Рятуючись від щоденних обстрілів, Віра Руденко з Сіверська виїхала з чоловіком до родичів на Одещину. Там подружжя почало нове життя. В евакуації жінка займається благодійною справою — в’яже шкарпетки для воїнів ЗСУ. Так вона робить свій внесок в українську перемогу.
Вільному радіо Віра Руденко розповіла, що їй з чоловіком довелося пережити в Сіверську, як їм живеться на новому місці та як вона підтримує українське військо. Далі — розповідь від першої особи.
Я все життя прожила в Сіверську, тому у мене ніколи й думки не виникало покинути рідне місто. Після того, як Сіверськ став зоною щоденних обстрілів, ми з чоловіком довго не наважувалися на переїзд. Від постійних ворожих “прильотів” страждали оселі сусідів та знайомих.
Ми трималися, хоча виживати було дуже важко. До найближчого колодязя доводилося йти пішки цілий кілометр. Тож тяжко нам діставалася водичка — будь-якої миті можна було потрапити під обстріл. Їжу ми готували надворі на вогнищі. Ночували у підвалі — там безпечніше. Так і виживали.
З харчами, щоправда, страждати не доводилося. До нас приїжджали волонтери з ковельської церкви. Хлопці привозили різні крупи, консерви, олію та інші необхідні продукти. Навіть вареники цілими відрами давали. А який у них смачний хліб!
Ділилися харчами й солдати. Хай Бог допоможе залишитися їм живими. А їхній командир Юрій Іванович — золота людина. Як він умовляв нас виїхати! Пропонував поселити в оселі своєї покійної матері на заході. “Ви хоч і в селі будете жити, але не побачите цього страхіття”, — говорив він. Але ж ми уперлись: “Ні, зі своєї хати нікуди!” Розуму не було!
Ми також як могли підтримували наших хлопців. Ніколи не забуду: одного разу прийшов до мене молоденький солдатик, на вигляд років 19-20. Каже: “Тіточко, а ви пиріжки умієте пекти?” “Умію. А ти пиріжків хочеш? Напечу, тільки на вогнищі”. Тож напекла цілу миску. Хлопці їдять, а в мене сльози на очах. Такі молоді, а вже доводиться воювати. Так шкода стало їх!
Ми й досі б сиділи в Сіверську, якби не стали жертвами “прильотів”. Того злощасного дня я ходила по воду, а чоловік залишився вдома. Він саме розпалював вогнище, коли на межі з сусідами розірвалася міна. Ударною хвилею Миколу відкинуло в сторону. Як згодом він мені розповідав, враження було таке, як наче хтось великою дошкою по голові огрів.
Цей випадок став крапкою нашому терпінню. Адже напередодні, коли у своїх справах я проходила повз лісосмугу, від пострілу танку мене відкинуло в ярок. В результаті на моїй спині з’явився великий синець. Мене нудило, рвало, сильно боліла голова, тобто я ще й отримала струс мозку.
Після цього ми зрозуміли: якщо будемо й далі тут сидіти — бути біді.
Я зателефонувала старшому онуку Миколі до Одеси. Він набагато раніше виїхав туди з найменшою сестрою та працював там у лікарні. Онук постійно звав до себе, але ми весь час відмовлялися. Тепер цей час настав. Микола пообіцяв домовитися про нашу евакуацію.
21 вересня приїхав евакуаційний автобус. Нам сказали нічого з собою не брати — лише документи й трохи особистих речей. У метушні я кинула в сумку що під руку потрапило. І тут почався обстріл. Хлопець, який за нами приїхав (автомат у нього, мабуть, важчий, ніж він) схопив мене — і в автобус. Після цього поїхали ще в мікрорайон багатоповерхівок. Людей збирали швидко. Із Сіверська того дня виїхали 11 людей.
З Покровська евакуаційним потягом ми приїхали до Дніпра. Божечки, скільки тут людей, які втекли від небезпеки! Тут нам дали по 2 тисячі гривень допомоги, а потім волонтери відвезли нас до церкви — нарешті ми нормально помилися і спокійно відпочили. А потім поїхали в Одесу, де на нас чекали онуки. Коли ми встали з потяга і я їх побачила — сльози хлинули з очей. Це був стан, який неможливо передати.
Разом з онуками нас зустрічали мої троюрідні сестри. Дівчата запросили жити до себе в містечко Южне на Одещині.
Згодом сестра говорила мені: “Вас важко було впізнати — якийсь відсутній погляд. Чи то перелякані, чи то не в собі”. Ми були як в тумані. Страх, нерозуміння того, що відбувається навколо, та ще й моя безкінечна нудота.
У перший день, як ми розташувались у сестри, у мого чоловіка покосило рот — почалася паралізація. Добре, що онук зміг швидко приїхати й надати дідові першу медичну допомогу. Поступово: то крапельниці, то уколи — він поставив чоловіка на ноги.
У Южному є прекрасний Будинок культури, де волонтери організували гуманітарний пункт допомоги для переселенців. Саме тут я знайшла в’язані речі, які стала розпускати та в’язати шкарпетки для солдатів. Взагалі я не одна, хто допомагає в холоди зігрітися українським бійцям — інші переселенки теж в’яжуть теплі шкарпетки. Свої вироби ми віддаємо працівникам гуманітарного пункту, а вони потім готують посилки та передають їх на передову чи в госпіталі.
Спочатку я сама розпускала речі на нитки, а згодом мені почали допомагати сестри. Вони приносять вже готові клубки, а я в’яжу. Одна навіть светри свої розпустила. Каже мені: “В’яжи. Нитки товсті. Гарні вийдуть шкарпетки”.
Одного разу несла я готові шкарпетки до пункту допомоги. А в Южному погода вітряна, холодна. По дорозі зустріла двох військових. Бачу, хлопці аж посиніли від холоду. Привіталася з ними. “Позамерзали? — питаю. — А шкарпетки якого розміру носите?” Відповіли. Тоді я даю їм шкарпетки й кажу: “Беріть та грійтеся”. Вони аж зніяковіли, хотіли за шкарпетки заплатити. А я їм: “Та що ви, діти. Я їх сама в’яжу. Ви нічого не винні”. Хлопці були дуже вдячні за подарунок.
Так і живемо в евакуації, допомагаючи одне одному. Нам допомогли, і ми намагаємося підтримувати українських воїнів. Молимося, щоб швидше закінчилася війна і на нашу землю повернувся мир. Як же тягне додому! Як магнітом. Мій чоловік сказав: “Якщо нашу хату зруйнують, все одно після війни я повернуся в Сіверськ. Вирию землянку і буду в ній жити”.
* * *
Нагадаємо, раніше Вільне радіо писало про 82-річного Віктора Петренка з Серебрянки, який в дитинстві пережив Другу світову. Чоловік не міг уявити, що йому знову доведеться опинитися у схожій ситуації. Повномасштабна війна вигнала його з рідної домівки. Щоб знайти людей, які вивезуть його в безпеку, Віктору довелося під обстрілами хворими ногами йти до найближчого міста майже 9 кілометрів.
Читайте також: