КДБісти мали іншу, робочу назву цієї хвилі знищення найкращих людей нації у 1972-му — “операція “Блок”. Інститут національної памяті оприлюднив шість короткометражок про дисидентів, троє з яких — з українського Сходу.
Три стрічки про долі дисидентів Івана Дзюби, Надії Світличної та Михайлини Коцюбинської презентували 12 січня 2022-го в “Укрінформі”. Ці відео мають субтитри англійською, аби розширити глядацьку аудиторію. Також їх можна завантажити й у високій якості.
“Для нас ці фільми дуже дорогі — ми бачимо наших побратимів. Це був їх зоряний час. Не всі потім стали великими політиками, міністрами, але вони були потрібні саме в ті часи! Їх було небагато, але окрім них ніхто не наважувався на ці вчинки, на ці думки, на ці голоси. Це просто золотий час українських дисидентів”, — розповідав колишній радянський політв’язень, член Української Гельсінської групи, виконавчий співпрезидент ВААД України Йосиф Зісельс.
Заступник голови УІНП Володимир Тиліщак зазначив: вшанування памяті українських політв’язнів — це пам’ять про те, як важко народ здобував свою незалежність.
“Цей День був заснований та вперше відзначався у в’язницях і таборах. Це нагадування про тих великих людей, які боролися, страждали, але не відмовлялися від своєї внутрішньої свободи ані за яких обставин”, — сказав Володимир Тиліщак.
Він нагадав, що зараз близько 130 українських громадян, кримських татар є політв’язнями “того самого окупаційного режиму”.
“Маємо пам’ятати: ціна окупації, ціна несвободи — завжди тюрми, табори, ув’язнення”, — заявив посадовець.
Загалом Український інститут національної пам’яті виклав у відкритий доступ 6 документальних фільмів про українських дисидентів, троє з яких родом зі Сходу. Це уродженець Донеччини Іван Дзюба та вихідці з Луганщини Микола Руденко й Надія Світлична.
Іван Дзюба (1931 року народження) — уродженець села Миколаївка Волноваського району. Закінчив школу у Докучаєвську, вивчав російську філологію в Донецькому педінституті, літературну діяльність почав у 1959 році. У 1960-х його звільнили з двох видавництв «за ідеологічні помилки».
У вересні 1965 року на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» у столичному кінотеатрі «Україна» разом з Василем Стусом та В’ячеславом Чорноволом вийшов на сцену з першим у СРСР публічним протестом проти політики влади, оголосивши про таємні арешти української інтелігенції.
Того ж року написав памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?» про проблеми національних відносин в СРСР. За цю «антирадянську» працю у 1973 році його засудили до 5 років ув’язнення та 5 років заслання.
Восени 1989 року Дзюба став одним зі співзасновників Народного Руху України, у 1992-1994 — міністром культури України. З 2001 року — почесний доктор НаУКМА, член Українського ПЕН.
Микола Руденко народився у 1920 році в селі Юр’ївка на Луганщині. Ветеран Другої світової війни, член Комуністичної партії, очолював різноманітні літературні організації у столиці України. Але поступово розчарувався у радянській ідеології, особливо коли у 1965 році культ особистості Сталіна розвінчали.
У 1970 році Микола Руденко став членом міжнародної правозахисної організації Amnesty International. Згодом за критику марксизму та правозахисну діяльність його виключили з КПРС, зі Спілки письменників України та заарештували за «антирадянську пропаганду». Але з нагоди 30-ліття перемоги його амністували як ветерана Другої світової.
У 1976-му Микола Руденко очолив Українську Гельсінську Спілку, а вже за 3 місяці його заарештували та порушили кримінальну справу. Дружківський суд дав йому 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. Його твори кваліфікували як «наклеп на радянську владу».
Звільнили Миколу Руденка у 1987-му, після чого він емігрував за кордон. А ще за рік його позбавили громадянства СРСР. Повернувся в Україну у вересні 1990. Помер 1 квітня 2004 року, похований на Байковому кладовищі у Києві.
Надія Світлична — уродженка села Половинкине Старобільського району на Луганщині, за освітою філологиня. Працювала на Луганщині, в тому числі була директоркою школи.
У 1963 переїхала у столицю до брата — вже відомого на той час літератора Івана Світличного. Там долучилася до кола київської інтелігенції, почала розповсюджувати самвидав, допомагати політв’язням.
Восени 1967-го разом з трьома однодумцями вона заступилася за політика, дисидента В’ячеслава Чорновола, ходила на суди, втратила через це роботу. Жінку заарештували 18 травня 1972-го, а її сина КДБісти хотіли здати в дитбудинок. Сином і шантажували.
Надію засудили за статтею «антирадянська агітація і пропаганда» до 4 років таборів суворого режиму. Відбувши покарання, вона виїхала у США, де до розвалу СРСР була “голосом радянських політв’язнів”. Померла у 2006 році, похована за заповітом у столиці України.
Політв’язень Микола Горбаль каже, що ці фільми потрібні молодшим поколінням, адже пам’ять про знищення інтелігенції не повинна стиратися. Його заарештували у 1970-му, коли він працював учителем музики. Загалом його судили тричі, й сукупно Горбаль провів в ув’язненні 23 роки. У неволі він сидів з братом Надії Світличної, літератором Іваном Світличним.
“Мої деякі твори, пісні не влазилися в ті рамки ідеології. Мені поталанило, що я в ув’язненні сидів з Іваном Світличним: попавши до того чоловіка, для мене все стало на свої місця! Я втратив тваринний страх перед Системою. Я знав, яка буде моя подальша доля”, — згадував Микола Горбаль.
Нині весь архів Надії та Івана Світличних зберігається у столичному Музеї шістдесятництва.
“Їхні рідкісні фотографії стосуються не лише їх власної родини, а й їхнього оточення та друзів. Тому для кожного з цих фільмів нам було що підказати, дати фотографії та матеріали”, — розповіла завідувачка цього музею Олена Лозинська.
За її словами, завдяки сучасним технологіям матеріали цього музею “заграли”.
“Це наближає до нас цих людей, вириває їх з пітьми історії! Ці ролики просто необхідні у нашому сьогоденні, коли знову треба захищати нашу державність, коли здобутки цих героїв хтось намагається поставити під сумнів”, — сказала Олена Лозинська.
Політв’язень Йосиф Зісельс відзначав, що Надія Світлична зіграла дуже велику роль у його долі. Вона увела його у дисидентський рух вже після “великого погрому”.
“Після арештів 1972 року український рух був дуже законспірований. Це було досить замкнене коло. Тим більше я єврей з провінції, із Закарпаття — це був додатковий бар’єр. Я тоді шукав випадки застосування психіатрії до політичних супротивників режиму. І я отримав контакт з Москви — це був телефон Надійки Світличної у Києві. Я прийшов до неї, і вона одразу відкрилася, без ніякої перестороги. Вона дала мені контакти й у Львові, й в Івано-Франківську, і у Києві — яких я раніше не мав та шукав. Завдяки їй, її довірі я увійшов в українську складову. Історія тієї першої зустрічі та довіри — це просто чудові моменти мого життя”, — згадував правозахисник.
Професор, доктор історичних наук Юрій Шаповал зазначав, що справа дисидента Івана Дзюби зайняла 18 томів.
“Є сканована вся ця справа. І це було б дуже гарно її видати, відкоментувати, ілюструвати, спогади додати — це був би дуже хороший проєкт”, — сказав історик.
До фільму про Надію Світличну увійшло й інтерв’ю, яке записав історик та журналіст Вахтанг Кіпіані понад 20 років тому.
“Я записав, може, 30 інтерв’ю. 99% цих людей вже нема. А відео є. І ми їх так само розмістимо на YouTube, і люди, які зацікавляться, зможуть дисидентів послухати. Там як дуже відомі, так і ті, про кого в інтернеті два рядки”, — розповів ведучий цього документального циклу, історик, засновник та головред видання “Історична правда” Вахтанг Кіпіані.
Він нагадує: героями цих документальних фільмів стали доволі молоді люди.
“Ці люди жили тоді, й вони були молоді. Вони були молодші за мене теперішнього удвічі! Коли я познайомився з Василем Овсієнком, він був молодший за мене нинішнього, але мав 13 років таборів…” — сказав Вахтанг Кіпіані.
Історик шкодує, що все життя дисидентів не уміщується у короткометражку.
“Ми зняли фільм про Івана Дзюбу, який є. І дуже важливо, щоб ми дякували за життя тим людям! З їх звивистими життєвими шляхами, в цих коротких фільмах-візитках не покажеш всі складні етичні й інші вибори, які ці люди робили”, — сказав Кіпіані.
На думку Вахтанга Кіпіані, титри англійською є важливим кроком державної політики та значно розширять коло тих, хто подивиться ці фільми.
“Щоб українець в Америці, у Франції міг порекомендувати своєму сусідові. Щоб українець в іспаномовному середовищі міг підказати — а це мільйони, потенційно сотні мільйонів тих, хто може зацікавитись і знати”, — підкреслив історик.
Він вважає, що інформацію про цих українських героїв варто поширювати у форматах, популярних нині: від коротких аудіовізуальних продуктів до коміксів.
Читайте також: