Щодня Євген Каплін та його команда допомагають людям з прифронтової зони розв’язувати найрізноманітніші проблеми. Комусь потрібні дрова, у когось немає доступу до питної води, а хтось прагне скоріше втекти від війни. Про свою роботу і загальну гуманітарну ситуацію на сході Євген розповідає в інтерв’ю.
Ви в Бахмуті проїздом. Розкажіть, де були цього разу перед інтерв’ю?
Сьогодні вранці (інтерв’ю записане 30 вересня, — ред.) ми запускали черговий соціальний автобус в селі Водяне під Авдіївкою. Він поїхав до селища Очеретине і в місто Авдіївку.
Наша мета — забезпечити транспортом 58 населених пунктів Луганської та Донецької областей. В останні кілька тижнів ми планомірно займалися запуском соціальних маршрутів. Сьогоднішній рейс з Водяного — це 48-й населений пункт, в який поїхав соціальний транспорт. Ще залишаються близько 10 більш складних населених пунктів, в яких ситуація нестабільна. Це пов’язано, по-перше, з безпекою. А по-друге, з повною відсутністю дорожнього покриття. Тому для окремих сіл ми спеціально закуповуємо повнопривідний мікроавтобус високої прохідності і узгодимо гарантії надання безпеки з двох сторін. Тільки після вирішення цих питань в найважчі села буде запущений соціальний транспорт.
Питання транспорту для людей у віддалених селах — гостра проблема. Але вирішувати її дорого. Як вдалося знайти фінансування?
Наша команда довгі роки проводить моніторинг гуманітарної ситуації в населених пунктах уздовж лінії розмежування. Навесні цього року результати були такі: в 93-х населених пунктах з 600, в яких ми працюємо, повністю був відсутній регулярний транспорт. Сумарно в цих селах проживає понад 20 тисяч людей.
У маленьких селах і селищах немає більшості базових сервісів. Для того, щоб зняти пенсію з банкомату, потрібно їхати в райцентр або в центр територіальної громади, або в більший населений пункт. Така ж ситуація з поштовими сервісами, з лікарнею та іншими соціальними сервісами адміністративного характеру. А транспорту немає! Ми чули від людей, що їм доводиться викладати за одну поїздку в найближчий населений пункт від 200-300 гривень. Були й селища-рекордсмени — дорога коштувала до 1500 гривень!
Всю цю інформацію ми передали в агентство ООН у справах біженців. Координатор системи ухвалив рішення виділити фінансування двом організаціям: Благодійному фонду ADRA Ukraine і Гуманітарній місії “Проліска”. Щоб в умовах децентралізації протягом року допомогти владі з транспортуванням людей до послуг і сервісів, поки для цього в обласних бюджетах не знайдуть кошти.
Як вдалося знайти водіїв рейсів по небезпечних дорогах?
Обласні департаменти з транспорту намагалися це зробити. Хотіли піти за стандартним алгоритмом, розіграти на тендері маршрут серед перевізників. Але серед комерційних перевізників він нікому не був цікавий, тому що всі вони є збитковими, нерентабельними й нецікавими для перевізника.
Ми проводили свій тендер. Для цього публікували цікавий для нас маршрут і просили перевізників запропонувати відповідну для них ціну. Далі — за принципом: хто запропонував найменшу ціну за маршрут, того і брали перевізником. В основному вони всі місцеві, з Донецької та Луганської областей. Це автопарки з найближчих міст, підприємці, перевізники, які мають ліцензію на пасажирські перевезення. Для кількох селищ закупили повнопривідний мікроавтобус, який буде проїзний і по бруду, і по піщаних дорогах. Є ще певні вимоги до його оформлення. На весь автобус має бути написано, що він соціальний.
Після оформлення автобуса його фотографію з графіком рейсів ми повинні передати через представників ООН, ОБСЄ представникам незаконних збройних формувань. Це робиться для того, щоб вони надали письмові гарантії, що автобус не буде обстріляний під час виконання рейсу. Саме цей автобус, саме в цей час.
В інтерв’ю нашим колегам з УНІАН у 2020 році ви розповідали, що один з водіїв вашої організації відвозив хліб у Новотошківське і просидів там більш як 6 годин у підвалі, ховаючись від обстрілів. Після цього він більше не їздив. Повторюються такі історії цього року? Або можливо стало спокійніше?
Повторюються регулярно. Вся команда працює на лінії розмежування. Більш того, наші 95% співробітників живуть тут. Можу навести в приклад два останніх випадки. Це було 23 вересня під час виконання соціальним автобусом рейсу в селище Невельському. О 9 ранку він заїхав у селище. Коли в нього сідали люди, почався дуже сильний обстріл. Він тривав близько 30 хвилин. Весь цей час водій і все населення селища знаходилися на зупинці автобуса. Сьогодні теж під час виконання рейсу з Водяного в районі 8 годині ранку ми потрапили під обстріл в районі Авдіївки.
“Проліска” працює в 600 громадах на лінії розмежування. Але саме штабів у вас 10. Як відчуваєте, де ваші представники людям найбільш необхідні? Де найбільше звернень?
Гуманітарних центрів уздовж всієї лінії розмежування — 3 в Луганській і 7 в Донецькій області. Не можу сказати, що потреби десь якісь особливі. Вони скрізь приблизно однакові. У кожного села є якась певна специфіка: десь проблема з водопостачанням, десь з електроенергією, якої немає, десь ще якісь проблеми. Але загальна проблема пов’язана з транспортом. Приблизно до всіх наших офісів плюс-мінус однакова кількість звернень надходить. Єдине, що можна виділити, це наш офіс в Станиці Луганській. Там на сьогодні знаходиться єдиний повноцінно працюючий КПВВ. На його команду лягає велике навантаження, пов’язане з тим, що КПВВ щодня перетинають кілька тисяч чоловік.
Зараз на вулиці вже холодно без куртки. А значить знову постає питання опалення сіл і селищ, де немає електрики, газу та гарячої води. Де з цим найбільші проблеми?
З цим проблеми в багатьох селах на лінії розмежування. Проблема зараз в тому, що дрова неможливо набрати, зрубати, бо більшість посадок і зелених насаджень заміновані. З 2014 по 2017 роки, навіть ще в 2018-му ми надавали допомогу на опалення. Але, на жаль, ресурси з кожним роком зменшуються. І в цю зиму в нас немає зараз програми, спрямованої на надання твердого палива. Потреба в ньому залишається і в селищах уздовж лінії розмежування, і в містах, в яких є проблеми з газопостачанням.
Є ще інший контекст цієї проблеми. Ось, наприклад, велике місто Красногорівка, де деякі обігріваються електроопаленням. Тут кілька варіантів. Найближче до Бахмута селище Майорськ — там є багатоповерхові будинки, там також немає центрального опалення і немає газу. У людей в 5-поверхівці два варіанти: або ставити буржуйку у себе в квартирі, або електроконвекторами користуватися. В таких самих умовах перебувають міста Мар’їнка та Красногорівка. Обидва прифронтових міста 8-й рік без газу в висотних будинках. На сьогодні немає спеціального тарифу, щоб люди могли опалюватися в зимовий період за рахунок електроенергії. Ми неодноразово зверталися до уряду з проханням врегулювати це питання. Але поки для даних населених пунктів воно не врегульоване.
Займатися цими проблемами повинні місцеві адміністрації. Якщо говорити про ті села, чиї сільські та селищні ради залишилися на окупованій території, а вони на підконтрольній і самі по собі. Хто зараз досі в такій ситуації? Як довго вони очікують свої військово-цивільні адміністрації?
Після децентралізації цього року таких населених пунктів більше не залишилося. У більшості громад вже призначені керівники. Є проблема поки з однією територіальною громадою — Вугледарською Донецької області. Решта 17 територіальних громад, в яких не проходили вибори, отримали своїх керівників. Процес йшов досить довго. У Луганській області керівників призначили ще в березні-квітні. У Донецькій області він затягнувся з кінця літа до осені. У деяких громадах зовсім нещодавно призначили керівників. Завершилися ще не всі процеси передачі повноважень сільрад військово-цивільним адміністраціям, а також переформування різних служб. Я сподіваюся, що вже в новому році ці питання врегулюються.
Ви допомагаєте людям на лінії розмежування не перший рік. За цей час їх стає все менше, фізично. Як вважаєте, які села Донецької та Луганської областей зникнуть вже протягом 10 років?
Кількість сіл, в яких з 2014 року до сьогоднішнього дня кількість населення не збільшується, а зменшується — велика. Пов’язано це з руйнуванням інфраструктури й постійними бойовими діями, які там проходять. Є такі села, в яких все населення ми знаємо поіменно. Можу назвати село Широкине, колись прифронтовий курорт. Зараз в ньому немає жителів. У 2015 році звідти виїхав останній мирний житель. Село Піски, колись велике заможне передмістя Донецька — на сьогодні в ньому проживає 11 людей. Для порівняння, у 2015 році там було 15 людей. Село Опитне, в тому ж 2015-му було 76 жителів. Сьогодні там залишилося 38 людей. Більшість із них — це люди похилого віку. Сім’ї з дітьми або самі їдуть, або ми пропонуємо їм виїжджати в більш стабільні громади, де є сервіси та доступна освіта, за нашою програмою “Добровільного переміщення”.
Скільком людям з лінії розмежування вже вдалося допомогти в рамках цього проекту?
Ми почали реалізовувати цей проект як пілотний ще у 2015 році. Була велика кількість гуманітарних організацій, які реалізовували програми з ремонту житла на прифронтовій території. Але є такі зони, в яких житло ремонтувати дорожче, ніж один раз надати людині нове житло. Коли, наприклад, йдеться про ремонт житла у Слов’янську, де конфлікт закінчився 7 років тому, — це одна справа. На сьогодні це стабільна територія. Коли ж йдеться про ремонт житла в Жованці, де до сьогоднішнього дня літають кулі та прилітають снаряди, — це досить великі суми. Якщо будинок знищений повністю, то повне його відновлення коштує до 15 тисяч доларів. А купити житло дешевше.
Я як зараз пам’ятаю сім’ю з Жованки з 4-ма прийомними дітьми. Надію Джанібекову, яка звернулася до мене з проханням допомогти купити їм бензиновий генератор, бо в селі не було світла: “Ми живемо в підвалі з дітьми. Через наш двір стріляють. Світла немає в селищі. Нам би поставити на вулиці генератор. Кинемо переноску до нас у підвал і будемо на електроплиті готувати їжу, тому що ми у двір не можемо вийти на мангалі готувати їжу або на цеглинах. Через двір кулі літають”. І якраз коли ми привезли генератор, почався обстріл. Кажу: “Надіє, давайте так. Якщо ви точно поїдете, ми допоможемо вашій родині з дітьми зібрати гроші й купити будинок “. І Надія мені подзвонила і каже: “Так, ми згодні”. У селі Калинівка купили будинок. Тоді він коштував 30 тисяч гривень. І ще приблизно стільки ж коштувало організувати весь переїзд. Це була наша перша сім’я. Вона до сьогоднішнього дня живе в тому ж населеному пункті.
Під час одного з таких новосіль Ви розповідали про плани на цей рік купити житло для 25 сімей. Як вдається просувати цей план?
З 2015-го по 2019-й, коли цей проект централізовано не підтримували жодні донори, все відбувалося завдяки моїй сторінці у Фейсбуці. Таким чином, ми купили близько 15 будинків для 15 сімей з дітьми.
З кінця 2019 року цей пілотний проект підтримується агентством ООН у справах біженців. Станом на сьогодні вже для більш ніж 50 сімей закуплені будинки або квартири в тих населених пунктах, де вони хотіли. Сім’ї повністю перевезли з усією живністю, яка у них була. Ми відштовхуємося від побажань людей: якщо вони хочуть жити в місті, то в міську місцевість, якщо в селі — то в сільську місцевість.
Цього року ми плануємо допомогти 25 сім’ям. Вже 8 або 9 об’єктів, по-моєму, куплено. Решта сімей зараз проходять селекційні комітети. Схвалення в цю програму проходить після виїзду наших співробітників, складання певних оціночних документів і спільного комітету з представництвом ООН, де сім’я приймається або не приймається в програму. Потім супроводжуємо сім’ю на 10-15 об’єктів в ціновому діапазоні в рамках нашої програми. Якщо сім’ю влаштовує якийсь об’єкт, туди виїжджає технічний фахівець і після цього вже йде покупка житла.
На цей час з того, що вже куплено, — це близько 50 сімей, в яких сумарно близько 250 дітей.
Я не чула про якісь подібні програми переселення на рівні держави або місцевих громад Донецької та Луганської областей.
Ні, про програми переселення я теж не чув. Є програма з компенсації за зруйноване житло. Всі мої колеги польові входять до складу місцевих комісій. Я також є членом двох обласних комісій за програмою Міністерства реінтеграції з надання компенсації за зруйноване житло. Мова про те житло, яке є зруйнованим і знаходиться на підконтрольній території, куди можна дійти комісії.
А як щодо непідконтрольних територій, за якою допомогою у вашу організацію звертаються люди звідти?
За різною. Це допомога в перетині лінії розмежування. Зараз ситуація дуже складна. 1,5 року ми живемо в умовах того, що закрито більшість КПВВ. Єдиним з них, який повноцінно працює, можна назвати КПВВ “Станиця Луганська”. Звичайно, пасажиропотік на цьому КПВВ на сьогодні в 10 разів нижче, ніж він був до карантину. Це до 2 тисяч людей на день. До карантину його перетинали до 20 тисяч людей на день. Напівпрацююче КПВВ “Новотроїцьке”, на якому пропуск здійснюється щопонеділка та щоп’ятниці та за тими списками, які заздалегідь узгоджують представники окремих районів Донецької області.
Багато мешканців, особливо з Донецька, сьогодні змушені потрапляти на підконтрольну територію, подорожуючи через РФ. Такі поїздки займають до 30-40 годин, вони значно б’ють по фінансах людей. Плюс, до недавнього часу вони були законодавчо не врегульовані. Деякі люди до сьогоднішнього дня отримують штрафи, коли не можуть довести гуманітарну мету свого візиту. На законодавчому рівні ми лобіювали скасування штрафів для людей, які перетинають кордон через РФ, бо на сьогодні це єдина можливість виїхати з непідконтрольною території.
Блокування КПВВ приносить велику кількість питань. У когось родичі помирають на тій території — люди не можуть потрапити. Десь вони не можуть вивезти своїх літніх хворих бабусь-дідусів з тієї території. А комусь потрібно передати ліки на ту територію. До нас приходять звернення такого характеру. На КПВВ станиця “Луганська” працює наша команда. Щодня ми надаємо допомогу у його перетині. За час карантину в нас були кілька спеціальних гуманітарних операцій, коли ми доставляли ліки на непідконтрольну територію.
Можете навести приклад?
У Донецьку є дитина з дуже рідкісним захворюванням. Таких дітей в Україні 8. Вона отримувала ліки, які цілеспрямовано закуповуються держбюджетом в Києві. Більше ліки ніде неможливо купити. Тато не міг виїхати з Донецька для отримання цих ліків. Їх потрібно було транспортувати при температурі 4 градуси з Києва у Донецьк. Кількість таких ліків на 3 місяці коштує приблизно 1 мільйон гривень. Держава дала їх дитині безкоштовно, але необхідно організувати транспортування з Києва до лінії розмежування, далі її перетнути та доставити ці ліки дитині. Одна така операція у нас тривала тиждень. Ще попередньо 3 тижні йшли переговори на різних рівнях посередництва міжнародних організацій і декількох агентств ООН. Щоб все це організувати, ми надали машину, яка транспортувала ліки з Києва до Новотроїцького. Командувач ООС дав особливе розпорядження на дозвіл провезення цієї посилки далі. Міжнародна організація організувала посередництво з перевезення ліків від українського КПВВ до “нульового” блокпоста. Третя організація — в “сірій зоні” між блокпостами. Четверта організація, міжнародна, по території т.зв. “ДНР” до безпосередньо хворої дитини.
А чим ще ви можете допомогти людям з непідконтрольною території?
На КПВВ “Станиця Луганська”, де знаходяться наші співробітники, працює єдиний транспорт — електрокари. Їх ми запустили 2 роки тому. 80% людей, які перетинають лінію розмежування, ми возимо на електрокарах. Це жителі непідконтрольних територій міста Луганськ. Вони приїжджають на підконтрольну територію для отримання сервісів медичного характеру, а також пенсії, паспорта українського зразка, різних документів, свідоцтва про народження українського зразка, для отримання освіти в українських школах і вишах, для вакцинації. І це добре. Це такий місток, завдяки якому люди не забувають, що вони є громадянами України, живучи на тих територіях.
Під час карантину і закритих пунктів пропуску стало більше звернень або менше?
Та вони плюс-мінус залишилися на тому ж рівні. Просто стали різного характеру. Коли закрилися пункти пропуску, люди почали дзвонити. Вони або застрягли в “сірій зоні”, або потребували харчових продуктів, оскільки знаходилися в “сірій зоні”. Це такі специфічні звернення, яких до закриття КПВВ не було. Минулого літа на КПВВ “Новотроїцьке” тиждень жили люди в “сірій зоні” через те, що їх не пропускали представники так званої “ДНР” — їх не було в узгоджених списках.
На що ви зараз шукаєте гроші у донорів з планами на кінець цього року або на наступний?
Потреб стає все більше. Тому ми розраховуємо, що донори будуть підтримувати нас в тому ж обсязі, як і цього року. На цей час чинні контракти закінчуються в новому 2022 році. Тому ми також продовжуємо розраховувати на підтримку ООН. На сьогодні вона становить 95% портфеля нашого фінансування і надання допомоги на ті активності, які ми робимо в цьому році.
Ми сподіваємося, що в середині наступного року уряд все ж розв’яже питання з транспортом. І після того, як проєкт буде нами зупинений, люди не залишаться без транспорту. Ми сподіваємося, що цей рік органи влади використають із користю. Та придумають, як вони цю естафету будуть від нас брати.
Велика кількість є питань, пов’язаних з водопостачанням, відсутністю мобільного зв’язку, інтернету, громадських центрів в громадах на лінії розмежування. На ці потреби ми також продовжуємо шукати фінансування. У цьому році у нас є фінансування на те, щоб відремонтувати 10 колодязів. Відновити їх питною водою, відхлорувати її, знезаразити, очистити повністю.
А наша потреба на сьогодні більш ніж в 500 ремонтах колодязів уздовж всієї лінії розмежування і ще в копанні приблизно 100 свердловин, в ремонті накопичувальних веж, бурінні глибинних свердловин. Це потреба сьогодення, з якою люди до нас звернулися. Сумарно 600 об’єктів: 500 одного і 100 іншого типу. Грошей є на 10 (сміється). Ми продовжуємо на це шукати фінансування.
Як до вас краще звернутися людям, які потребують допомоги?
Мобільним телефоном можна звернутися на нашу центральну гарячу лінію: 093-202-22-32 з понеділка по п’ятницю, з 9:00 до 18:00. Наш оператор відповість, якщо необхідно, передасть звернення на найближчий офіс. Можна також звернутися в будь-який з наших 10 гуманітарних центрів: прийти в офіс або подзвонити. Ці центри працюють постійно, навіть під час карантину. Розташовані вони в смт Станиця Луганська, в містах Щастя, Золоте, Світлодарськ, Часів Яр, Торецьк, Авдіївка, Волноваха, Мар’їнка, селищі Майорськ. Також можна подзвонити на телефон будь-якого з цих гуманітарних центрів. Знайти їх можна на нашому сайті: https://proliska.org/. Або звернутися в будь-яку з 11 груп у Фейсбуці. Загальна група — Гуманитарная миссия “Пролиска”. А також місцеві підгрупи: “Пролиска – Светлодарск”, “Пролиска – Марьинка”, “Пролиска – Торецк” і так далі. У Фейсбуці також є контакти місцевої команди, яка знаходиться на місці.
Чи потрібні вам помічники? Де можна отримати таку інформацію?
Потрібні. Потреби виникають різні. У нас бувають вакансії, коли потрібні люди на роботу. Бувають надзвичайні ситуації, коли потрібна десь точкова допомога. Виникають індивідуальні ситуації, коли потрібна допомога якоїсь конкретної людини.
Вся ця інформація публікується в наших соціальних мережах. Її можна побачити на сайті та в нашій групі у Фейсбуці.
Читайте також: