“Це вже частинка мене”: як переселенці з Донеччини працюється на вугільній шахті (ФОТО)

“Якщо жінок колись виведуть з шахти, я сяду там, буду протестувати, щоб мене залишили”, — каже Юлія Колядинська з Торецької громади. Зараз жінка живе в евакуації на Дніпропетровщині та намагається оговтатися після втрати рідних. Упродовж тижня в 2022-му не стало її мами та сина, який захищав країну на фронті. Доки чоловік Юлії воює в лавах ЗСУ, вона опанувала шахтарську справу. Про новий для себе досвід переселенка розповіла журналістам Вільного радіо. 

“Раніше цю роботу виконували чоловіки, але зараз вони воюють”: чому переселенка з Донеччини влаштувалася на шахту 

Юлія Колядинська родом із Неліпівки Торецької громади. Жінка навчалася на кухаря та тривалий час працювала за фахом в Україні та за кордоном. Згодом 15 років вона доглядала за паралізованою мамою. 

“Ми вісім років жили під обстрілами. Але таких обстрілів, як почалося повномасштабне вторгнення, не було. І “прильоти” снарядів прямо під хату були. Позабивали вікна усім, чим могли. Мамі дуже тяжко було спускатися у підвал”, — розповідає співрозмовниця. 

Разом із мамою в квітні 2022-го Юлія евакуювалася до села Осадче на Дніпропетровщині. У вересні жінка втратила двох своїх рідних.  

“21-го померла мама, а 26-го загинув син. Тиждень різниці. Я не знала, куди себе діти. Досі навіть не віриться, що сина немає. Я не можу звикнути до цієї думки. Син не зміг навіть потримати доньку на руках. Вона народилася на 40-й день після його загибелі. У нього було дуже багато бажань: він хотів будинок, дачу, де він був би з донькою та дружиною. Син хотів жити, а йому цього не дали”, — говорить Юлія. 

Більше про долю 28-річного загиблого захисника Сергія Колядинського читайте в нашому матеріалі. 

Після загибелі сина та мами Юлія поїхала працювати до Польщі. Та згодом повернулась. 

“Мені хотілося залишатися вдома, [в Україні]. У мене чоловік також військовий. Вирішила піти в шахту. Так мені захотілося. Раніше цю роботу виконували чоловіки, але зараз вони воюють, тому жінки теж повинні хоч трохи їх замінювати”, — зазначає переселенка. 

Переселенці знадобилася кількамісячна практика, аби опанувати нову професію

Вже п’ятий місяць Юлія спускається на кілька сотень метрів під землю. Тепер вона — машиністка підземних установок на вугільній шахті в Першотравенську Дніпропетровської області.

Перш ніж так кардинально змінити роботу, жінка пройшла навчання та практику. 

“Я прийшла в ДТЕК, спитала які є вакансії, і сказала, що не боюсь роботи, працювати хочу. Мене направили на навчання в Терновку в навчальний центр. Там [з жовтня 2023 року] ми проходили навчання, здавали екзамени. Практика була три місяці на підприємстві. Тобі дають наставника, бо самостійно ти не пересуваєшся по шахті: можеш заблукати, десь не так себе повести, бо ти ще нічого не знаєш, ти в шахті ще не був”, — ділиться шахтарка. 

Раніше, додає Юлія, вона ніколи не була в шахті, але страху перед першим спуском не відчувала. 

“Мені подобається в шахті. У нас дуже дружній колектив. У нас чудовий начальник із гарним почуттям гумору. Ми всі один одному допомагаємо. Для мене це, мабуть, перша робота, яка мені дійсно подобається. Я йду залюбки туди. Думаю, чоловікам було трохи несподіванкою, коли жінки опустилися в шахти. Вони звикли, що в них був свій чоловічий колектив. Ми, звісно, трохи внесли корективи в їхнє життя. Зараз вони вже потихеньку звикають”, — каже співрозмовниця. 

Робота на шахті поповнила словниковий запас Юлії деякими “шахтарськими” словами. 

• Жужелиця, тормозок і “лямпа-бахмутка”: про що розповідає заборонений в СРСР “Словник Донецького гірника” 1930-х років

“Забуритися — це коли з рельсів сходить підвізний состав. Кажуть забутчики, ще балда — це кувалда, жужелиця — це перегоріле вугілля”, — додає шахтарка.  

“Безпека —  це дуже важливо”: як минають робочі зміни під землею 

Загалом робочий день Юлії триває сім годин: шість на робочому місці під землею, а ще одна відводиться на дорогу. 

“У мене перша зміна. Прокидаюсь о 4:20, о 5:20 нас забирає автобус. Зі мною, крім чоловіків, працює п’ятеро жінок. Кожного дня нам проводять різні інструктажі по техніці безпеки, по роботі у шахті. Переодягаємося ще перед спуском. Спускаємось в шахту ліфтом. Якщо до 1 км, то йдемо пішки, якщо потрібно далі, то їдемо на кареті по рельсах. Це вагончики з дахом і дверцями”,  — ділиться співрозмовниця. 

Пересуваються шахтою, додає Юлія, працівники майже в темряві, шлях освітлюють тільки їхні ліхтарі. 

“Я працюю на УКТ — це участок конвеєрної техніки, конвеєрна стрічка, якою рухається вугілля. Тобто в основному  [жінки] на кнопках: я стою на запусканні стрічки, а хтось, наприклад, на опусканні, хтось перевіряє стрічку, щоб все працювало. Люди на відстані подають нам читові сигнали, вони завжди були в шахтах. Сигнал подають ліхтарем. Працюємо на різній глибині: 375 метрів, 145 метрів.”, — зазначає Юлія. 

Також, за її словами, на випадок надзвичайної ситуації, зокрема вибуху в шахті, працівники мають так званий “рятівник”. 

“Це закрита колба, яку ти мусиш одягти, щоб захистити своє дихання, щоб не отримати опіки. У випадку небезпеки ти затримуєш дихання, зриваєш кришку, одягаєш і вмикаєш “рятівник”. Ним ти дихаєш. Вистачить на годину, півтори, якщо сидиш, а при ходьбі на 50 хвилин.  Безпека — це дуже важливо. ДТЕК забезпечує абсолютно всіма засобами захисту: перчатками, окулярами, касками, масками, формою. Телефон із собою брати не можна”, — зазначає шахтарка. 

Терикони викликають в переселенки ностальгію за Донеччиною 

За час своєї роботи переселенка з Торецької громади вже звикла на нової професії і її особливостей, зокрема вугільного пилу на тілі.  

“Як виходимо, очі чорні, пилюка під ними. Але ми ж дівчата, і з собою беремо серветки вологі, протираємо, і потім стараємось повідмивати мочалками все. Жінок працює багато на шахті. Я не думаю, що це складно. Можна працювати. Зараз всім тяжко, всі повинні працювати на благо країни. Ще багатьох жінок навчають на електрослюсарів. У нас дві відпустки: є підземна за стаж і звичайна. Зарплата мене влаштовує”, — каже шахтарка. 

Про свій вибір Юлія не жалкує та припускає, що і рідні, яких вже немає в живих, схвалили б його. Адже в її родині були шахтарі, які працювали на Донеччині. 

• Працю та побут шахтарів на Донеччині століття тому показав краєзнавець (історичні фото)

“У мене дід заслужений шахтар, все життя пропрацював на шахті: відробив 52 роки, пішов туди в 18. У нього дуже багато нагород, був начальником дільниці. Моя бабуся також після Другої світової працювала під землею до виведення жінок із шахти. Потім її вивели в кафетерій. І батько, і зять працювали теж на шахті. Дід завжди казав, що в шахті особливий запах та атмосфера. Думаю, дідусь пишався би мною”, — зазначає співрозмовниця. 

Своє життя без шахти, додає Юлія, вона вже не уявляє. А терикони, які залишаються після видобутку вугілля, нагадують їй про рідний Донецький край. 

“Я закохана в шахту. Теж саме місто, тільки під землею. Дуже рада, що потрапила сюди. Це вже частинка мене. Не знаю, як я буду без шахти. Якщо жінок колись виведуть з шахти, я сяду там, буду протестувати, щоб мене залишили. Коли я вперше побачили тут терикони, то казала: “Боже, як схоже на дім. Так само як в Торецьку їдеш”, — говорить переселенка. 

Зауважимо, після захоплення російською армією Соледара деякі шахтарі, які працювали там на соляних шахтах ДП “Артемсіль”, влаштувались працювати на вугільні. Дехто змінив профіль.