знищили, і знищили Україну (Голодоморами, репресіями та русифікацією, — ред.) — от це спокута за все, що було”, — пояснює головну ідею твору Володимир Березін.
Нагадаємо, у січні відзначав свій День народження ще один український літератор Василь Стус. Майже половину зі свого короткого 47-річного життя він прожив на Донеччині. Він жив, навчався та працював у Сталіно (нинішньому Донецьку) та Горлівці, відпочивав у Святогірську. Якби його не закатував за непокору московсько-радянський окупаційний режим СРСР, 6 січня Василю Стусу виповнилося б 85 років.
Читайте також: