Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Україна стала першою державою у світі за понад 80 років, де на національному рівні почали системно судити за злочин агресії. На основі дослідження Медійної ініціативи за права людини пояснюємо, як працює система, чому Верховний Суд відмовився вважати виконавців злочинцями агресії та яку роль у становленні судової практики відіграли суди Донеччини.
Після початку російської агресії у 2014 році, а згодом і повномасштабного вторгнення у 2022-му, українські правоохоронці відкрили тисячі кримінальних проваджень. Йдеться про вбивства, катування, депортацію дітей та обстріли цивільної інфраструктури — тобто воєнні злочини. Водночас міжнародне право виокремлює ще одну категорію — злочин агресії.
На відміну від воєнних злочинів, відповідальність за злочин агресії лежить не на безпосередніх виконавцях, а на тих, хто планував, організовував і забезпечував війну. Йдеться про політичне та військове керівництво, а також людей, які могли суттєво впливати на перебіг агресії.
Медійна ініціатива за права людини (МІПЛ) — українська правозахисна організація — у дослідженні “Лідерський злочин” проаналізувала, як в Україні розслідують і судять такі справи. Дослідження охоплює десять років — від перших вироків 2015 року до останніх рішень 2026-го.
Як зазначають автори дослідження, Україна стала першою державою в новітній історії, яка на національному рівні почала формувати системну судову практику щодо злочину агресії. До цього людей за такий злочин судили лише під час Нюрнберзького та Токійського трибуналів після Другої світової війни.
“Ми не знайшли іншої національної практики, хоча шукали. І ми часто є, на жаль, у цій війні першими у світі — і в цьому питанні також”, — ділиться Оксана Расулова, співавторка дослідження.
Перший вирок за злочин агресії в Україні ухвалили в Торецьку на Донеччині. Вердикт винесли судді Дзержинського міського суду у вересні 2015 року. Підсудними були Руслан Іотко та Володимир Старков — члени збройних формувань так званої “ДНР”. Один відповідав за зберігання та видачу боєприпасів, інший їх перевозив.
Тоді суд вирішив: без цієї роботи підрозділ не зміг би вести бойові дії, а отже обидва причетні до злочину агресії. Подібні рішення згодом ухвалювали й інші суди Донеччини — Слов’янський, Костянтинівський та Красноармійський.
Через таку практику до відповідальності за злочин агресії певний час притягали не лише політичне чи військове керівництво, а й людей значно нижчого рівня: водіїв, кухарів, навідників танків, розвідників, командирів взводів і навіть охоронців складів.
Однак у 2024 році підхід змінився. Після розгляду справи бійців збройного формування “ЛНР” Верховний Суд сформував нову правову позицію: виконавець не може вважатися злочинцем агресії.
За логікою суду, кухар може годувати військових, механік — ремонтувати техніку, а водій — перевозити боєприпаси. Усі вони можуть бути залучені до функціонування армії та навіть вчиняти інші злочини. Але вони не ухвалюють рішення про початок війни, не планують вторгнення і не керують воєнними діями.
Тобто злочин агресії — це не про тих, хто виконує накази, а про тих, хто впливає на події війни в ширшому контексті.
Йдеться про людей, які:
Це генерали, губернатори, керівники оборонних підприємств або посадовці, чиї рішення прямо впливають на можливість вести війну.
Згідно з міжнародними стандартами, коло таких людей дуже вузьке — президент, міністр оборони чи начальник Генштабу.
Водночас Україна застосовує ширший підхід і допускає відповідальність не лише найвищого керівництва, а й тих, хто перебуває нижче в ієрархії, але все ще має вплив на агресію.
“Ми як суверенна держава можемо врегульовувати це питання так, як вважає правильно законодавець. Ці національні вироки є легітимними, вони відповідають національному законодавству”, — зазначає Анна Рассамахіна, керівниця Департаменту з питань правосуддя МІПЛ.
Загалом за чотири роки повномасштабної війни українські правоохоронці зареєстрували 129 кримінальних проваджень за статтею про злочин агресії. З них лише 18 завершилися підозрами, а до вироків дійшли п’ять справ.
Серед підозрюваних — генерал Андрій Мордвічев, якого слідство вважає причетним до планування захоплення Маріуполя, глава Чеченської республіки Рамзан Кадиров, чиї підрозділи діяли на окупованих територіях, а також командувач дальньої авіації РФ Сергій Кобилаш, який міг віддавати накази про ракетні удари по українських містах.
“Мордвічев склав та узгодив із вищим керівництвом РФ план повного захоплення Маріуполя”, — йдеться в тексті підозри, опублікованому Офісом Генпрокурора.
У медіа писали, що генерал Мордвічев нібито загинув 18 березня 2022 року під час авіаудару в Чорнобаївці. Але в підозрі вказано: 28 березня він був поряд з Азовсталлю, де зустрівся з ватажком так званої “ДНР” Пушиліним і Кадировим і погодив план захоплення заводу.
Зазначається, що жодного із засуджених за злочин агресії ще не вдалося ув’язнити — усі вироки в цих справах станом на червень 2026 року заочні.
Втім, це не означає, що суди марні: вирок юридично фіксує злочин і відповідальність конкретної людини. Крім того, він формує доказову базу для майбутніх міжнародних процесів. Це також сигнал про те, що агресія не залишиться безкарною.
Водночас Україна не може самостійно притягнути до відповідальності найвище керівництво Росії — зокрема чинного президента, прем’єра чи міністрів, адже вони мають міжнародний імунітет. Саме тому міжнародна спільнота обговорює створення спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України.
“Міжнародні суди, зокрема потенційний спецтрибунал чи Міжнародний кримінальний суд, зосередяться на обмеженому колі найвищого керівництва — це можуть бути десятки людей. Водночас українське законодавство дозволяє притягнути до відповідальності тисячі”, — пишуть у дослідженні МІПЛ.
Тож фактично українські суди та майбутній спецтрибунал мають доповнювати одне одного: Україна працюватиме із ширшим колом підозрюваних, а міжнародний механізм — із найвищим керівництвом РФ.
Раніше ми розповідали про тих, хто керує 15 “штабами Юнармії” на Донеччині.