Працю волонтерки Наталі Киркач зі Святогірська цьогоріч відзначили президентською нагородою “Золоте серце”. Жінка вже понад 8 років очолює благодійний фонд “Слов’янське серце”, який допомагає постраждалим від боїв на сході України. Наталя розповіла про свою працю, поранення, яке пережила, складну реабілітацію після нього та віру в українську перемогу, яку допомагають наближати українські жінки.
Мешканка Святогірська Наталя Киркач 9-й рік займається волонтерством. 2014 року вона очолила благодійний фонд “Слов’янське серце” і разом зі своєю жіночою командою стала допомагати українцям, які постраждали від російської агресії. В першу чергу це були переселенці — жінки та діти, мешканці прифронтових зон Донеччини та Луганщини.
До повномасштабного вторгнення Росії волонтери працювали на лінії зіткнення, а після 24 лютого долучилися до евакуації мешканців Донецької, Луганської та Харківської областей. Також вони роздають гуманітарну допомогу та надають психологічну, соціальну і юридичну підтримку.
Наприкінці року за свою волонтерську працю Наталя отримала президентську відзнаку “Золоте серце”. Однак цю нагороду вважає заслугою всієї команди.
“В нашому фонді 128 співробітників та близько 600 волонтерів. У гуманітарній сфері зі спасіння людей працюємо понад 8 років. За першу війну ми вивезли з Донеччини та Луганщини майже 40 тисяч людей, підтримали понад 200 тисяч українців на лінії зіткнення. А з першого дня повномасштабного вторгнення Росії знову активно займаємося тим, що вміємо робити найкраще — рятуємо людей. Тож ця нагорода не лише моя особиста, а всієї команди”, — розповідає керівниця фонду Наталя Киркач.
Наталя стверджує: навіть загартована команда не була морально готова до таких повномасштабних боїв і катастрофічних руйнувань.
“Ми не чекали на такі події. Повірити в це було неможливо. Нас, мешканців російськомовних регіонів, які все життя розмовляли російською, тепер вбивають ра*исти, які спілкуються тією ж мовою. Це якийсь парадокс”, — говорить Наталя Киркач.
Порятунком для мешканців прифронтових зон була лише евакуація. Тому в березні, попри складні бойові дії на Харківщині, волонтери організували вивіз людей з Ізюма.
“Це було надскладно, надважко і наднебезпечно. Ми працювали на полі відкритого вогню, де постійно йшли активні бойові дії. Людей з Ізюма вивозили на 18 машинах. За кермом своєї автівки я очолила нашу колону (Наталя має 25 років водійського стажу, — ред.)”, — згадує волонтерка.
Саме під час цієї евакуації Наталя Киркач дістала поранення.
“Ми потрапили під авіаобстріл, там якраз було килимове бомбардування. Мене знесло. Розірвало кишківник, розрив був внутрішній. Додому я все ж змогла доїхати, однак у мене відкрилася сильна кровотеча”, — каже Наталя.
Жінці зробили термінову операцію в Дніпрі. Однак не обійшлося без ускладнень.
“Був дуже сильний удар, і після операції у мене пішов набряк на хребет — стали відмовляти ноги. Сидіти мені не можна було, лише лежати або стояти. Кожен наступний крок давався через силу і постійний біль”, — розповідає волонтерка.
Однак вже на 4-й день після операції Наталя попросила відпустили її з лікарні.
“Кажу: “Не можу я тут більше бути. Треба їхати”. Мене поклали в машину, і я поїхала на Дніпропетровщину укладати меморандум про співпрацю з головою Обухівської громади. Саме туди ми почали вивозити людей з Донецької області, тож треба було вирішувати, як і де приймати людей, оформлювати виплати переселенцям та з’ясовувати купу інших питань”, — розповідає Наталя.
Щоб стати на ноги, Наталя звернулася до закордонних лікарів. Однак жодних гарантій вони не дали.
“Лікарі сказали, що нічого поки зробити не можуть. Тут треба самій відновлюватися. Якщо запрацює, то пощастило, а не запрацює — вибачте. Ситуація складна”, — говорить Наталя.
Щоб відновитися, всі два місяці перебування за кордоном вона плавала.
“Плавала по півтори, а то й дві години на день. Потихеньку-потихеньку, все краще й краще. В серпні я повернулася додому вже на своїх ногах. Однак це були дуже складні два місяці. Важко було морально, адже у мене 4 дитини. І все це переносити у них на очах, звичайно, було дуже важко”, — згадує жінка.
Відновлення після операції триває й досі.
“Коли проїжджаю 300-400 кілометрів, мої ноги стають ватними. Тоді я встаю і розминаю їх. Зараз я дуже багато ходжу, адже це моє спасіння. Набряк ще повністю не зійшов. А з холодами при низькій температурі він, мабуть, починає стигнути, від чого стає більшим і замикає ноги. Тож мені треба зиму пережити, а потім, думаю, все нормально буде”, — розмірковує Наталя Киркач.
Зараз волонтерка вже ходить. Однак все, що їй довелося пережити, згадує як страшний сон.
“Складно, коли ти, наприклад, не можеш самостійно залізти в кабіну автівки або нормально сходити до звичайного туалет. Коли мене саджали за кермо, я клала руки зверху на ноги й натискала їх, щоб можна було їхати. Добре, що в моїй автівці автоматична коробка передач, тож машину я вела майже без ніг”, — згадує Наталя.
Саме так вона вивезла за кордон своїх дітей. А також проїхала дві з половиною тисячі кілометрів, коли відвозила свою матір та 93-річну бабусю з Харкова до Праги.
“Зараз я за кермом постійно — намотую по тисячі кілометрів. Їду то в Харків, то під Ізюм. За одну добу можу бути де завгодно, в різних частинах країни”, — каже волонтерка.
Весь час, поки Наталя не могла сісти за кермо, її команда продовжувала працювати.
“Це був Оскіл, багато сіл Ізюмського району, а також Лиманської та Святогірської громад — наші рідні міста, звідки ми родом. Під кінець грудня ми евакуювали з цих регіонів близько 13 тисяч людей. Якщо раніше ми могли вивозити їх автобусами, то тепер через зруйновану логістику все робимо на легкових автівках або позашляховиках”, — пояснює очільниця благодійного фонду.
Також команда намагається надавати психологічну, соціальну та гуманітарну допомогу переселенцям, говорить Наталя. Наразі волонтери працюють на деокупованих територіях Харківської та Донецької областей.
“Ми були першими, хто повернувся з гуманітарною місією в Ізюм після його звільнення. Вже 11 вересня привезли туди перші продуктові набори”, — каже Наталя Киркач.
Наостанок Наталя каже: українські жінки нарівні з чоловіками роблять свій внесок у спільну перемогу України.
“Українська жінка — універсальна солдатка. Вона може все: воювати, виховувати дітей, здійснювати подвиги. Тому задача нашої команди — посилити роль жінки у сучасному світі, виступаючи проти гендерних стереотипів. Ми маємо показати роль української жінки у перемозі України”, — стверджує очільниця благодійного фонду.
* * *
Нагадаємо, з кінця травня майже всі штаби гуманітарної місії “Проліска” опинились на тимчасово окупованій росіянами території. Зараз благодійники знову допомагають цивільним Донецької та Луганської області: водою, продуктами, ліками та будматеріалами.
Читайте також: