Довгих 12 місяців очікування — таким був рік повномасштабного вторгнення шістьох українок, чоловіки яких потрапили в російський полон. Усі вони тримали оборону Маріуполя. Майже без їжі, води та боєприпасів, з пораненнями, але з вірою у власні сили. Тепер за життя захисників доводиться боротися їхнім дружинам. Своєю історією кожна з них поділилася з Вільним радіо.
Коли українці чують “оборонці Маріуполя”, більшість відразу згадує про військових із “Азовсталі”. Втім масово до російського полону потрапили й інші військові, які обороняли територію “Азовмашу”, комбінату імені Ілліча та села поблизу Маріуполя. Одними з перших окупанти захопили морпіхів 501-го окремого батальйону 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ.
Згодом російське Міністерство оборони заявило про понад тисячу українських військових, які склали зброю та здалися у полон. Серед них начебто були 162 офіцери та 47 жінок-військових.Для довідки:Напередодні полону, у квітні 2022 року, морпіхи в зверненні до українців ділилися, що в них вже не залишилося боєприпасів, а з командуванням востаннє вони зв’язувалися за два тижні до того. Бійці зазначали, що єдине, що їм залишається — це рукопашний бій.
Повномасштабне вторгнення росіян морпіхи 501-го окремого батальйону 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ зустріли на бойових позиціях у Донецькій області.
“Знаю зі слів побратимів, які повернулися з полону, що чоловік був поблизу заводу “Азовмаш”, в селищі невеличкому на околиці Маріуполя. Ховатись їм там не було де, замість бункерів лише підвали. Коли заходили в Маріуполь, вже не мали їжі, води, боєприпасів. Чим мали оборонятись? Знаю, що 25 лютого останній раз отримували продукти”, — каже Аліна, дружина полоненого військового Андрія.
На “Азовсталі” у військових були “старлінки”, тож вони могли зв’язатись із командуванням, на відміну від тих морпіхів 501-го батальйону, які були в інших місцях, пригадують дружини.
“Бились біля селища Широкине, дуже бились, але росіяни тиснули на них. За наказом вищого командування тоді відійшли на околиці Маріуполя, були поряд із заводом “Азовмаш”. Хлопець, що був там разом із моїм Олексієм і вже повернувся з полону, каже, що саме тут були найжорстокіші бої. Те, що там відбувалось, просто словами не описати. Чому чоловік майже не виходив на зв’язок? Побратим сказав, що більшість була весь місяць на бойових позиціях, не виходили звідти. Він просто фізично не міг подзвонити, а ще на додачу майже не було зв’язку”, — розповідає Катерина, дружина полоненого військового Олексія.
Востаннє дружини захисників отримали звістку від них наприкінці березня. Комусь пощастило почути голос коханого, а хтось отримав коротке повідомлення.
“Я розуміла, що він на прямому зіткненні з ворогом. Дзвінки були дуже рідко, один чи два рази на тиждень. У них не було інтернету, я намагалася збирати якісь новини про обстановку в країні, бо вони не знали, що відбувається. Розуміла, що місто в повній блокаді, там гуманітарна катастрофа. Насправді не було розуміння, як вони звідти вийдуть. Але у нього був дуже бойовий настрій, навіть казав, що ми влітку поїдемо відпочивати в Крим. Я вкотре кажу —- хлопці сильні, мужні, справжні морські піхотинці, які просто тримаються на своїй силі духу. Останній дзвінок на декілька хвилин був 26 березня. Тоді я не розуміла, що то буде останній дзвінок і мій телефон на рік замовчить, і я не буду чути його голос”, — пригадує Ольга, дружина полоненого військового (ім’я не вказує в цілях безпеки).
На початку квітня 2022 року морпіхи припинили виходити на зв’язок, а через декілька днів російські пропагандисти оприлюднили відео та списки з їхніми іменами. Так рідні дізналися про полон.
“У нас багато знайомих військових, які також були в Маріуполі, і пішов такий клич по військових та родинах, що багато морських піхотинців захопили в полон. І потім я бачу відео, де Андрій і його побратими”, — ділиться Альона, дружина полоненого військового Андрія.
“Коли все почалось, у нас дружини створили групу в інстаграмі, і потім ми з дівчатами так переписувались, обмінювались інформацією. Хлопців не було чутно більше тижня, ми почали хвилюватись, і вже потім хтось з дівчат кинув відео, що знайшли на російських сайтах, там казали про наш батальйон, який майже повністю захопили в полон. Ми почали дзвонити в різні структури, і в військову частину, і в Міноборони, щоб нам надали хоч щось”, — додає Альона, наречена полоненого військового Валентина.
За весь рік жодна з дружин не змогла дізнатися, в якому стані їхні чоловіки. Не було ні дзвінків, ні листів із колоній, де Росія утримує полонених українських військових. Натомість відомо, як діляться жінки, що дехто з їхніх коханих потрапив у полон із пораненнями.
“На відео він стояв рівно, я подумала, що не поранений. Коли повернулась з полону Мар’яна, а вона ж медикиня 501-го батальйону, ми з нею зв’язались. Про мого чоловіка сказала, що у нього було три уламки в нозі правій, і один уламок під оком, але просила не хвилюватись, бо його на той момент вже наче виходили, вже більш-менш загоїлася рана, тому він стояв. Це дуже страшно. Рік нічого не знати, не розуміти, як він”, — зізнається Катерина.
“На відео бачила, що шкутильгає, бо було поранення ноги, а ще поранення кульове в лопатку. Медикиня написала, що все нормально, а те, що на спині, має загоїтись, і нога, з її слів, теж”, — розповідає 26-річна Альона.
“Статус військовополонених у них підтвердила країна-агресор, але від цього не легше. Міжнародний комітет Червоного Хреста не каже навіть про стан здоров’я. Про свого нареченого я вказала, що у нього дві контузії, було вибито коліно та зламана нога — це підтвердила медикиня батальйону. Найголовніше, вона сказала, що він живий та тримається. Ми самі писали листи, як нам обіцяли, що обов’язково дійдуть, але ні, такого не було, і відповіді теж. З одного пекла потрапили в інше”, — нарікає 23-річна Альона.
Перегляд новин, постійні пошуки обличчя коханого чи його побратимів перетворились на звичку — так кожна з жінок описує рік без коханого чоловіка поряд.
“Ми моніторимо всі можливі групи рашистів (росіян, — ред.), ми дивимось, тому що це єдиний шанс дізнатись хоч якусь інформацію, побачити свого рідного, його побратимів. У січні я побачила відео зі своїм чоловіком. Він цілий, але виснажений, дуже втомлений. Це лякає. У нього такий сірий колір обличчя, коли ти погано харчуєшся, не їси вітамінів, не бачиш сонця. Я знаю, що він не здається, бо не побачила в його очах оцього зневірення, і це головне, що надає мені сил зараз”, — каже Ольга.
“Бачила і фото, і відео ще. Це вже було десь або перед, або після новорічних свят. Я просльозилась, але зраділа, що він тримається. Нічого такого провокативного не казав, лише що вони всі втомились і хочуть додому, до рідних. Мені здається навіть, що це не кимось написаний текст був, а він сам сказав від душі. Я знаю, він людина, яка не вміє здаватись. І я маю бути такою ж”, — зазначає Альона.
“Довго не виставляли [фото чи відео] мого чоловіка, я моніторила. 17 жовтня з’явилось фото на російському сайті. Знаєте, мені стало страшно, бо це не той Олексій, якого я знала. Ну дуже змучена людина, яка, я так розумію, сна не бачила дуже довго, і сильно схуд. Дуже страшно. І оце єдине, що виставили його фото і все. Далі знову тиша”, — ділиться Катерина.
Дружини нарікають: вже сьомий обмін поспіль жодна людина з 501-го батальйону не повернулася додому. Аби нагадати суспільству про захисників Маріуполя, які все ще перебувають у полоні, рідні виходять на мітинги та акції, а також не припиняють звертатись до державних та міжнародних установ.
“Якщо дивитись просто з позиції людини з холодною головою, то ти розумієш, з ким Україна має справу. Але, як саме дружина військовополоненого, не розумію, чому наш батальйон не звільняють з 6 грудня. Тобто жодного обміняного бійця з цього часу немає. Я дуже рада, що хлопці вертаються, але вони повертаються в поганому стані, іноді в критично жахливому. А це ті, хто там побули три місяці чи пів року, а наші хлопці вже майже рік. Чому у держави немає пріоритетності витягнути тих, хто там опинився раніше? Зараз ми просимо приділити увагу саме заводу Ілліча, “Азовмаш”, саме нашому батальйону, тому що саме з цих позицій міняють дуже мало. Я гадаю, що просто ми не такі розпіарені, як “Азовсталь”, — припускає Ольга.
Та попри вкрай важкий рік очікувань, намагаються триматися та боротися за чоловіків, які так відважно захищали їхні життя, діляться жінки.
“Морально триматись допомагають думки про чоловіка. Він пішов туди захищати нас. Як він говорив: “Я ж не скажу дітям, що просто сидів вдома, коли була війна”. Тому зараз наша черга за них щосили боротися. Чим далі складніше, кожен обмін болючіше, бо ти чекаєш та сподіваєшся, що він там обов’язкового буде. Але знову і знову розчаровуєшся. Нашій 5-річній донечці теж важко. Хоч я їй і не кажу про полон, а що татко далі нас захищає, просто не може дзвонити. Ми і відео нібито для нього записуємо і відправляємо. Це не завжди допомагає”, — розповідає Юлія, дружина полоненого військового Дениса.
“Я не маю ніякого морального права опустити руки. Ну як це? Він не опускав руки в Маріуполі, це було його покликання, вибір захищати нашу державу. Зараз я розумію, що вони справжні герої, а як жінка героя може бути слабкою? Але, звичайно, хвилини відчаю та занепаду, вони є. Тримаюсь заради нього, бо коли він повернеться, йому потрібна стабільна психоемоційно дружина, яка допоможе йому — відкормить і підлікує. Все зробить, що треба. Я повинна бути сильною, бо я розумію, ці спогади з полону з ним на все життя, з Маріуполя, і вони будуть його, на жаль, переслідувати. А якщо я буду слабкою, то хто буде опорою для нього”, — каже Ольга.
Вільне радіо звернулось до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими та дізналось, через які труднощі зараз не вдається звільняти бійців 501-го батальйону.
“Багато залежить від Росії, яка взагалі нікого не хоче звільняти. Наші аргументи — це лише той обмінний фонд, який надають Сили оборони України. Ми можемо говорити про звільнення наших захисників і захисниць тільки як обмін. На жаль, країна-агресор не дотримується жодних міжнародних законів, а перемовини дуже важко проходять. Не зважаючи на складну ситуацію, нам вдається регулярно проводити обміни. Звісно, кожна рідна людина хоче, щоб були звільнені саме хтось з їхніх родин. Ми постійно проводимо роботу та пропонуємо протилежній стороні обмін «всі на всіх». Наразі робота у цьому плані ведеться, але ми не можемо, на жаль, гарантувати представникам кожної бригади, що будуть в обміні саме їхні військові. Це робота двох сторін, і дуже багато залежить від перемовного процесу. На жаль, тут не працює принцип якоїсь пропорційності, тривалості перебування в полоні. Такі аргументи на нашого ворога не діють”, — наголошує керівник пресслужби Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Петро Яценко.
***
Зазначимо, коли родичі дізнаються, що близька людина в неволі, то часто не знають, куди звертатись і як діяти. Ми зібрали організації, які можуть проконсультувати щодо подальших дій, допомогти скласти звернення в держструктури та правоохоронні органи, надати юридичну та психологічну підтримку.
Читайте також: