Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Майже 250 років тому предків надазовських греків — урумів і румеїв — примусово переселили з півострова у степи Приазов’я. Там вони заснували десятки поселень, зберегли власну мову й традиції, пережили репресії радянської влади, а тепер вдруге змушені рятувати свою культуру через російську війну.
Урумська мисткиня та етнознавиця зі Старого Криму на Донеччині Олена Акритова розповідає, чому вважає своїм обов’язком берегти пам’ять про свій народ. Далі — її розповідь у формі монологу.
Надазовські греки — уруми та румеї — компактно проживали в 75 населених пунктах Донецької області (найбільший осередок був у Маріуполі) та у Новомлинівці Запорізької області. Станом на осінь 2025 року всі ці населені пункти тимчасово окуповані Росією.
Десятки тисяч людей змушені були залишити свої домівки й шукати прихистку в інших регіонах України або за кордоном. Ті, хто залишився в окупації, щодня живуть у небезпеці.
Невідомі точні масштаби втрат у Волновасі, Маріуполі та інших містах за час повномасштабного вторгнення. Рахунок може йти на тисячі й тисячі загиблих і поранених, в тому числі серед надазовських греків.
Я родом із селища Старий Крим на Донеччині, але моє коріння в Криму. Я допомагаю людям більше дізнатися про наш етнос. Я хочу говорити про мій маленький народ, який жив, живе і, я дуже сподіваюсь, буде жити в Донецькій області й не тільки.
Витоки нашої нації тісно повʼязані з історією Криму. Там проживали багато націй, у тому числі й греки. Вони на узбережжі Чорного моря заснували кілька великих міст, серед яких Тіра, Ольвія, Херсонес, Пантікапей. На тій території час від часу виникали конфлікти, війни. Все це вплинуло на греків, на їхні поселення, на те, які ремесла в них були.
Десь у IV-V столітті почали виникати різні нові народності. Моя народність — уруми. Ми розмовляємо урумською мовою, яка належить до тюркської групи. Вона базується на половецькій основі з численними грецькими запозиченнями. В нас багато схожого з кримськотатарською, турецькою, азербайджанською мовами. А румеї спілкуються понтійським діалектом, це споріднена з грецькою мова.
Майже 250 років тому Катерина II організувала першу депортацію з півострова Криму греків, урумів і румеїв. Ця депортація тривала близько двох років, дуже важка вона була — і фізично, і морально. Цим людям ніби запропонували, але фактично примусили переміститися в степи Надазовʼя. Тоді ще, звісно, Донецької області не було. І той регіон, куди прямували уруми та румеї, називали ще степи Меотиди (стародавня назва Азовського моря, — ред.). Умовним центром був Маріуполь, якого тоді ще теж не існувало.
Отже, у 1778 році Катерина II видала такий указ, який мав звільнити територію півострова від корінного населення, щоб могли туди заселяти росіян. Я в десятому поколінні урумка, моїх предків у тому році під супроводом армії [Олександра] Суворова (російський воєначальник, — ред.) виселили з домівки. До цієї трагічної події залучили й тодішнього митрополита Ігнатія. Він, можна сказати, обʼєднав християнську паству — урумів, румеїв, грузинів, вірмен, волохів.
І ось від 1778 року під егідою митрополита Ігнатія та полководця Суворова почалося переселення, воно було насильницьке. Щоб якось задобрити людей, Російська імперія звільнила їх від обовʼязку служити в армії, давали якісь кошти. Ну і по суті давали землю, на якій почнуть нове життя переселенці з Криму — надазовські степи. Люди запрягали волів і тягнули обози, в які запакували своє життя. Вся дорога тривала близько пів року, але сам процес переселення затягнувся на два роки. З собою вони забирали домашні речі, тварин і обовʼязково брали свої християнські реліквії та ікони. З цим вони йшли у невідомість, і кожен п’ятий загинув у дорозі.
