Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Понад 10 років фольклорист Едуард Хаджинов їздив селами Надазов’я, записував народні пісні, казки й живу румейську мову, порівнював діалекти та збирав архів, який сьогодні має особливу цінність. Тепер ці матеріали оцифровані й доступні онлайн в архіві румейського фольклору Roumeika Digital Archive.
Журналісти Вільного Радіо поспілкувалися з донькою дослідника Афіною Хаджиновою про його експедиції та спадщину, яка після окупації Приазов’я набула нового значення.
У прочинене вікно кухні пробивається сухий степовий вітер. За столом перед магнітофоном “Дніпро” сидить чорнявий чоловік. Він прислухається до мелодії, що лунає з динаміка, натискає на паузу, дістає бобіну й перемотує плівку. Слухає ще раз, вимикає, на секунду замислюється, а потім знімає плівку, ріже, склеює та намотує знову. Це — Едуард Хаджинов, дослідник румейського фольклору. За його роботою із захопленням спостерігає донька Афіна. На той час їй близько семи років.
Згадуючи ті часи майже через пів століття, Афіна каже:
“Я тоді не розуміла, мабуть, нащо тато це робить. Тільки у дорослому віці дитячі спогади стали складатися у цільну історію. Але яскраво пам’ятаю, як він монтував записи пісень, як, збираючи їх, об’їздив майже всі навколишні румейські села. До респондентів він їздив з гостинцями. А нам, своїм дітям, коли вертався з досліджень із Києва, Москви, Петербургу, привозив шоколадки, фломастери, оксамитовий папір, яких не було тоді у Маріуполі”.
Едуард Хаджинов народився у Надазов’ї в румейській родині. Його тато Валентин Захарович із Чермалика, мати Лідія Григорівна — з приазовської Ялти, де й зростав Едуард.
Після школи хлопець вступив до Харківського педагогічного інституту імені Г. Сковороди. Здобув фах учителя російської мови, літератури та музики. Пізніше він викладатиме історію у вечірній школі Сартани. Водночас зацікавився дослідженням культури свого народу.
“Працював у вечірній школі, аби зранку мати час на дослідження”, — посміхається донька Афіна.
Едуард працював з фольклором близько двадцяти років. За цей час він зібрав понад тисячу творів румейською, третина з них — пісні. Згодом його рідні доповнять та оцифрують архів.
Аби досліджувати історію свого народу ще глибше, чоловік вступив до аспірантури на кафедру елліністики у Київському університеті імені Т. Шевченка.
“Там працював професор Андрій Білецкий з дружиною Тетяною Чернишовою. Тетяна Миколаївна була татовим науковим керівником. Вони були філологами-елліністами і вже у 1950-60 роки організовували польові дослідження у Приазов’ї по грецьких (румейських та урумських, — ред.) селах. Вони займалися вивченням фольклору, це були студентські експедиції.
Коли тато до них прийшов, вони сказали: «Щоб скласти кандидатський мінімум в аспірантуру, тобі треба вивчити новогрецьку, аби розуміти румейську». А де він в Радянському Союзі мав вчити новогрецьку, якщо не було ані шкіл, ані вчителів? Поїхав до Ташкенту, де тоді жили грецькі політемігранти…”, — розповідає донька фольклориста.
У селах, звідки походили батьки Едуарда, розмовляли різними діалектами румейської мови — загалом їх п’ять. Через це між собою в родині румейською не спілкувалися. Тож, працюючи з фольклором, Едуард часто звертався до дружини Олімпіади. Вона народилась і виросла у Сартані. Румейська — її рідна мова, а російську вона вчила згодом вже у школі.
“Мама розповідала, що, коли пішла до школи, то майже не знала російської, якою тоді викладали, і вчителі нерідко глузували з вимови румейських дітей”, — згадує Афіна.
А ще — переказує історію, яку чула від мами:
“Коли я була дуже маленькою, у нас проводили опитування для статистики. Тоді до хати прийшла жінка й спитала у мами, яка рідна мова дитини. Мама відповіла: “Грецька” (так називали румейську — одну з мов надазовських греків, — ред.). Та жінка здивувалася й перепитала, а чому не російська? А мама відповіла, що це її рідна мова і тому зі своїми дітьми вона спілкуватиметься нею”, — каже Афіна.
Повертаючись із чергових польових досліджень, Едуард Хаджинов сідав опрацьовувати матеріали — люди в селах, відчувши інтерес, розповідали багато. Порівняти різні варіанти однієї пісні, переслухати аудіо, впорядкувати та перекласти — велику частину цієї роботи з чоловіком розділяла Олімпіада. Між вихованням трьох дітей і роботою вчителькою географії в Талаківській школі вона знаходила час підтримувати дослідження коханого — набирала тексти на друкарській машинці та перекладала.
“Мама інколи трохи ображалася на тата, що він стільки часу приділяв дослідженням, що на поїздки витрачав гроші з сімейного бюджету. Ми тоді жили в Сартані і мріяли переїхати у квартиру в Маріуполі. Мама отримала квартиру за пару місяців після смерті батька. І коли переїжджали, вона перевезла усі його матеріали, усі записники, навіть не тільки фольклорні, а просто планери. Вона дуже довго їх зберігала”, — розповідає Афіна.
З-під клавіш під пальцями Олімпіади Хаджинової виходили не лише тексти досліджень чоловіка, а і її власні. Після смерті Едуарда вона почала писати до газет — “Хроноса” маріупольського товариства греків та “Еліни України” Федерації грецьких товариств України. Здебільшого писала про румейських поетів, згодом почала писати про різних діячів культури. Перша стаття Олімпіади була про чоловіка.
“Вона написала про нього. Їй сподобалось, її стаття сподобалась читачам, редакції, і потім вона почала писати, вже просто не могла без цього. Вона переписала стільки історій земляків… Здавалося, вже теми закінчувались, але мама знаходила і знаходила нових цікавих особистостей для інтерв’ю. І майже в кожній статті вона посилалась на матеріали чоловіка, «а що ж з цього приводу писав Хаджинов»”, — усміхається Афіна.
Разом з братами Афіна виросла в румейському середовищі, тож розуміє і трохи говорить румейською.
“Хоча пам’ятаю, як в дитинстві просила двоюрідну сестру перекладати дещо з того, що говорила бабуся. А один із братів і зараз вивчає румейську — онлайн навчається з мамою. Він телефонує і вони разом читають і розбирають румейські тексти. А ще торік, коли була жива наша тітка Ліна, він записав їхні з мамою розмови румейською, вони теж увійшли до архіву”, — усміхається жінка.
Едуард Хаджинов помер 5 травня 1979 року, не доживши рівно місяць до свого 42-річчя. Він не встиг захистити майже готову дисертацію “Пісенний фольклор греків Надазов’я”. Після смерті батька діти продовжили справу зі збереження його спадщини. Афіна разом з одним із братів записувала розмови носіїв румейської мови, згодом родина оцифрувала незавершену дисертацію Едуарда Хаджинова й почала шукати можливості для її публікації.
За словами Афіни, до їхньої матері неодноразово зверталися студенти Маріупольського гуманітарного інституту (нині — Маріупольський державний університет, який має факультет новогрецької філології, — ред.) та інші дослідники, які хотіли попрацювати з архівом Хаджинова.
“В ті часи не було телефонів з камерами, то студенти щось переписували від руки. Також після смерті тата професори Білецький з Чернишовою одразу попросили у мами його дисертацію, адже це цінний матеріал. Але мама сказала, що це його доробок, і коли виростуть його троє дітей, вони самі вирішать, що з нею робити”, — розповідає Афіна.
Пісні румейською з архівів Едуарда Хаджинова записала співачка Тамара Каци. Вона родом із Сартани і співала румейською, була солісткою ансамблю “Сартанські самоцвіти” їздила з гастролями до Греції та Кіпру. В один із таких турів у 1999 році з Каци поїхала Афіна Хаджинова — була ведучою концерту. Після виступу в Салоніках Тамара поїхала на студію звукозапису — хотіла записати дев’ять пісень, тексти яких зібрав фольклорист.
“Це було дуже складно, тому що деякі співаки записують одну пісню за кілька днів, а Тамара хотіла 9 за один день. І вона їх співала, уявляєте, акапельно. Коли звукорежисер запропонував Тамарі: «давай зробимо паузу, а коли ти наступного разу приїдеш до нас у Салоніки, запишемо решту пісень», Тамара відмовилася. Сказала, що їй важливо закінчити сьогодні”, — згадує Афіна.
Врешті Тамара Каци записала усі дев’ять пісень. Цей візит до Салоніків виявиться для неї останнім — за кілька тижнів співачка загине в автокатастрофі.
Оцифровані матеріали батьків і те, що вдалося доповнити їм з братом, Афіна зберігала на жорсткому диску у своїй гостомельській квартирі. Повномасштабне вторгнення застало її з родичами в Маріуполі. Коли їм вдалося вибратися з блокади, Афіна виїхала за кордон. Гостомель росіяни окупували в перші дні відкритої війни. Про цей епізод жінка розповідає тремтячим голосом: “Росіяни ж ламали двері у квартири й брали усе, що хочеться. Сусіди потім сфотографували мою квартиру, і жорсткого диска там не було. Його вкрали. Це було сильним ударом”.
Згодом, коли українська армія звільнятиме Гостомель, росіяни при відході дещо з награбованого кидатимуть.
“Був хаос, і люди знаходили свої речі в чужих квартирах. Сусіди зробили чат, куди надсилали фото знайдених у себе не своїх речей. На одній із фотографій я побачила свій жорсткий диск”, — згадує Афіна.
Це повернення вона назве долею й тішитиметься, що матеріали батьків знайшлися. Боючись втратити їх знову, Афіна не довірить пересилати диск їй за кордон ані поштою, ані перевізниками, а попросить сусідів зберегти його в себе.
Цінні напрацювання жінка забрала лише у 2025 році, коли приїхала до України. А потім разом з братом оформила їх в електронний архів. Так і з’явився Roumeika Digital Archive.
Roumeika Digital Archive — цифровий архів, присвячений румейській мові, пісням та усній традиції греків Надазов’я. На сайті зібрані пісні, казки, записи усного мовлення, рукописи, транскрипції та переклади з родинного архіву Хаджинових.
Зараз архів доповнюється, і люди, які мають матеріали румейською мовою, теж зможуть їх додати. Записи можна завантажити, а використання дозволене для освітніх та некомерційних цілей.
“Раніше багато хто знав, що ми маємо цей архів, але мало хто його бачив. Тепер, коли люди змогли, так би мовити, доторкнутись, ознайомитись, ми отримали дуже сильний відгук. Люди писали в коментарях у соцмережах під постом про архів, в особисті. Один знайомий з Греції подзвонив мені і 40 хвилин ми обговорювали важливість збереження румейської мови і багато чого іншого”, — посміхається жінка.
Раніше Вільне Радіо опублікувало монолог надазовської грекині, урумської мисткині та етнознавиці зі Старого Криму на Донеччині Олени Акритової. Вона розповіла, чому вважає своїм обов’язком берегти пам’ять про свій народ.