“Якщо жінок колись виведуть з шахти, я сяду там, буду протестувати, щоб мене залишили”, — каже Юлія Колядинська з Торецької громади. Зараз жінка живе в евакуації на Дніпропетровщині та намагається оговтатися після втрати рідних. Упродовж тижня в 2022-му не стало її мами та сина, який захищав країну на фронті. Доки чоловік Юлії воює в лавах ЗСУ, вона опанувала шахтарську справу. Про новий для себе досвід переселенка розповіла журналістам Вільного радіо.
Юлія Колядинська родом із Неліпівки Торецької громади. Жінка навчалася на кухаря та тривалий час працювала за фахом в Україні та за кордоном. Згодом 15 років вона доглядала за паралізованою мамою.
“Ми вісім років жили під обстрілами. Але таких обстрілів, як почалося повномасштабне вторгнення, не було. І “прильоти” снарядів прямо під хату були. Позабивали вікна усім, чим могли. Мамі дуже тяжко було спускатися у підвал”, — розповідає співрозмовниця.
Разом із мамою в квітні 2022-го Юлія евакуювалася до села Осадче на Дніпропетровщині. У вересні жінка втратила двох своїх рідних.
“21-го померла мама, а 26-го загинув син. Тиждень різниці. Я не знала, куди себе діти. Досі навіть не віриться, що сина немає. Я не можу звикнути до цієї думки. Син не зміг навіть потримати доньку на руках. Вона народилася на 40-й день після його загибелі. У нього було дуже багато бажань: він хотів будинок, дачу, де він був би з донькою та дружиною. Син хотів жити, а йому цього не дали”, — говорить Юлія.
Більше про долю 28-річного загиблого захисника Сергія Колядинського читайте в нашому матеріалі.
Після загибелі сина та мами Юлія поїхала працювати до Польщі. Та згодом повернулась.
“Мені хотілося залишатися вдома, [в Україні]. У мене чоловік також військовий. Вирішила піти в шахту. Так мені захотілося. Раніше цю роботу виконували чоловіки, але зараз вони воюють, тому жінки теж повинні хоч трохи їх замінювати”, — зазначає переселенка.
Для довідки:Деякі жінки працювали на шахтах в Україні й до 2022-го. Але саме спускатись під землю Уряд дозволив тільки під час повномасштабної війни, аби компенсувати брак працівників, які долучилися до ЗСУ.
Вже п’ятий місяць Юлія спускається на кілька сотень метрів під землю. Тепер вона — машиністка підземних установок на вугільній шахті в Першотравенську Дніпропетровської області.
Перш ніж так кардинально змінити роботу, жінка пройшла навчання та практику.
“Я прийшла в ДТЕК, спитала які є вакансії, і сказала, що не боюсь роботи, працювати хочу. Мене направили на навчання в Терновку в навчальний центр. Там [з жовтня 2023 року] ми проходили навчання, здавали екзамени. Практика була три місяці на підприємстві. Тобі дають наставника, бо самостійно ти не пересуваєшся по шахті: можеш заблукати, десь не так себе повести, бо ти ще нічого не знаєш, ти в шахті ще не був”, — ділиться шахтарка.
Раніше, додає Юлія, вона ніколи не була в шахті, але страху перед першим спуском не відчувала.
“Мені подобається в шахті. У нас дуже дружній колектив. У нас чудовий начальник із гарним почуттям гумору. Ми всі один одному допомагаємо. Для мене це, мабуть, перша робота, яка мені дійсно подобається. Я йду залюбки туди. Думаю, чоловікам було трохи несподіванкою, коли жінки опустилися в шахти. Вони звикли, що в них був свій чоловічий колектив. Ми, звісно, трохи внесли корективи в їхнє життя. Зараз вони вже потихеньку звикають”, — каже співрозмовниця.
Робота на шахті поповнила словниковий запас Юлії деякими “шахтарськими” словами.
“Забуритися — це коли з рельсів сходить підвізний состав. Кажуть забутчики, ще балда — це кувалда, жужелиця — це перегоріле вугілля”, — додає шахтарка.
Загалом робочий день Юлії триває сім годин: шість на робочому місці під землею, а ще одна відводиться на дорогу.
“У мене перша зміна. Прокидаюсь о 4:20, о 5:20 нас забирає автобус. Зі мною, крім чоловіків, працює п’ятеро жінок. Кожного дня нам проводять різні інструктажі по техніці безпеки, по роботі у шахті. Переодягаємося ще перед спуском. Спускаємось в шахту ліфтом. Якщо до 1 км, то йдемо пішки, якщо потрібно далі, то їдемо на кареті по рельсах. Це вагончики з дахом і дверцями”, — ділиться співрозмовниця.
Пересуваються шахтою, додає Юлія, працівники майже в темряві, шлях освітлюють тільки їхні ліхтарі.
“Я працюю на УКТ — це участок конвеєрної техніки, конвеєрна стрічка, якою рухається вугілля. Тобто в основному [жінки] на кнопках: я стою на запусканні стрічки, а хтось, наприклад, на опусканні, хтось перевіряє стрічку, щоб все працювало. Люди на відстані подають нам читові сигнали, вони завжди були в шахтах. Сигнал подають ліхтарем. Працюємо на різній глибині: 375 метрів, 145 метрів.”, — зазначає Юлія.
Також, за її словами, на випадок надзвичайної ситуації, зокрема вибуху в шахті, працівники мають так званий “рятівник”.
“Це закрита колба, яку ти мусиш одягти, щоб захистити своє дихання, щоб не отримати опіки. У випадку небезпеки ти затримуєш дихання, зриваєш кришку, одягаєш і вмикаєш “рятівник”. Ним ти дихаєш. Вистачить на годину, півтори, якщо сидиш, а при ходьбі на 50 хвилин. Безпека — це дуже важливо. ДТЕК забезпечує абсолютно всіма засобами захисту: перчатками, окулярами, касками, масками, формою. Телефон із собою брати не можна”, — зазначає шахтарка.
За час своєї роботи переселенка з Торецької громади вже звикла на нової професії і її особливостей, зокрема вугільного пилу на тілі.
“Як виходимо, очі чорні, пилюка під ними. Але ми ж дівчата, і з собою беремо серветки вологі, протираємо, і потім стараємось повідмивати мочалками все. Жінок працює багато на шахті. Я не думаю, що це складно. Можна працювати. Зараз всім тяжко, всі повинні працювати на благо країни. Ще багатьох жінок навчають на електрослюсарів. У нас дві відпустки: є підземна за стаж і звичайна. Зарплата мене влаштовує”, — каже шахтарка.
Про свій вибір Юлія не жалкує та припускає, що і рідні, яких вже немає в живих, схвалили б його. Адже в її родині були шахтарі, які працювали на Донеччині.
“У мене дід заслужений шахтар, все життя пропрацював на шахті: відробив 52 роки, пішов туди в 18. У нього дуже багато нагород, був начальником дільниці. Моя бабуся також після Другої світової працювала під землею до виведення жінок із шахти. Потім її вивели в кафетерій. І батько, і зять працювали теж на шахті. Дід завжди казав, що в шахті особливий запах та атмосфера. Думаю, дідусь пишався би мною”, — зазначає співрозмовниця.
Своє життя без шахти, додає Юлія, вона вже не уявляє. А терикони, які залишаються після видобутку вугілля, нагадують їй про рідний Донецький край.
“Я закохана в шахту. Теж саме місто, тільки під землею. Дуже рада, що потрапила сюди. Це вже частинка мене. Не знаю, як я буду без шахти. Якщо жінок колись виведуть з шахти, я сяду там, буду протестувати, щоб мене залишили. Коли я вперше побачили тут терикони, то казала: “Боже, як схоже на дім. Так само як в Торецьку їдеш”, — говорить переселенка.
Зауважимо, після захоплення російською армією Соледара деякі шахтарі, які працювали там на соляних шахтах ДП “Артемсіль”, влаштувались працювати на вугільні. Дехто змінив профіль.