Росіяни їм обіцяли якесь помешкання, але коли вони прийшли на нові місця, це був голий степ. І мої предки 250 років тому просто рили нори, щоб якось вижити, бо прийшли вже взимку.
Вийшло з Криму понад 18 тисяч людей, з різних міст, селищ, сіл. Вони висилали вперед своїх гінців, щоб вони шукали схоже географічне розташування для свого наступного поселення. Щоб нове місце нагадувало дім ще й візуально. Селище Старий Крим, де я народилася, має таку саму назву, як і місце, звідки вийшли мої предки. Мені довелося одного разу побувати на їхній батьківщині, і там розташування перегукується. Надазовський Старий Крим і той Старий Крим, що на півострові, мають схожий південний схил, і поряд протікають дві невеликі річки. Що цікаво, Старий Крим колись був столицею Кримського ханства, до того, як її перемістили в Бахчисарай. Тобто це було важливе місце в історії півострова.
Загалом після депортації з Криму на території теперішньої Донецької області заснували 21 поселення. Всі вони зараз під російською окупацією, на жаль. Наше урумське селище найближче до Маріуполя. Решта в різних районах Донеччини, найбільше у Маріупольському, Волноваському, там, де Велика Новосілка. Більшість цих населених пунктів зберегли свої назви після переселення.
У селищі, звідки я родом, вихідців із Криму було 350 — 190 чоловіків і 160 жінок. З чого вони почали? Перше, що треба — житло. Якось вони на перший період облаштувалися, використовували речі, які з собою привезли. Друге питання — їжа. Надазовські степи були багаті на дичину, люди почали активно полювати. Крім того, Азовське море в ті часи було потужним нерестовищем. Азовський осетер, севрюга, білуга — все це водилося у великих масштабах.
З часом люди все краще облаштовували свої домівки, знаходили деревину, щоб побудувати щось міцне й більш комфортне. Переповідали, що великі проблеми були з тим, як опалювати й зігріватися у холодний період. Сушили якісь напівчагарники, такі як верблюжа колючка, і потім із них розпалювали вогнище.
Попри труднощі переселення, втрату людей, складні умови на новому місці ці люди змогли адаптуватися. Вони зберегли свою мову, впродовж 248 років передавали з покоління у покоління свої традиції — пісні, казки, танці, кухню, обряди. Але все це було переважно в усній формі, писемних згадок практично не було. І тільки цього року вийшов перший підручник урумської мови в Україні. Це справжнє диво, що люди змогли до цього часу все зберегти. А все тому, що це було дуже цінним. І навіть пригнічення зі сторони росіян, не змусили людей відмовитися від своєї спадщини. У радянський період теж намагалися вдавати, що автохтонних народів не існує. Моя бабуся померла в 1962 році й зовсім не знала російської мови. Якісь окремі слова вона вивчила, але говорити не могла.
З кінця XIX століття, на початку і в середині XX в Донецькій області почались активні будівництва заводів, металургійних комбінатів. І з різних куточків України та Росії почали приїжджати люди, які там працювали й хотіли заробити. Відповідно, ці люди почали заселятися в урумські та румейські села. Там і житло було дешевше, і близько до роботи. Коли в 1933-му почалося будівництво Азовсталі, цих робочих стало ще більше. І знаєте, з початком цих великих будівництв почала зникати наша мова.
А у грудні 1937 року почалася ще одна трагічна подія для мого народу — “грецька операція” НКВС. По суті це була масова етнічна чистка грецького населення, яке проживало в СРСР. Одна з найжорстокіших “національних операцій” Великого терору. Тисячі людей арештували та майже повністю знищили грецьку інтелігенцію та культуру. Поетів, письменників, митців просто розстріляли. У Маріуполі тоді функціонував театр, де режисерами і сценаристами були румеї та уруми. Їх теж усіх вбили. Розстріляли в першу чергу еліту нації.
Всі ці події, звісно відбивалися на мові. Бо до приїзду всіх заробітчан і до початку репресії всі говорили своєю рідною мовою. Молодь чудово знала урумську і румейську до цього і послуговувалася нею. А приїзд заробітчан багато змінив. Уруми та румеї почали створювати родини з росіянами та українцями. І такі інтернаціональні сімʼї теж впливати на зменшення активного використання нашої рідної мови.
Попри це культура зберігалась — наші кримські мелодії й пісні, наші обряди. Хтось, може, дивується, але ми танцюємо хайтарму — це один із наших народних танців. У кулінарії в нас на першому місці кубете і чебуреки. Навіть зараз в окупації люди тримаються за щось своє, рідне, справжнє, те, що не заберуть росіяни.
Я 25 років керувала фольклорним колективом “Бір Тайфа” (в перекладі “одна родина”, — ред.). В ютубі можна знайти наші виступи, наш урумський весільний обряд.
Колектив наш утворився вже після того, як Україна здобула незалежність. І з того часу в нас поступово у селищах почали формуватися грецькі громади. А в Маріуполі створили Федерацію грецьких товариств, це було велике обʼєднання. Там багато робили для розвитку і підтримки, але акцент був на вивчення новогрецької мови. Це все тому, що в 90-х Греція активно допомагала викладачами, літературою, підручниками, програмами. А ось наші місцеві діалекти, на жаль, не підтримувалися. Підручників урумською та румейською ніхто тоді не друкував. І мова майже зникла, бо в селах людей майже не залишилося, молодь виїжджала до міст.
Тому мені так хочеться говорити про мою народність. Бо ми ще є, ми продовжуємо зберігати культуру, ми себе показуємо, намагаємося передавати це дітям. Хоча велика війна з 2022 року знову нас підкосила. Все, що ми змогли зібрати, накопичити, систематизувати — в черговий раз знищують. Але стільки всього пережив мій народ, різні війни, переселення, голод, труднощі. І не зник, а отже сила якась є, чомусь ми за цей наш спадок тримаємося і він нам допомагає. Є небайдужі люди, які нас підтримують. Мені дуже приємно, що згадки про наш народ зберігають, є громадські організації, які цим опікуються. І люди, які не дотичні до надазовських греків, цікавляться темою, розпитують.
Я не можу називати себе урумкою і не знати своєї історії, історії моїх людей. Тому я це все вивчала, бо вважаю це своїм обовʼязком. Це найменше, що я можу зробити для збереження історії і памʼяті про урумів. Наступний крок — це показати й розказати ці історії іншим. Тим паче зараз, коли про Донецьку область говорять в усьому світі, коли всі знають про Маріуполь.
У нашому селищі Старий Крим працював урумський поет Валерій Кіор, він заснував навіть факультет урумської мови. Його доробок ще цінний як перекладача. Він багато знакових українських творів переклав урумською, наприклад, “Кобзар” Шевченка. Валерій, на жаль, помер у вже окупованому селищі у 2023 році.
Ще важлива для нашої культури людина — Кирікія Хавана, відома поетеса Приазовʼя, авторка першої урумської абетки у віршах, що вийшла у 2018-му році. Кирікія продовжує писати урумськую, вона живе на окупованій території. Їй пропонували роботу росіяни, але вона відмовилася працювати на окупантів.
Якщо говорити про румейських поетів і письменників, то їх значно більше. А ось тюркофонів, на жаль, не так багато. Виходить так, що нашу еліту винищували системно, і зараз частина видатних урумів залишилася на окупованій території. Є щось, що ми вже ніколи не відновимо. Але історія мого народу — прямий доказ, що у складні часи найбільше хочеться зберегти найцінніше.
Аби зберігати традиції свого народу, вже в евакуації представники урумів й румеїв створили ГО “Надазовські греки: уруми і румеї”. Досліджують історію, відстоюють збереження урумської та румейської мов, проводять заходи для громади переселенців з-поміж надазовських греків та всіх небайдужих до культури та мов цього народу.
Раніше ми детально писали про те, хто такі надазовські греки та чому вони — не діаспора Греції.