Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Однакові надгробки чи право родини на власний вибір, меморіальна дошка чи забіг на честь загиблого, обов’язкова хвилина мовчання чи ритуал, сенс якого люди справді розуміють. Поки держава формує загальні правила, громади вже самі шукають способи говорити про горе. Окремий виклик мають міста Донеччини, які втратили доступ до своєї території, але не потребу пам’ятати своїх людей.
Тему обговорювали під час публічної дискусії на “Фестивалі думок” від благодійного фонду “Схід SOS”. Вільне Радіо виступає інформаційним партнером події.
Людина виїхала з Донеччини, оселилася в іншій області й там, вже далеко від рідного краю, пішла до війська. В бою її життя обірвалося, і поховали загиблого вже в новому місті. Для цієї громади він — один із полеглих захисників. Але водночас залишається людиною з Маріуполя, Бахмута, Авдіївки, Волновахи, Соледара, Донецька, Горлівки чи іншого міста, з яким пов’язані її власна історія та ідентичність.
Такий сценарій описує представник Центру прав людини та меморіалізації війни Київської школи економіки Антон Дробович. За його словами, подібні ситуації ставлять перед релокованими громадами непросте запитання: як не втратити цю частину пам’яті після переїзду.
Частина з них через окупацію або бойові дії втратила доступ до власного фізичного простору. Там не можна встановити меморіальну дошку на школі, облаштувати сквер чи зібрати мешканців на площі. Самі ж люди тепер живуть у різних областях України.
Але пам’ять не обов’язково потребує пам’ятника. Це можуть бути забіги на честь загиблих, електронні книги пам’яті, виставки, зустрічі, фестивалі, освітні чи інші проєкти, які можна створювати далеко від рідного міста.
Головне для релокованих громад, каже Дробович, — не просто чекати, доки нове місто знайде для їхньої пам’яті місце, а самим пропонувати, як їхня історія може бути присутньою в новому просторі.
Як приклад він згадує громаду з Херсонщини, представники якої після переїзду в Івано-Франківськ створюють власні точки зустрічі. А згодом така спільнота може запропонувати місту захід, фестиваль, сквер чи меморіальний простір.
“Тоді у Франківську з’являється точка, де всі знають, що це Херсонщина, частина Херсонщини. Або меморіальні сквери, пов’язані з Донецьком, або з Луганськом, або з Кримом”, — пояснює Дробович.
Так релокована громада не розчиняється в новому місті, а приносить туди частину власної історії. Водночас експерт застерігає: навіть за такого підходу конфліктів не уникнути. Нове місто вже має свої символи, власну історію і сформоване уявлення про пам’ять. Тому додавати до нього інший локальний досвід доведеться через діалог.
Наскільки непростим може бути цей процес, уже бачать в Ірпені. Представниця міської ради Софія Мартинюк розповідає, що родини загиблих, які переїхали до міста з інших регіонів, іноді відчувають себе недостатньо представленими в місцевих практиках пам’яті. Людина могла ніколи не навчатися, не працювати й навіть не жити в Ірпені, хоча її родина зрештою оселилася тут і поховала або перепоховала в цій громаді близького. Але за місцевими правилами встановити йому меморіальну дошку немає де.
Водночас місто намагається включати такі родини у спільні практики: разом висаджують дерева, загиблих представляють у загальному меморіальному просторі. Але частині переселенців цього недостатньо. На одній із зустрічей, яку згадує Мартинюк, серед приблизно десяти родичів загиблих восьмеро мали статус ВПО.
“Вони кажуть: ми хочемо і як у всіх, але ми хочемо ще й окремий пам’ятник, щоб щось було про внутрішньо переміщених. Тоді виникає оцей дисонанс, бо люди відчувають свою окремість, говорять про це як про складність і водночас хочуть окреме місце памʼяті”, — розповідає Мартинюк.
Разом із людьми перемістилися цілі локальні історії — пам’ять про міста, школи, вулиці, оборону, окупацію та загиблих земляків. І навіть якщо до частини цих місць сьогодні немає доступу, сама пам’ять про них не зникає. Питання лише в тому, як зробити її частиною нового простору й водночас не розчинити в чужій історії.
Пам’ятники й меморіальні дошки, військові сектори на кладовищах, хвилина мовчання, алеї з портретами загиблих — громади вже шукають власні способи пам’ятати про людей і події цієї війни. Часто роблять це швидше, ніж держава встигає запропонувати спільні правила.
Втім, говорити, що державної рамки для цього взагалі немає, було б не зовсім правильно, зауважує Антон Дробович. Єдиного базового закону, який охопив би культуру пам’яті про російсько-українську війну, справді поки немає. Але вже існують окремі державні рішення, рекомендації та принципи меморіалізації. Частина з них обов’язкова, інші залишають громадам вибір.
За підрахунками експерта, лише з 1991 до 2025 року парламент, уряд та президенти України ухвалили понад 130 нормативно-правових актів, які так чи інакше стосуються пам’яті — від Голодомору до нинішньої війни. Тому ще один закон сам по собі не гарантує, що пам’ятати в Україні почнуть краще.
“Якщо він буде просто за все хороше, проти всього поганого і не міститиме доторку до цих ключових точок сили й концептуальних речей, він буде черговим актом у сфері пам’яті. Але культура памʼяті у нас може бути дуже якісною, доброю і без такого закону”, — каже Антон Дробович.
Водночас частина практик з’являється у зворотному напрямку — спочатку як громадська ініціатива, а вже потім їх підхоплює держава. Один із таких прикладів — робота громадської організації “Вшануй” із хвилиною мовчання, яка почалася раніше за відповідні державні рішення. Саме таке поєднання руху “знизу” і “зверху” зараз і формує нову культуру пам’яті про російсько-українську війну, вважає Дробович.
Такий рух у громадах виглядає по-різному. В Ірпені роботу з пам’яттю зрештою перетворили на окремий напрямок діяльності міської влади. Софія Мартинюк починала займатися цим як волонтерка, а згодом очолила сектор меморіалізації. Зараз у ньому працюють двоє людей, а до окремих проєктів залучають архітекторів, митців та інших фахівців.
За словами Мартинюк, саме тут державна рамка могла б допомогти громадам — не визначати за них, яким має бути конкретний меморіал, а встановити зрозумілі правила його створення. Наприклад, коли варто проводити конкурс, кого залучати до обговорення та яких фахівців запрошувати. Адже навіть щире бажання вшанувати загиблих не завжди означає, що результат буде вдалим з етичного, професійного чи естетичного погляду.
Втім, рух “знизу” не завжди відбувається злагоджено. Іноді активістам доводиться буквально домагатися рішень. Представниця громадської організації “Родина Янголів Світла” Ірина Орлянська розповідає, що в Одесі родини загиблих захисників вийшли до міськради з їхніми портретами, бо в місті досі не було алеї пам’яті. Приблизно за два тижні алею відкрили — поспіхом і не в тому вигляді, якого хотіли родини.
“Ми домоглися через тиск, можна так сказати. Так, ми тисли, подекуди дуже тисли. І нам у цьому допомагали незалежні ЗМІ”, — згадує Ірина Орлянська.
Потреба пам’ятати про загиблих і події війни вже є практично в кожній громаді. Але людей, які знають, як працювати з цим професійно, значно менше.
Тому, коли з’являється потреба когось або щось увічнити, громада нерідко йде найбільш знайомим шляхом — встановлює пам’ятник або меморіальну дошку. Антон Дробович пояснює: це не обов’язково свідчить про байдужість місцевої влади. Люди можуть щиро хотіти вшанувати загиблих, але просто не знати, як це зробити інакше.
“Вони хочуть це зробити, але вони не вміють. Але при цьому думають, що це ж not big deal, це ж не rocket science (не велика справа, — ред.). А виявляється, що це дуже софтова річ. Ти не можеш просто шарахнути таку саму копію, яка у когось десь спрацювала”, — говорить Антон Дробович.
За словами експерта, саме тут часто починаються конфлікти. Частина мешканців не впізнає в запозиченій ідеї власної історії, іншим сама форма нагадуватиме радянські підходи до вшанування. Журналістка, авторка подкасту “Меморіалізація війни” Наталя Некипіла серед таких прикладів згадує скульптури військових з автоматами — схожі між собою пам’ятники можна побачити і у великих, і в маленьких громадах.
Тож, аби не обмежуватися такими рішеннями, потрібен досвід і спостереження.
“Коли місцевій владі кажуть, що треба щось меморіалізувати, то перша реакція — поставити памʼятник або меморіальну табличку. Це перше, що вони знають, вони цим не займалися. А для того, щоб побудувати меморіал, хоча б з таким райдером “не такий, як у всіх” — треба мати надивленість. Треба звернутися до людей, які поїздили, подивилися, знають, що працювало, що не працювало”, — підкреслює Дробович.
Інколи громада вже знає, як вшановувати загиблих, але навіть просту, на перший погляд, ідею непросто перетворити на сталу практику. Наприклад, зробити так, щоб люди щодня зупинялися на одну хвилину. Про те, як такий ритуал поступово приживався у Вінниці, розповіла Наталя Некипіла, яка живе в цьому місті й також є представницею ГО “Вшануй”. За її словами, місто залучило до хвилини мовчання систему оповіщення та муніципальний транспорт ще до того, як з’явилися відповідні загальнодержавні правила. Для цього знадобилося рішення міської влади і взаємодія одразу кількох міських служб.
Але рішення на папері — лише початок. Щоранку о дев’ятій його мав втілювати конкретний водій трамвая чи тролейбуса.
“Оголошується в трамваях, тролейбусах, так само на зупинках, загальнонаціональна хвилина мовчання. Просять встати. Водій встає — і люди також у трамваї встають. Тобто водій, по суті, бере на себе оцей удар, якщо хтось буде проти”, — розповідає Наталя Некипіла.
Певний час працівники Вінницької міської ради також виходили на вулицю під час хвилини мовчання. На вулиці Соборній до неї долучалися працівники центру “ЯМаріуполь”, які виходили з прапором. За словами Некипілої, поступово ритуал став настільки звичним для міста, що тепер о дев’ятій транспорт зупиняється не лише в центрі.
Для самої журналістки, яка втратила чоловіка на війні, те, як місто проживає цю хвилину, має й особисте значення.
“Мене, як людину, яка втратила, дуже торкають ці моменти. Бо ти бачиш, що ти серед своїх. Твій біль бачать, його розділяють”, — говорить Некипіла.
Пам’ять про цю війну часто не чекає на рішення міської ради, архітектурний конкурс чи готовий меморіал. Люди самі несуть фотографії, прапори, квіти й особисті речі загиблих у місця, які поступово стають стихійними меморіалами. Такі простори є, зокрема, у Києві. Вони виникають стихійно — із самої потреби людей мати місце, де можна пам’ятати.
З військовими похованнями все складніше. Тут громаді вже потрібно домовлятися про спільний простір, його вигляд, матеріали, символи та правила. І кожне таке рішення стосується людей, які переживають власну втрату.
“Це, напевно, найважча розмова. Ми говоримо не просто про пам’ять, ми говоримо про сукупність індивідуальних трагедій, індивідуального горювання. І воно настільки глибоке і болюче. Насправді кожна родина хоче для пам’яті свого близького найкраще. Просто найкраще у всіх дуже різне”, — пояснює представниця Ірпінської міської ради Софія Мартинюк.
Саме це “найкраще” громадам зараз доводиться визначати практично з нуля. В Ірпені, наприклад, дискусія про майбутній військовий сектор тривала близько року. Подовгу обговорювали навіть колір сектору. Зрештою його вирішили зробити світлим — місцем “світлої пам’яті і вдячності” серед темнішого простору великого кладовища. Спершу йшлося про пісковик або найсвітліший український граніт. Родини ж наполягли на білому граніті, й міська влада погодилася.
В Одесі суперечка навколо матеріалу стала частиною значно більшого конфлікту. Ірина Орлянська розповідає, що у 2023 році родинам запропонували проєкт із чорного граніту. Її він не влаштував настільки, що після поховання сина жінка почала ходити від могили до могили й показувати проєкт іншим сім’ям.
Спочатку об’єдналися п’ять-десять родин. За словами Орлянської, нині у їхній групі близько 350 сімей, які поховали рідних на трьох ділянках, а створена згодом громадська організація об’єднує близько тисячі людей з Одеси та області. Родини просили міську владу провести відкритий всеукраїнський архітектурний конкурс. Не дочекавшись його, самі залучили архітектора і скульптора, які працювали як волонтери. Так з’явився власний проєкт меморіалу зі світлого каменю.
Важливою була не лише естетика, а регіональна приналежність. Форму козацького хреста, яку обрали для нового проєкту, не вигадали спеціально, а відштовхнулися від історичних козацьких поховань Одеси. Місцеві хрести мають виступи внизу і нагадують якір.
“Я нічого не маю проти того хреста, який на кладовищі в Києві. Але він — київський проєкт, я так вважаю. Він не наш. Ми заслуговуємо на свою історію — одеську”, — говорить Орлянська.
Антон Дробович нагадує, що перші рекомендації щодо стандартизованих секторів військових поховань Український інститут національної пам’яті розробляв ще після початку війни у 2014 році. Тоді серед запропонованих варіантів був темний граніт. Згодом дедалі частіше почали з’являтися світлий камінь та козацький хрест.
На думку експерта, це не просто зміна естетики — так поступово виникає новий візуальний код військового поховання. Світлі рішення вже використовують у різних проєктах військових секторів, і кожен наступний приклад впливає на те, що суспільство починає сприймати як можливу нову норму. Але важливішим за однаковий камінь чи форму хреста він називає сам принцип вибору.
“Родина може поховати близьку людину у військовому секторі й погодитися з його спільними правилами — однаковими надгробками, матеріалом і загальною організацією простору. А може обрати цивільну чи родинну ділянку і самостійно вирішувати, яким буде пам’ятник. Оця логіка, що родина ухвалює рішення на вибір, — це нова культура пам’яті”, — пояснює представник Центру прав людини та меморіалізації війни КШЕ.
Софія Мартинюк звертає увагу на ще один аспект, який легко загубити в суперечках про форму хреста чи колір каменю: культура пам’яті — це ще й культура догляду. Якщо громада пропонує родині поховати близьку людину у військовому секторі, вона бере на себе відповідальність не лише його створити. За цим місцем потрібно буде доглядати через 10, 50, 100 чи 200 років. Це особливо важливо для родин, які можуть переїхати або вже живуть далеко від місця поховання.
“Люди досі бояться оцей свій такий острівець пам’яті доручити громаді, бо сумніваються в тому, що громада впорається”, — говорить Наталя Некипіла.
Школи та інші освітні заклади стали одними з перших місць, де хвилина мовчання перетворилася на щоденний ритуал. Але сама регулярність ще не означає, що діти розуміють, навіщо щоранку встають і про кого в цей момент думають.
ГО “Вшануй” опитує дітей про те, як вони сприймають хвилину мовчання. За словами журналістки та представниці організації Наталі Некипілої, відповіді дуже різнилися. Хтось називав конкретних загиблих, близьких їм за віком. А хтось відповідав значно простіше: “Ні про що не думаю. Я просто стою, бо мені сказали”.
Схожа проблема виникає і з меморіальними дошками. На фасадах деяких шкіл їх стає дедалі більше, але сама присутність фотографії та імені ще не робить людину частиною пам’яті учнів. Некипіла розповідає, що частина опитаних дітей просто оминає такі дошки, якщо не знає людей на них і не розуміє їхніх історій.
У Вінниці пам’ятні знаки спробували оформити по-іншому. Їхній дизайн обрали через конкурс. На дзеркальних табличках розмістили імена загиблих випускників — задум полягав у тому, щоб сучасний учень бачив поруч із ними власне відображення.
Представниця Ірпінської міської ради Софія Мартинюк каже, що їй відгукнулася пропозиція самих школярів — не кликати їх просто постояти на відкритті чергової дошки, а виступити організаторами.
“Вони, можливо, б бачили свою роль у тому, щоб сценарій написати, захід чи відкриття провести так, як вони хочуть — поставити музику, яка цій людині подобалась. Тобто підійти до цього якось творчо. Тоді, можливо, діти були б дійсно залучені і якось співпереживали щодо цього”, — говорить Мартинюк.
Окрему роль вона відводить учителям. Поговорити окремо з тисячами дітей у громаді неможливо, натомість саме вчителі щодня пояснюють їм ритуали та події. При цьому педагогам самим часто бракує мови й інструментів, щоб говорити про війну, втрати та пам’ять неформально. Тому робота з учителями може бути не менш важливою, ніж створення нових меморіальних об’єктів.
Антон Дробович згадує власний шкільний досвід. Тоді пам’ять переважно про Другу світову війну подавали як щось обов’язкове: школярів просто приводили до пам’ятника, але не розповідали, яка історія за ним стоїть, і не питали, що самі діти про це думають. За його словами, такий пам’ятник просто “не жив”.
Альтернатива може бути значно простішою за нову гранітну дошку. Наприклад, школа може пам’ятати загиблого випускника через спортивний рекорд, який він колись встановив, започаткувати турнір на його честь або розповідати історії колишніх учнів. Діти можуть самі вигадувати такі практики. Навіть якщо перша спроба, як каже Дробович, вийде “крінжовою”, це вже буде їхній власний процес створення пам’яті.
Щоб пояснити, як така пам’ять може стати частиною повсякденного життя школи, Дробович наводить приклад із літератури.
“Давайте згадаємо Гаррі Поттера. Там є ця внутрішня міфологія Гоґвортсу. Згадайте персонажів-привидів, цей Майже Безголовий Нік, ці портрети, якісь видатні попередні учні цього простору — з ними всіма взаємодіють діти, які там ходять. Там є якась легенда, приказки, тексти, написи”, — говорить фахівець.
І цей принцип виходить далеко за межі школи. Як підмітила Наталія Некипіла, пам’ять у громаді працює тоді, коли люди хочуть із нею взаємодіяти, розуміють її та сприймають як частину власного життя.
Раніше ми писали, що платформа “Меморіал” навчатиме громади працювати з темами пам’яті та вшанування. Наприкінці серпня це навчання закінчилося, й за результатом програми випустили короткий гайд для спільнот, які хочуть системно втілювати меморіальні проєкти у своїй громаді.