Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Після понад 30 років будівництва бізнесу у Слов’янську підприємець Віктор Левіт поставив крапку: його ключові активи зруйновані, втрати оцінюються приблизно у 40 мільйонів доларів, а перспектив відновлення він більше не бачить.
У розмові з журналістами Вільного Радіо підприємець пояснює, чому війна — це не єдина причина його рішення, що сталося з його бізнесами і чому, на його думку, у прифронтових регіонах не буде великої індустрії навіть після завершення бойових дій.
Упродовж майже 30 років одним із ключових гравців керамічної галузі у Слов’янську були підприємства братів Левітів.
Їхній бізнес почався у 1993 році з видобутку глини. Тоді Віктор, Анатолій і Михайло Левіти створили компанію, яка працювала у Дружківці та Добропільському районі. За наступні десять років вони пройшли шлях від сировини до повноцінного виробництва.
У 2005 році брати запустили у Словʼянську два підприємства — завод керамічної плитки Zeus Ceramica та “Керамічні маси Донбасу”. Їх будували за участі європейських інвестицій. Це було спільне італійсько-українське підприємство, яке стало одним із лідерів з виробництва керамограніту в Україні. В інтервʼю виданню Forbes Віктор Левіт розповідав, що початкові спільні інвестиції його “Української керамічної групи” та італійської Emilceramica в завод Zeus становили 4 млн євро, ще 2 млн євро склав кредит від OTP-банку і ще 14 млн євро надали постачальники обладнання. Потім були 9 євро млн кредиту від IFC.
Пізніше бізнес розширився і за межі виробництва: у 2018 році Віктор Левіт відкрив у Слов’янську культурний простір “Монополія Крона”, який швидко став одним із головних центрів подій у місті.
У своєму пості ви написали: “я перегортаю сторінку і кажу стоп”. Що стало тим конкретним моментом або думкою, після якої це вже було не емоцією, а остаточним рішенням? Чи була якась подія, після якої ви зрозуміли: бізнес у Словʼянську вже немає сенсу відновлювати — навіть якщо з’являться ресурси?
Чесно, мені вже давно здавалося, що час ставити крапку, але ще залишалась надія. І ця надія пішла останньою. Коли все розбомбили, то вже надії не залишилося.
З одного боку, якби не розбомбили все, то якісь сподівання і плани відремонтувати ще були. Але коли це все зруйноване, то вже немає ніякої можливості це все збудувати ще раз.
У ваших попередніх інтервʼю і в соціальних мережах за період 2022–2023 років ви звучали досить оптимістично. Наразі ви більше реаліст чи це, скоріше, зневіра?
По-перше, вже триває пʼятий рік великої війни. По-друге, багато чого змінилось. Україна стоїть, і це добре. Тільки час минає, і питання було не в тому, чи зупинимося, а коли це буде — раніше чи пізніше.
Словʼянськ — це місто, яке ніби стоїть на кордоні двох цивілізацій. І за будь-якої влади, хоча я не хочу навіть думати про те, що місто буде окуповане, але за будь-якої влади там нічого не буде. Там не буде життя. Там вже нема життя, бо не залишаються люди зі зрозумілих причин. Залишаються переважно люди похилого віку. Є небагато людей, які ще щось роблять, але прийде час, і вони поїдуть. І живе певний відсоток людей маргінальних, я б так сказав. Все, більше там нікого нема. А що можна робити в місті, в якому немає молоді, в якому немає активних людей? Це ще і місто, яке розташоване на кордоні з дуже небезпечним сусідом.
Так, безпекова ситуація впливає на кількість населення. Крім того, ще 20 березня начальник ДонОВА Вадим Філашкін підписав наказ про примусову евакуацію дітей з окремих вулиць Слов’янська, які найбільше потерпають через обстріли.
За цей період мене знаєте, що найбільше турбує? Що ті люди, які впродовж цих років виїхали, вже десь влаштували свої життя. І в інших містах України, і за кордоном. Вони вже не приїдуть назад. Ну дуже малий шанс того, що вони повернуться. Якщо це молоді енергійні люди, то вони вже знайшли себе десь. Вони вже облаштували життя, адаптувалися, знайшли роботу, їхні діти вже в нових школах. Люди живуть у нових містах, знайшли нових друзів, вибудували соціальні звʼязки.
Навіть якщо ми ще не на піку демографічної кризи, то дуже близько до нього. І ця криза триватиме, я думаю, значно довше за саму війну. Тому щось робити у Словʼянську неможливо, тому що немає людей, немає робітників.
Робити концертні майданчики, на які ніхто не ходить? Це теж не має ніякого сенсу. Зараз така ситуація, що вже все — потрібно ставити крапку. Бо зараз вже постійно прилітають авіабомби, два ФАБи по школах прилетіли. Це вже в центр міста. Ну що там може бути? Нічого.
Є таке враження, що “Монополія Крона” для вас була не менш важливою, ніж заводи. Коли ви створювали це місце, це був прагматичний крок? Тобто робити місто, в якому є власний бізнес, привабливим ще й завдяки мистецьким подіям, концертам, виставкам? Чи це скоріше особисте бажання інвестувати у розвиток Словʼянська?
Я думаю, що і те, і те. Бо демографічна криза вже була до війни. І у таких містах, як Словʼянськ, Бахмут чи Краматорськ вже було доволі мало молодих людей або їх помітно ставало менше. Але хотілося б, щоб робітники наших заводів жили в комфортному середовищі, щоб Словʼянськ був комфортним для життя.
Наші всі співробітники навчались в Італії. Вони бачили, як люди живуть за кордоном. Вони були дуже освічені люди. У них не було проблем десь переїхати, знайти роботу. І тому для того, щоб у тебе були гарні кадри, тобі потрібно зробити комфортне життя для них.
Думаю, що робітники орієнтуються на конкурентну заробітну плату або зарплату, вищу за ринкову.
Так, це важливо, але не тільки в це впирається. Окрім гарної зарплати людям потрібна якісна медицина, треба мати в місті хороші садочки, школи, мати культурну програму. Ну і банально треба мати воду в крані цілодобово.
Все, що ми могли забезпечити працівниками, ми це все робили, у нас була і приватна медицина, і ця культурна програма.
Ідея “Монополії” не виникла тому, що просто хотілося зробити якусь “зірочку”. В нас це якось крок за кроком вийшло. Цей будинок стояв давно, ми його купили ще в 90-х. Ми не знали, що з ним робити. Вже якось згодом почала формуватися ідея. Там же ще поряд цей молокозавод, були три-чотири історичні будівлі, які ми теж реконструювали й купили.
Довго ця будівля чекала свого зіркового часу, виходить.
Так, можна сказати, що перед такою умовною смертю був у неї яскравий період і злет.
Пане Вікторе, хотіла все ж детальніше запитати про ваші активи. Що з того, що існувало у Слов’янську, вже остаточно закрили, а що продовжує функціонувати в обмеженому вигляді? Чи вдалося вам релокувати бізнес, хоча б частково, і в якому він стані?
Релоковано менше ніж 1%. Повністю зруйнований завод Zeus Ceramica. З нього вивезли раніше декілька машин, але за 5 років це все вже стало металобрухтом. Завод “Керамічні маси Донбасу” таку ж долю має. Є там невеличка лінія, яка ще працює, але загалом все вже зруйновано. Інші проєкти теж закрилися, тому що люди виїхали.
Практично всі активи зруйновані. Якщо це в гроші переводити, то, за експертними оцінками, це близько 40 мільйонів доларів США.
Наскільки я розумію, ви так і не дочекалися з цього бізнесу дивідендів?
Так вже якось вийшло, що ми більше вкладали в бізнес, ніж… Та по суті ми нічого не брали з нього. Ми коли будували “Зевс” і “Керамічні маси”, то були в кредитах. Ми брали кошти в кредит у банках і довго їх потім повертали. Зараз вже не згадаю точно, як довго, 8 чи 10 років. А далі ж триває процес. Ось ми кредити виплатили, але треба було купувати нове обладнання, щоб була сучасна керамічна плитка з новим дизайном. Плитка — це такий бізнес, коли завжди потрібно щось робити нове, щоб бути конкурентними на ринку.
Ми продовжували і вже вийшли на хорошу фінансову ситуацію у 2021 році. І вирішили, знову ж таки дурне рішення, інвестувати 3 мільйони в реконструкцію. Ми все зробили, прийшло обладнання, навіть частину ми встигли встановити. За планом перезапуск на заводі мав бути в березні 2022 року.
Це ви зараз можете називати рішення дурним, бо знаєте, що сталося потім. На момент ухвалення інвестицій, ймовірно, ви керувалися іншими розрахунками. Попри повідомлення іноземної розвідки, мало хто, направду передбачав масштаби війни. Чого очікували ви на той момент?
Я думав, що буде щось, але не передбачав, що буде така велика війна. Я думав про те, що будуть бомбардування, що буде серйозне загострення, але, звісно, масштаби і тривалість не передбачив.
Зважаючи вже на ситуацію сьогодні й те, що війна триває, чи плануєте будувати щось нове в іншому регіоні, в іншій країні? Можливо, розпочинаєте принципово іншу історію, і продовження цього бізнесу вже точно не буде?
Важко сказати. Є такий вдалий вислів, що двічі в одну річку не ввійдеш. Але з другого боку — ну все може бути, ніколи не кажи “ніколи”. Хоча плитковий бізнес це дуже конкурентний бізнес.
І в Україні?
І в Україні. Зараз зібрати таку ж команду, яка в нас була, навіть нереально. Все можливо, але дуже складно, скажімо так.
Другий момент — у нас була можливість викупити завод, який стоїть. Ми довго вели перемовини, але власник не захотів продавати. А обладнання, яке в нас зараз є, і яке було б дуже потрібне для цього заводу, теж вже старіє. Тому з кожним роком така можливість відновлення стає все менш вірогідною.
Щодо іншої країни, це теж практично неможливо, бо, наголошую, цей бізнес дуже конкурентний. Попри те, що ми маємо гарний бренд. А ми ще його маємо. В нас дуже невелика кількість людей залишилась.
Ви писали у своєму пості про 500 родин. Яка ситуація зараз з командою?
Зараз близько 20 людей продовжують у нас працювати.
Що, на вашу думку, відновити найважче? Команду, зв’язки, обладнання?
Як я завжди кажу про успішний бізнес — це гроші, час та люди. Потрібно знайти гроші, і йдеться про величезні суми. Вже потім можна будувати команду, і з часом це вже стає бізнесом.
Це все залежить не тільки від мене. Ще дуже важливо, що в Україні зменшується кількість населення.
Можливості для виробництва багато, але немає ринку. І цей ринок буде зменшуватись. Тому важко сказати, що ми готові йти в бій за свою долю ринку. Але повторюся — ніколи не кажи “ніколи”.
На одному з форумів ви якось сказали як мінімум про Донеччину, що там не буде великих підприємств, навіть за умови швидкого завершення війни та відновлення мирного життя. На вашу думку, в таких прифронтових регіонах і частково окупованих можливий тільки якийсь невеликий бізнес чи крафтове виробництво?
Можливо, будуть маленькі підприємства, сервіси. Ви знаєте, ще до війни багато міст Донеччини вже були містами, де багато аптек і похоронних бюро. От ти йдеш вулицею і бачиш: аптека, похоронне бюро, аптека, похоронне бюро. Це ж теж бізнес, і такого бізнесу було багато.
У Словʼянську був великий керамічний бізнес, але зараз усі родовища на полі бою. Де вони будуть через якийсь час, теж незрозуміло. А успіх української керамічної плитки був повʼязаний з гарною глиною, яку видобувають у Донецькому регіоні. Зараз цієї глини теж не буде. Ну, а може і буде, дай Боже, щоб була. Але станом на зараз щось важко прогнозувати.
Чи не хотілося б вам дуже сильно помилятися в своїх прогнозах?
Дуже хочеться помилятися. Я мрію помилитися! Але я дивлюсь реалістично: ось пройшла війна через села Донеччини, сіл не залишилось. Ну хтось туди поїде? Ні, ніколи.
Якщо навіть буде сільське господарство в цьому дикому полі, то це велике товарне сільське господарство, коли вже не потрібні люди. Людей там дуже мало, багато автоматизованих процесів.
Виходить, що в селах немає чого робити, і в містах теж немає чого робити, бо немає робочих місць. Хто там буде жити? Будувати для кого? А хто поїде? Я не знаю, яке диво має статися або яка бізнес-ідея повинна бути, щоб масово люди приїхали в цей регіон. Крім війни нічого там не може бути.
Днями я дивилась документальний фільм про український фешн, і там несподівано теж почула про глину з Донецької області. Бо власниці одного з популярних брендів керамічних прикрас і посуду говорили про те, що одна з перших думок 24 лютого 2022 року була про Словʼянськ. Тобто і після 2014 року Донеччина була регіоном, який забезпечував дуже різні бізнеси, наприклад, сировиною. І це ніби було нормою, попри наближеність до зони бойових дій, попри країну-агресорку по сусідству. Тоді бізнес міг розвиватися?
Так і було. Але кераміка — це велика кухня. Можна все робити з різних інгредієнтів, коли ти розумієш, що ти хочеш зробити. Ми були дуже розбалувані тим, що в нас є дуже класна сировина.
Я думаю, що можна кераміку зробити і з іншою сировиною, але потрібно робити більше експериментів, довше приглядатися на інші матеріали. Все можливо, але вже не так просто, як було.
Тепер у Словʼянськ ви плануєте повертатися тільки в ролі гостя. А чим ви зараз займаєтесь?
Половину свого часу я займаюся юридичними процедурами, які в майбутньому допоможуть повернути збитки.
Йдеться про позов щодо умовних репарацій?
Не зовсім, я не дивлюсь на репарації, які можуть бути від держав, я в це не вірю. Але є певні механізми, які ми зараз тестуємо. Я маю надію, що ми зможемо до кінця цього року зробити певні кроки в Європі щодо повернення цих коштів. Якщо в кінці року щось вийде, я вам розкажу.
Так, обовʼязково, будемо чекати. Наостанок хотіла попросити вас згадати якийсь яскравий момент у Словʼянську. Можливо, пов’язаний із заводом. Можливо, це був якийсь незабутній вечір, який ніколи не повториться, але точно є у вашій пам’яті.
Так багато усього було за всі ці роки, що мені важко щось одне виділити. До нас приїздили музиканти, посли. До “Крони Монополії” встигли два наших президенти завітати — і Зеленський, і Порошенко. Президент Швейцарії ще приїжджав.
Багато людей було. Це ж такий був майданчик, найкращий в Донецькій області для відвідування і для всяких переговорів. Для нетворкінгу. Ну все, це вже закінчилось, потрібно дивитися, що далі.
Бізнесмени ніколи не йдуть на пенсію?
Хоча я й на пенсії, але завершувати не буду. З бізнесу не виходжу, поки чекаю. Скажу чесно, я зараз навчаюсь, пішов на курси інтернет-маркетингу, мені стало цікаво. Багато цікавих тем, той же штучний інтелект мене цікавить. Тому зараз активно навчаюсь.
Раніше ми розповідали історію переселенки з Костянтинівки, яка написала бізнес-план та виграла грант у 17 років. Дівчина розповіла журналістам Вільного Радіо про те, як поєднувати випускний клас із бізнесом, шукати клієнтів на новому місці та не кидати справу, коли складно.