Рівно сторіччя тому тривав Другий зимовий похід, або Листопадовий рейд — остання озброєна спроба військ УНР відбити у більшовицької Росії бодай деякі райони України. У тих боях воювали та загинули й мешканці нинішнього Донбасу.
Про перипетії тих трагічних для української державності подій Вільному радіо розповідає завідувач сектору історії України 20-го століття Національного музею історії України Богдан Скопненко.
Для довідки:Листопадовий рейд мав підняти всенародне повстання і повалити більшовицький режим в Україні. Ця військова операція завершилася розстрілом десятків українських вояків під містечком Базаром Волинської губернії. Серед них були і п’ятеро мешканців нинішніх Донеччини та Луганщини.
Допомагав верхівці УНР — Симону Петлюрі, всьому його оточенню та керівництву армії в цьому польський Генеральний штаб. Хоча це й не була масштабна підтримка.
“У жовтні 1920-го Польща і Радянська Росія підписують перемир’я, а 18 березня 1921-го — Ризький мирний договір. І тепер поляки мали це враховувати, що у них офіційно підписаний мир з радянською Росією”, — каже Богдан Скопненко.
Поляки сподівались послабити більшовицьку Росію, яка тільки у серпні 1920-го була зі своїми військами під Варшавою.
“На державному рівні вони дійсно допомагали в підготовці цього повстання — пообіцяли забезпечити зброєю, необхідним спорядженням. А з іншого боку вони нічим нам не були зобов’язані фактично. Це забезпечення було не достатньою мірою. Наприклад, на всю Подільську групу військ виділили тільки 200 гвинтівок, 3 кулемети, 100 гранат. Це абсолютно недостатня кількість озброєння для того, аби здійснювати якісь серйозні військові походи”, – каже історик.
Датою початку походу вважається 25 жовтня. Її постійно переносили. Спочатку похід запланували на 1 травня 1921-го, а фактично він почався у жовтні. Затягування привезло до того, що про плани армії УНР знали вже й у Києві, і у Москві, тож для більшовиків цей похід несподіванкою не був. Агенти ЧК, як виявилося, були навіть у штабі керівника цього рейду Юрія Тютюнника.
“Під час Другого зимового походу були 3 основних угруповання, які мали більш-менш одночасно перейти радянсько-польський кордон. І паралельно почнеться якийсь повстанський рух, диверсії в тилу радянських військ. Принаймні партизансько-повстанський штаб на чолі з Тютюнником на це розраховував, що є достатні сили якихось повстанських отаманів, які будуть в тилу підривати залізниці і здійснювати різноманітні диверсії”, — розповідає Богдан Скопненко.
Фактично ж таких сил виявилося замало. Також комунікація, за словами історика, була відверто недолугою. Коли цей похід розпочався, деякі отамани, наприклад, не знали маршруту руху груп та не змогли вчасно до них приєднатися. Подільська, Волинська та Бесарабська групи йшли до точки зустрічі з різними успіхами в боях.
“Найчисельнішою була Волинська група, якою командував сам Юрій Тютюнник, там було близько 1 200 бійців. Але Подільська група — вони провели найбільш успішний рейд: пройшли все Поділля, з боями частину Житомирщини та дійшли до Бородянки за 60 км від Києва, тобто фактично дійшли до Києва”, — каже історик.
Бесарабською групою чисельністю до 300 бійців командував Андрій Гулий-Гуленко. Вони мали перейти Дністер та захопити Тирасполь, але місто вони не взяли та вимушені були вже за кілька днів повертатися з боями за Дністер.
Найтрагічніша доля очікувала найчисельнішу та найбоєздатнішу Волинську групу.
“Вони вирушили в рейд 5 листопада та навіть на день чи два захопили Коростень, але звідти їх вибила червона армія. Вони відступають, в районі села Малі Міньки на Житомирщині, 17 листопада був важкий бій. Де значна частина цієї групи потрапляє в оточення 9 кавалерійської дивізії Григорія Котовського”, — розповідає працівник історичного музею.
359 полонених українських вояків відмовилися переходити на бік червоної армії та 22 листопада 1921-го в районі містечка Базар їх розстріляли.
“Там їх і поховали фактично на місці. Ну як поховані, скинуті в яму. Зараз там встановлений монумент, проводять офіційні заходи”, — розповідає історик Богдан Скопненко.
Серед розстріляних є й мешканці теперішнього Донбасу. Їхні імена вибиті серед інших на Меморіалі Героїв Базару. Анкети цих людей зберігаються в архіві СБУ, оприлюднив їх історик, дослідник визвольного руху Роман Коваль. Зазначимо, вони офіційно вважалися злочинцями до весни 1998-го року — їх “реабілітували” лише наприкінці 1990-х.
Цей Листопадовий рейд став останньою відкритою спробою боротьби військовими силами за українську державність. Після того залишились лише осередки спротиву — місцеві отамани. Але, за словами історика, вони були нечисельні та не робили глобальної політики. Вони могли лише нашкодити на місцевому рівні.
Богдан Скопненко каже: навіть серед сучасників було небагато тих, хто вірив в успіх цієї операції.
“Чи можна сказати, що “люди втомились від війни”? Дійсно, рух цей не був масовий. Був розрахунок, що буде загальнонаціональне повстання. Але його не відбулось. Багато хто навіть у середовищі військових діячів УНРівської еміграції вважав, що це авантюра. “Ми не будемо брати в цьому участь, тому що ця акція приречена на невдачу” — так висловлювався, наприклад, полковник УНР Микола Шрамченко”, — зазначає Богдан Скопненко.
Але ця історія мала своє продовження.
За словами історика, один з перших радянських пропагандистських фільмів, які зняли в СРСР, був присвячений як раз цим подіям — Другому зимовому походу.
“У 1925 році розпочалися зйомки фільму “ПКП” — “Пілсудський купив Петлюру”. Цей фільм унікальний тим, що в ньому роль генерал-хорунжого Юрія Тютюнника зіграв… сам Юрій Тютюнник! Якого у 1923-му внаслідок спецоперації радянських спецслужб виманили на територію радянської України, ніби тут готується якесь повстання, і він потрібен тут, аби його очолити. Його участь у цих зйомках — важко сказати, щоб вона була добровільною”, — розповідає Богдан Скопненко.
Тут Юрія Тютюнника захопили в полон, провели відповідну роботу, і він погодився грати сам себе у цьому пропагандистському фільмі.
“Там знімаються реальні історичні особи, в тому числі “котовці” там справді справжні”. Ворожа сторона представлена у повній автентичності. А одним зі сценаристів того фільму був Яков Ліфшиц, заступник Всеволода Балицького — заступник голови ОДПУ усієї радянської України. І він був у п’ятірці тих, хто виносив вирок під Базаром, тобто ставив свій підпис під цим розстрільним списком”, — каже Богдан Скопненко.
А у 1929 році Юрія Тютюнника арештували та розстріляли.
Продовження було й при нацистських окупантах України.
“У 1941-му українці відзначали 20-ліття цієї трагедії під Базаром, там намагалися провести якісь урочистості та вшанування. Але більшість учасників арештували та розстріляли, в основному (серед розстріляних, — ред.) то були члени мельниківського крила ОУН”, — каже працівник столичного музею.
Додамо, нині Національний музей історії України готує виставковий проєкт, приурочений до століття Зимового походу, який відкриється 6 грудня. Там також згадають про ці події.
Читайте також: