Сам на сам з природою. Інтерв’ю з чоловіком, який проміняв міський комфорт на ліс

Яртур Загорулько з Костянтинівки деякий час тому вирішив покинути звичний побут і піти в ліс, подалі від цивілізації. Там він і його однодумці збудували екопоселення й жили у гармонії з природою, подібно до наших предків. Своїм досвідом Яртур поділився з нашими журналістами.

 

 

Ви людина, яка за своїм бажанням відправилась у ліс і жила там. Скільки часу ви там провели?

Кілька років я провів у лісі з невеличкими перервами на подорожі до деяких міст, селищ, іншої природи. Це було моє рішення. Натхнення я отримав у техніках. Є такі техніки, вони називаються аскези. Є аскези щодо їжі, тобто тривалий час не приймати їжу. Є сухе голодування, є голодування на воді. Є аскези ні з ким не розмовляти. Є аскези провести тривалий час одному без спілкування. Є аскези жити без людей, навіть без тварин, і при цьому навіть не користуватися інтернетом. І в якийсь період життя у мене з’явилася така можливість. Це було поза містом, в лісі. Десь кілометрів 50 від Києва в екопоселенні. Так склалися обставини, що їм (мешканцям екопоселення, — ред.) не було на кого залишити будинок, і вони звернулися до мене. Я тоді як раз займався велосипедами, була своя справа і багато вільного часу. І вирішив спробувати таку техніку.

 

Це був якийсь проєкт? Що це за екопоселення?

Ми жили на природі у своїх будинках, займалися господарством невеличким, насолоджувалися природою, займалися своїми справами. Це не якийсь глобальний чи спеціальний проєкт. Це, можна сказати, було від душі.

 

За це треба було платити чи це було безкоштовно?

Для мене це було по дружбі, тобто безкоштовно. Для більшості треба або якісь кошти сплатити (суми назвати не зможу, це добровільні пожертвування), або відпрацювати роботами. Наприклад, з будівництва, господарства, заготівлі дров.

 

А що таке взагалі “екопоселення”? 

Це поселення на природі, на якійсь відстані від міста — не дуже далеко, щоб можна було дістатися до міста, але й жити на природі. Тривалий час я був лише відвідувачем екопоселення, допомагав в його будівництві. Але був час, коли я спробував і своє екопоселення організовувати. Десь близько 3 років пішло на це, але проєкт не вийшов.

 

А чому?

Більше через відносини між людьми, тому що з цим стикаються багато екопоселень. Десь виходить домовитись, а десь не виходить. Це стосунки між дітьми та батьками, філософська проблема, над якою працюють величезні розуми.

 

Які екопоселення в Україні Вам відомі? Як їх можна відвідати?

Мені відомо, що тільки по Київській області їх більш ніж 5. Одне з них — це “Лубське”, в якому я був. Є ще “Долина Джерел” і ще є, назви всіх я не пам’ятаю. Їхні контакти можна знайти в інтернеті, зв’язатися з мешканцями та відвідати їх. Ще поза межами України є багато поселень, теж можна знайти контакти, поспілкуватися й відправитися у таку подорож.

 

Що підштовхнуло Вас на такий крок? Розкажіть, що передувало рішенню вирушити в ліс.

Є різноманітні техніки загартовування свого організму, і в мене з’явилась думка: а чому б не спробувати, коли з’явилась така можливість? І ось вирішив спробувати. Взагалі, щоб щось таке практикувати, треба, щоб людина була готова до цього, щоб було душевне натхнення.

 

Чим Ви взагалі там займались? З чого починався Ваш ранок, як проходив день та чим зазвичай закінчувався вечір?

Вранці завжди намагався зустрічати світанок та милуватися. Коли сонце сходить і спостерігаєш за ним, є короткий проміжок часу, коли на нього можна дивитись очима без будь-яких приладів, і людина не осліпне. Деякі індійці це практикують, а також різноманітні тварини і птахи. Далі робив невеличку руханку з посохом, загартовування. Холодною водою на себе лив або занурювався десь у річку або озеро. А потім — приготування сніданку і повсякденні справи, щось по господарству. Це залежить від пори року. Коли це взимку, то переважно займаєшся дровами, опаленням, прибиранням снігу. Влітку теж можна заготовляти дрова, городом займатися, рибу ловити. Є час для читання, щоб черпати необхідну інформацію. Гуляти лісом, збирати ягоди, гриби, шишки, трави та просто милуватися природою, тваринами. Ввечері йде більше спілкування, можна з наставниками проводити тренінги, семінари, спілкуватися з викладачем. А потім — сон.

 

Наскільки Ви втомлювалися за день? Як Ви себе відчували перед тим як лягати спати?

Це залежало від того обсягу роботи, яку я виконував за добу. Звичайно, якась втома була. Особливо коли готував дрова, топив піч, готував їжу. Але були й вільніші дні, де були прогулянки — там вже не така втома була. Сон на природі полегшує стан. Коли в місті мешкаєш, то втомлюєшся більше, ніж на природі.

 

А чому Ви так вважаєте?

Це на своєму досвіді. Кожен може так спробувати. Чому всі на різноманітні свята їдуть на природу? Всі ці вікенди, пікніки — тому що там відпочивають.

 

Чи зіштовхувалися Ви з якимись дикими тваринами?

Авжеж, диких тварин багато. Чим далі у ліс, тим їх більше. Чим ближче до поселення, тим їх менше. Ті, які потрапляють до екопоселень, — це лисиці, зайці, іноді кабани. З лисицею якось просто на стежці трапилося зіштовхнутися, але вона втекла. А загалом в лісі ще є косулі, вовки.

 

Ви вже не раз згадували про дрова, розкажіть, як було облаштоване опалення в цьому будинку? Що Ви робили, щоб не замерзнути?

Я топив піч, яку сам і склав на прохання господарів цього екопоселення. І я опалював піч дровами, тому взимку було тепло.

 

А дрова Ви де брали?

Здебільшого хмиз збирав, якісь гілки, які впали з дерев.

 

А чим Ви харчувалися? Їли припаси, які брали з собою, чи доводилось добувати їжу просто в лісі?

І те, і інше. І припаси я мав, і в лісі їжу теж доводилося збирати. Наприклад, ті самі гриби: польські, білі, маслюки, опеньки, сироїжки — їх багато. Ягід теж багато, особливо влітку, ближче до осені: та ж полуниця, чорниця, брусниця. Коли є ялівець, то і ягоди ялівцю можна збирати та їсти.

 

А взимку можливо знайти якусь їжу?

Є техніки виживання у лісі. Та ж кора дерев досить їстівна, але це, ясна річ, на надзвичайні випадки.

 

Як Ви впоралися з питанням туалету? Надворі ж було дуже холодно.

Для чоловіка це простіше, як-то кажуть, “сходити до вітру”. Але на території є глинобитний туалет. В ньому і для жінок досить тепло.

 

В плані одягу як Ви готувались? Чи все вдалося продумати?

Термобілизною я дуже рідко користуюсь, а так практикую загартовування організму. Тому з цим питанням мені простіше.

 

Розкажіть, як довго Ви займаєтесь загартовуванням і яких результатів досягли? Наприклад, в який максимальний “мінус” Ви можете вийти на вулицю повністю без одягу?

Десь з 2003 року я практикую загартовування організму. Але загартовування — це короткий проміжок часу, коли на організм впливає низька температура, тому все одно треба одягатися. Постійно знаходитись під впливом низької температури — це досить руйнівно впливає на організм людини. Щодо найнижчої температури, коли я міг вийти без одягу — це близько -15, коли я практикував обливання водою. Мінімальна температура, при якій я плавав у купелі — це -25. Але попереджаю, що до таких експериментів треба бути дуже підготовленим і підходити з розумом до своїх можливостей. Це не жарт.

 

Ви не раз згадували про глинобитну технологію будування. Розкажіть про неї детальніше.

Це досить стародавня технологія. З уроків історії всі знають саманні та глиняні хатинки, які вкриті соломою або очеретом. Це береться глина, змішується з соломою або короткими гілками й будується опалубка. В неї заливається ця глина і притрамбовується. Звідси й назва “глинобитний”.

 

Щодо мотивів такої подорожі, чи це не було пошуком самотності? Тобто, є люди, які не отримують багато задоволення від спілкування з людьми.

Навряд чи це пошук самотності був, скоріше, це був пошук сенсу самого життя. Я прочитав багато таких книжок на філософську тему та історій досить відомих особистостей, які на деякий час уходили в аскези на природу, в ліс, джунглі. І тим самим вони ставили собі питання, на які хотіли отримати відповідь: для чого живе людина, в чому сенс нашого існування.

 

Що дала Вам така тривала самотність? Залишились якісь наслідки?

Авжеж, наслідки й до сьогодні є. Я й зараз продовжую користуватися тим, що я тоді усвідомив. Це те, що жодна людина не знає, на що вона спроможна, ніхто до кінця не знає своїх можливостей. Насправді ж людина може багато, і це вона може зрозуміти тільки в якихось надзвичайних обставинах або через зміну середовища.

 

Коли Ви вже звикли, що живете сам і поруч нікого більше немає — які почуття у Вас були?

Скоріше, якісь спогади, про себе щось згадував, про інших людей. Думаєш про те, що можна було змінити. У кожного таке “кіно” прокручується, особливо коли вони на самоті залишаються. Це, як говорять, внутрішній діалог. І коли зупиняється цей внутрішній діалог, людина входить в таке особливе становище своєї свідомості, в якому вона може не тільки змінити своє майбутнє, а й переосмислити сенс життя. І щось побажати, і це бажання повинно здійснитися.

 

Від такого досвіду Вам був потрібний відпочинок чи Ви навпаки отримали заряд енергії на якийсь час?

Так, навпаки, бо я не те, що заряд отримав, а одразу прийнявся до справ — і вони почали дуже добре виходити.

 

Чи траплялося з Вами в лісі щось дивне, чого Ви досі не можете пояснити?

Так, є досить містичні явища, коли йдеш-йдеш тією стежкою, яку знаєш і за своїми відчуттями вже маєш прийти, але чомусь ще не дійшов, а коли дивишся на годинник — часу вже багато минуло. Наче стежка та сама, той самий маршрут, йти хвилин 20, а ти витратив на це 2 години. Щось містичне! У лісі таке буває.

 

Чи дотримуєтесь Ви в житті слов’янських традицій і що Вам це дає? Як це впливає на ваше життя?

Дотримуюсь, і це має вплив на моє життя. Навіть сорочка, в якій я зараз сиджу, теж має стосунок до слов’янської культури, всім вона відома як вишиванка.

 

А якщо хтось хоче познайомитися ближче з нашою стародавньою слов’янської культурою, з чого почати та куди звернутися? Де взагалі можна пошукати однодумців?

Однодумців багато, є навіть різноманітні направлення слов’янської культури. Можна пошукати в інтернеті, можна до мене звернутися, можна пошукати у своєму місті однодумців. Багато де є громади, які дотримуються слов’янських традицій. Більш відомі — в Києві, якщо говорити про Україну. Є “Родове Вогнище”, є журнал “Колесо Життя”, вони дотримуються та пишуть про слов’янські традиції. До них теж можна звернутися. Але людина повинна сама ухвалювати такі рішення.

Читайте також:

• “Наша мета — знайти їм домівку”. Як бахмутські активісти допомагають чотирилапим безхатькам (інтерв’ю)
• Про полювання на вовків і браконьєрів. Інтерв’ю з керівником Донецького управління лісового господарства
• “Бджоли — це моя родина, я за ними сумую”. Краматорчанка розповіла, як мед з її пасіки здобув міжнародну нагороду (інтерв’ю)